В очах у нього потемніло, а червоне сяйво зникло.
Цифрал перестала кричати.
Супротивник, безвладний, як мішок, тяжко повалився на сніг.
Драккайнен важко дихав, рукою сперся об землю і виблював. Насилу підвівся, підняв меча і навкарачки підповз до конаючого Змія. Схопив його за плече й припідняв, а потім глибоко встромив меча за ключицею, майже вертикально углиб тіла, відчуваючи, що вістря проходить, торкаючись кісток. Товстун напнувся, видав страхітливий хрип і затріпотів у судомах, як риба, врешті обм’як і повалився лицем у рудувату твань. Драккайнен звівся на ноги й обтер вістря жменею снігу. Рухався, як п’яний, який конче прагне вдавати тверезого й усе робить надзвичайно старанно.
Він сховав меча, заточився, сперся на клітку. Потім став на коліна біля чоловіка, що лежав обличчям униз. Той був уже геть нерухомий, тільки навколо його голови на снігу росла велика темна пляма. Вуко здер із нього куртку, облапав пояс, знайшов кільце з дивним ключем у формі трубки й показав дівчині. Насилу встав, обійшов труп з іншого боку і, стогнучи, стягнув із нього хутряні черевики. Сів на снігу й узувся, відпочиваючи між першим і другим черевиком. Вони виявились малуватими, тому він не зав’язував мотузок, що стягували їх на кісточках.
Він відімкнув клітку, розвернув дівчину й перерізав ремені, що кріпили її плечі до колоди. Її руки безсило впали, дівчина від болю скрутилася в клубок, але не видала жодного звуку, тільки прикусила губу, а по щоках покотилися потоки сліз.
Він витягнув її з клітки й посадив на землю, ледь не впавши на неї, і мовчки розмасажував її плечі. Вони не обмовилися ні словом. За якусь хвилину дівчина підняла руку й тихо зойкнула. Драккайнен обмацав її плечі, після чого взявся за руку вище ліктя й ледь торкнувся пальцем губ. Вона кивнула, другою рукою вхопила полу його плаща і стисла його в зубах. Він потягнув руку дівчини, плече хруснуло, крик потонув у товстій вовняній тканині.
Потім Вуко встав, узяв товстуна під пахви й затягнув у клітку, поклав йому на плечі колоду й прив’язав руки. Замкнув дверцята, захряснув замок, а ключ викинув кудись у темряву й сніговицю. Зважив у руці сікач, що нагадував збільшений ніж шеф-кухаря, незугарно оправлений деревиною, презирливо надув губи й послав сікач у морок услід за ключем.
Дівчина терпляче чекала, але не видала ні найменшого звуку. Він був їй за це вдячний. Згріб трохи снігу, щоб прикрити пляму крові, і вони рушили в темряву й завивання хурделиці, притримуючи одне одного, як двоє пияків.
Хутряний кубрак велета почав трохи його зігрівати, хоч і так почувався він жахливо. Ніби короткий двобій висмоктав із нього рештки сил. У нього паморочилось у голові, примарне древко розбухало у грудях, а все тіло, окрім палаючого стовпа болю, нагадувало якусь рухливу конструкцію зі сніжинок.
Сміховинна стіна із шорстких каменів, які ніби запрошували на них вибратися, виявилась нездоланною перешкодою. Драккайнен сперся на неї боком, схрещуючи долоні, і рухом голови вказав дівчині на її ногу. Вона зрозуміла, поставила ногу в утворений з пальців кошик, відштовхнулася від землі, й вони обоє покотилися в сніг.
Він зібрався і якусь мить дихав, засунувши руку під каптан і розтираючи грудину. Вона дивилася на це стурбовано, але мовчала.
Спробували ще раз. Він підштовхнув дівчину на стіну, вона перехилилася на її вершечку і зрештою зникла з того боку. Він намацав відповідне каміння, підскочив, але вдалося лише за третім разом. Він перекинув тіло через верх стіни й упав з іншого боку, як мішок картоплі.
— Недобре мені, — прохрипів він до дівчини польською. — Скажи Цифрал... А хоча нічого не кажи. Все одно це нічого не дасть.
