Ворота відчинилися на відстані дослівно кількох метрів перед його обличчям, заливаючи його прямокутником світла. Драккайнен закляк у дивній, згорбленій позі, дивлячись примруженими очима на чорну постать, що стояла у дверях прямо перед ним.
Чоловік промовив щось, що звучало, як лайка. Якусь мить вовтузився зі штанами, потім обперся плечем об одвірок і випустив убік Драккайнена дугоподібну цівку рідини, що блищала в світлі палаючого всередині вогнища. Чоловік справляв нужду, стоячи в будинку, посвистуючи й дивлячись Драккайнену прямо в очі. Вуко стояв нерухомо, згорнувшись клубком під плащем, сховався в тіні каптура і лише повільно пересував праву долоню до руків’я меча.
Але нічого не сталося. Змій зробив свою справу, поправив штани, а потім зачинив важкі скрипучі двері.
Запала темрява.
Драккайнен глитнув слину. Якийсь час йому здавалося, що він замерз у цій зіщуленій незручній позі, а долоня заклякла на обмотаному ременем руків’ї. Серце гупало в грудях, немов великий бойовий барабан. Він підвівся і рушив далі між кам’яні будинки, і за мить занурився в морок.
Скрадався, рухаючись уздовж понурого довгого арсеналу по ліву руку від себе, який він сприйняв за житловий будинок. Будівлі, які він минав, більше скидалися на щось господарське. Якісь сараї, може, щось типу стаєнь? Він хотів лиш виборсатись із форту й вийти на перевал. За планом він мав би виринути збоку, вже на рівні вартівні, але закрутився у цій заметілі і йшов тепер якраз посеред форту. Виправляти помилку було пізно, а Цифрал десь поділася.
Він розраховував лише на ніч і хурделицю. З вузьких бійниць кам’яної халупи било світло, решта тонула в темряві й ледь миготливій білості снігу.
Спершу він відчув сморід.
Не чесний гарячий запах худоби, гною й старої соломи, а смрад людських екскрементів, бруду, поту і страху, які неможливо переплутати ні з чим іншим. Потім він почув звуки людей, що спали великим гуртом. Хропіння, кашель, стогони, здушені схлипування, шелест соломи і скрегіт ланцюгів.
Якусь мить він стояв навколішки під стіною й прислухався, а його мозок працював на максимальній потужності, на яку був здатен цієї ночі. Приміщення це було з великими воротами, збитими з дошок і зачиненими найпростішим під сонцем чином: колодою, вкладеною упоперек воріт у сталеві, вбиті в стіну гаки. Найпримітивніший замок на світі, але зсередини відкрити його неможливо.
— Ні, — буркнув він собі під ніс. — Ти маєш просто перейти перевал. Використай хуртовину і просто йди звідси.
Але чомусь він не міг встати і просто звідти піти. Двері було легко відкрити, але що далі? Бранці були сковані ланцюгами. Звільняти їх зараз? Як? Чим? Потім довелося б штурмувати перевал разом із громадою галасливих виснажених невільників. І тікати від переслідування Зміїв. При цьому він сам ледве тримався на ногах. Завірюха засипала стежки, але не настільки, щоб вони зовсім зникли. Мабуть, це була перша цьогорічна завія. У будь-який момент снігопад міг припинитися. Сніг не лежатиме довше, ніж кілька годин, але цього вистачить. Він розмиє сліди, але ланцюжок заглиблень на гладкій поверхні побачить навіть повний кретин. Стежка після кільканадцятьох бранців буде, немов автострада.
У результаті він сам опиниться в цих ланцюгах не пізніше, ніж через два дні, і стане поживою для ідіотських невдалих драконів Ван Дікена.
— Ні! — просичав він, намагаючись змусити себе йти далі. — Просто вали звідси, придурок.
Він неохоче рушив, почуваючись винятково паскудно. А його попереджали. «Не треба покращувати світ. Не треба революцій. Ти маєш з’явитися, евакуювати цілі й безслідно зникнути».
Легко сказати.
Тим більше, що він мав після них поприбирати.
Він стиснув зуби й прослизнув уздовж будівлі, намагаючись не слухати відголосів зсередини. Він мерзнув. І знову відчував, що в нього дубіють кінцівки.
Він проаналізував, що переохолодження здолає його не пізніше, ніж через пів години.
За кам’яною будівлею в’язниці виднілась груба брила воза, який він бачив сьогодні по обіді. Потім були ще якісь сараї, за ними несерйозна двометрова стіна, двісті метрів угору й вартівня.
І нарешті перевал і спокій.
Він роззирнувся подвір’ям. Усе тут було якесь недоладне, ніби сколочене нашвидкуруч. Будинки розташовані безладно, під стінами дерев’яні відра й інше сміття. І це називається дослідницький майданчик?
Рушив далі легким нечутним підтюпцем, пригнувшись, як під обстрілом.
І тоді наткнувся на клітку.