Вона допомогла йому встати, й вони рушили під гору, ховаючись за камінням, яке вже встигло обрости кучугурами з химерними обрисами, як у сахарійських дюн.
Кам’яна вартівня стояла серед заметілі тиха й нерухома, тільки світло вогнища било крізь віконця. Драккайнен стиснув зуби й зосередився. Вони йшли дуже тихо, завивання вітру заглушувало скрип снігу під ногами.
Вони майже прийшли.
Майже.
Вартовий вийшов за вітром, коли вони вже підіймалися на перевал.
І одразу ж їх побачив.
— Jebem ti dusu, — сказав Драккайнен втомленим голосом. — Що ви, суки, їсте, що вас так ганяє? Третій за сьогодні.
Вартовий щось крикнув і кинувся в їхній бік, вихоплюючи меча.
Углибині хатки, за прочиненими дверима, почувся гуркіт, ніби щось упало, і видно було якусь панічну метушню.
— Стань за мною, — кинув Вуко дівчині, виймаючи вістря.
Вартовий біг і волав, а перед самою атакою зробив дивний, прихований фінт, немов воротар у хокеї, й підступно ударив з-під низу. Драккайнен ухилився сонним рухом і відбив удар своїм трофейним мечем, а потім штурхнув Змія в бокову частину коліна і спробував ударити його в потилицю, але на нього чекала контратака. Вістря зі скреготом зіткнулися, нападник похитнувся і несподівано здійснив спритний укол, Вуко пропустив його під пахвою, відчуваючи, що програє, що не здатен протистояти. Нападник був здоровий, сповнений сил, щойно з тепла, а він був лише сніговим клубком довкола палаючого пучка болю. Рештками сил він заблокував Змієві лікоть, бо його меч застряг десь за його спиною, заплутавшись у хутряній полі каптана, тож він лупнув Змія чолом шолома в обличчя й вони обоє звалились на землю, як щось, що розпалося на дві частини.
Пролунав крик, у дверях з’явився другий Змій із луком у руках і колчаном на спині. Він уже натягував тятиву.
Драккайнен усе ще лежав, але підтягнув ноги й почав підводитись, обмацуючи сніг у пошуках зброї. Його супротивник встав, ледь похитуючись, але значно жвавіше, розмазав кров по лицю й витягнув меча, яким виробляв котрусь із тутешніх складних фігур, що нагадували танець.
Драккайнен намацав руків’я, обпер вістря об землю й важко підвівся.
Клеєний лук тихо заскрипів, оперення, ув’язнене між вказівним пальцем і залізним перснем на середньому пальці, наблизилося до вуха зміїного лучника.
Драккайнен на хитких ногах став боком до стрільця, відчуваючи, що його тіло таке важке, як нерухомий стовбур дерева, і нічого з цього не вийде.
І тоді дівчина, яка досі тихо трималася збоку, раптом засяяла холодним, крижаним блиском, який залив перевал і шмагнув навколишні скелі, ніби накривши плащем із заграви.
Обидва Змії зупинилися, зосереджені. Драккайнен хитався, ледве тримаючи меча вгорі й намагаючись не випускати їх обох із поля зору.
Дівчина підняла руку.
Тятива дзенькнула, стріла уїдливо задзижчала і з глухим хрустом втрапила в ціль. Усе це злилося в один неприємний звук.
Меч упав і з приглушеним брязкотом зісковзнув по скелях.
Усі троє стояли нерухомо, врешті під Драккайненом підігнулися коліна, і він безсило повалився лицем униз із таким гуркотом, що, здавалося, стряснув гори.
Шолом покотився по снігу, загойдався й застиг.
Дівчина все ще сяяла крижаним блиском заграви.
Обидва Змії не рухалися.
Тільки вітер завивав серед скель і жбурлявся снігом.
Один Змій почав задихатися й харкнув кров’ю. Схопився за древко стріли, що стирчало з грудей не набагато більше, ніж оперення, трохи витягнув і зламав його. А потім м’яко обернувся й затиснув липкі від крові пальці на дерев’яному стрижені, що витикався з грудини.