Вона стояла за колодязем, в абсолютно випадковому місці подвір’я. Викута з залізних прутів, замкнена чимось типу примітивного висячого замка. А всередині сидів труп дівчини. Вона сиділа на підлозі, її руки обплітали закинуту на плечі колоду, голова повисла, волосся обліпив сніг.
Він зупинився тільки на секунду й подивився на неї зі стиснутими зубами. Додав цей пункт до рахунку Ван Дікена й приготувався до подальшого бігу.
А тоді дівчина раптом підвела голову.
Заскреготали ланцюги, крізь завісу скуйовдженого волосся він побачив худюще обличчя з дивним татуюванням з одного боку щоки й вузькі сяючі очі.
Вона глухо закашлялась і спробувала підвестись на ноги.
Ще секунда й вона крикне.
— Тссс, — розпачливо засичав Драккайнен, намагаючись заспокоїти її якимось жестом, але в результаті тільки замахав руками. Він затулив рот долонею, і вона, здається, зрозуміла, бо не видала жодного звуку.
Він обмацав клітку, потім уважно роздивився замок. Це був просто шматок металу на гаку. У колодок такої конструкції був засув, схожий на якір. Його просовували в метал через круглий отвір, гнучкі вусики якоря складалися й відкривалися всередині, блокуючи гак. Готово.
Ключ був у формі трубки. Його просовували в отвір з іншого боку, знову складаючи вусики, і випихали все це добро назовні. Як роздобути таку трубку?
Цього разу нічого не вдієш. Дівчина вже зрозуміла, що він не з Людей Зміїв. Їй вдалося стати на коліна й підвести голову, і тепер вона дивилася на його копирсання з надією. Якщо він спробує піти, вона точно здійме галас.
Він смикнув ґрати, але вони трималися міцно. Петлі, якими б іржавими вони не були, теж здавалися добротними. Це були примітивні торцеві петлі, їх можна було б зірвати, але для цього необхідно мати лом. Жоден із його мечів не витримав би. Складаний ножик із дротяною пилкою зник з кінцями.
Тож він вийняв ножа, промовив коротку молитву за успіх технічної думки підприємства «Нордланд» і просунув його плазом під дверцята. Присів навпроти навпочіпки, схрестив долоні на руків’ї і вперся ногами об кам’яне подвір’я, випростовуючись всіма силами стегнових і спинних м’язів.
Нічого.
Він поправив вістря, щоб мати кращий важіль, і спробував ще раз. Його обличчя почервоніло, на лобі виступили вени. З горла вирвався здушений стогін. Петлі заскрипіли, а вся конструкція ледь здригнулась.
І в цей момент він почув кроки.
Повільно повернувся з ножем у руці.
Лисий велет, цього разу без каптура на обличчі, зате одягнений у хутряну куртку, дивився на нього остовпілим поглядом.
Їх розділяло метри два. Драккайнен стрибнув у його бік, як пантера, бачачи, що лисий, який був майже його зросту, відкриває рот і напружує діафрагму для крику, який поставить на ноги всіх навколо, включно з драконами. Водночас той акробатсько-штукарським жестом видобув звідкись з-за спини короткий широкий сікач гидотного різницького вигляду.
Вуко випрямив ліву руку й лупнув його під самим підборіддям так, щоб частина між відставленим великим пальцем і рештою долоні влучила прямо в кадик. Із криком не склалося. Велет видав із себе тільки свистячий хрип і заточився, але втримався на ногах і, заходячись кашлем, широко замахнувся сікачем.
Драккайнен раптом почув у голові страхітливий переляканий крик Цифрал, а потім усе, що він бачив, залило червоне сяйво.
Йому здавалося, що він непритомніє.
Те, що сталося потім, було однією змазаною миттю, наче хворобливе марення. Йому здавалося, що це тривало секунду і відбулося місяць тому.
Йому уявлялося, що вістря сікача перетворилося на розмитий срібний півмісяць. Відрізок сяючої сфери, яка розділяла простір і його тіло на дві частини. Вона простягалася звідкілясь із руки супротивника й проникала в його тіло. Це тривало долю секунди. Він зробив крок убік і сфера розтинала вже тільки повітря, щоб за мить зникнути, і щоб точнісінько тією ж колією шуснуло вістря. У повітрі загорілася інша смуга, цього разу вужча, як піка з місячного сяйва. Вона виростала нізвідки й прошивала його груди, тож він відступив, щоб не стояти в неї на шляху. Тієї самої миті велет, що летів за своїм хибним ударом, опинився там, звідки виростала сяйлива смуга, і його долоня втрапила якраз у ту саму лінію, вістря майже зачепило груди Вуко й помчало в нікуди, тягнучи за собою суперника. Драккайнен лівою рукою вихопив меча, тримаючи його в зворотному захваті, щербате вістря ковзнуло по горлу лисого, Вуко напівобертом звільнив для Змія шлях і впав на коліна від виснаження.