Лучник далі стояв нерухомо.
Дівчина стояла з простягнутою догори рукою, розсіюючи примарний неоновий блиск.
Стрілець обережно вклав лук на землю, зняв із плеча колчан і поклав поруч, після чого зняв куртку й сорочку, демонструючи бліді груди, позначені червоно-чорними зигзагами татуювання.
Витягнув меча і, відвернувшись до стіни, спробував устромити руків’я між каміння. Меч м’яко зісковзнув, Змій підняв його і повторив свої дії з якоюсь тупою впертістю, цього разу втискаючи руків’я старанніше, а тоді зафіксував кінець вістря власним тілом.
Він сперся долонями об стіну. Його губи весь час рухалися в якійсь безмовній літанії, а щоками текли сльози й розталий сніг, який осідав на волоссі, заплетеному в косички.
Пролунав хруст і здушений крик, який потонув у завиванні бурі.
Червоне вістря виткнулося з помережаної татуюванням спини, а Змій у конвульсіях притиснувся до стіни і зрештою повалився на бік.
Дівчина опустила руку, розмите світло заграви згасло.
Вона підійшла до Драккайнена, що лежав на землі, перевернула його на спину, опустилася на коліна й на хвилю поклала руку йому на вуста. А потім засунула руки йому під спину й підняла його без жодних зусиль, ніби це був лише одяг.
У кам’яній загороді почувся брязк металу й у небо порснуло страшне, тоскне скимління двох крабів. В очах дівчини на долю секунди знову засяяла заграва, коротка, як спалах.
Крик стих раптово, ніби стятий ножем.
Дівчина повернулася й легко рушила угору перевалом. Було видно її дрібну спину й безвладні ноги дужого чоловіка, що звисали з одного боку, і його голову й плечі — з другого, але не скидалося на те, що вона хоч якось відчувала свій тягар.
За мить вони зникли в завії.
Розділ 4.
Імена Богів
Архіматрона вела нас звивистими коридорами, не промовляючи жодного слова. Я відчував тільки полегшення і страшенну втому. Радів, що мені вдалося вийти з печери, і все. Однак думка про те, що там зараз коїться, не давала мені спокою. Точила мою душу, як короїд. Я не знав, чому архіматрона прийшла по нас особисто. Може, всі інші брали участь у містерії, але тоді чому її там не було?
Вона привела нас у велику залу, круглу, немов миска, викладену килимами. Приміщення було майже порожнє, там стояв тільки круглий столик на рогових ніжках і освітлена двома лампами статуя Праматері.
Ми впали на коліна, жриця низько вклонилась, а потім торкнулася долонями своїх губ, грудей і лона.
А далі сіла на подушки та вказала нам на місце за столиком.
Тобто, я зрозумів, що вона вказала його Брусові, тож лишився біля дверей, скромно підібгавши під себе ноги.
Архіматрона ліниво взяла маленьку металеву палицю, обмотану шкірою, і вдарила в гонг, що стояв біля столу.
Адептка увійшла до зали ще до того, як звук цілком стих. Поставила на столик високий глек і дві металеві чаші, наповнила їх і беззвучно вийшла. Мені здалося, що це та сама дівчина, яка асистувала старому, який приносив нам їжу.
Звісно, тільки дві чаші. Я ж тільки адепт. Квівця. Невидимий, але мені це підходить.
Брус одразу ж почав марудити.
— Не можна пити ферментованих напоїв. Радість, яку вони дарують, неприродна й породжує зло. Тільки...
— Ох, та припини вже! — буркнула жриця. — Мені потрібна справжня розмова і я не буду займатися цією еквілібристикою зі Старою Мовою. Може, ти й заповідей не знаєш?! Уперше надаєш підтримку?
Я рефлекторно ковтнув слину, сподіваючись, що цього не було чути на всю залу. Подумав, що ніде не видно охорони. Ми досі могли втекти, забравши архіматрону з собою. Цей фарс навряд чи триватиме довго — аж доти, як хтось із нас або ми обидва втнемо щось неприпустиме.
— Маска! Зніми цю трикляту маску! — закричала вона. — Ти не на базарі!
Брус дуже повільно розстібнув ремінці, підняв маску і зняв її з голови.
— Ну звісно! У мене не було сумнівів! — вона зробила ковток із чаші, встала, швидко пройшлася покоєм. — Я знала!
Вона була розлючена. Я на пробу напружив м’язи й обережно змінив позу на таку, з якої міг одним скоком стати на рівні ноги.
Жриця штурхнула якусь посудину, яка з брязкотом покотилася підлогою.
— Неофіт. Клятий неофіт. Це тому ти святіший за саму землю. Як довго ти служиш Матері? Місяць?! Півроку?! І одразу жерцем, просвітлена істото єдності? Намагаєшся бути затятішим від самої пророчиці, щоби змити провини своєї заплямованої насиллям місячної крові?
Вона повернулася до столу.
— Пий!
Брус слухняно перехилив чашу.
— Тепер ми обоє однаково грішні, чи не так? Тільки от я — дочка землі, не забувай про це! Це ніби досі щось значить, ней? Чи все вже змінилося? Неофіти з пошрамованими залізом писками стають оповісниками й посланцями тільки тому, що в відповідний момент підтримали пророчицю, а я служу Матері з самого народження. У Саураґарі, а потім у цій дірі! Я стала адепткою, щоб помотатися батькові, який змушував мою матір жити нечестиво й вислужувався перед чужоземною династією. Він хотів торкатися мене! Хотів торкатися моєї матері без згоди богині! Пив вино й відвар! Приходив, просякнутий винним смородом, і поневолював її! Щоночі я це чула! Він їв м’ясо! Для нього нічого не мало значення, окрім клятого імператорського золота. Усе, що заробляв, він програвав у кості, а ми ходили голодні!
Богиня прихистила мене, коли мені було шість! Я вбила батька уві сні й утекла в храм. Двадцять років я працювала заради просвітлення. А тебе що просвітило? Засуха? Пророчиця? А може, тобі остогидло вічно чекати війни й слухати дурниці про торгівлю, мир та побудову кірененського ладу? По тобі ж за милю видно, що ти був легіонером. Ще зовсім нещодавно. Ти носив імператорські знаки й без кінця чекав на здобич і кров, але війна не надходила. А тепер ти будеш повчати мене щодо келиха кобилячого молока? Я амітрайка і мені дозволено пити молочний вогонь! Цього не вільно змінювати навіть пророчиці.
— Я не можу цього слухати... — пробурмотів Брус і схилився в поклоні.
— Неофіт! Мені не потрібен був Вогонь Пустелі, щоб пробудитися! Я все життя безсило дивилася, як надломлений світ кривдить дочок землі. Як усюди ширяться кірененський гріх і паскудство! Я бачила дівчат, які віддавалися в огидних храмах. Бачила, як їх продавали чоловікам, як ковець. Як вони лащилися до плюгавих синів місяця, як мусили їм служити! Так, як моя мати. А тепер ти — важливий посланець, а я чекаю тут на самоті. Досі чекаю!
Вона наповнила чаші, вихилила половину своєї й знову сіла.
— Уже десять років я сиджу сама в цій напіврозваленій вежі з однією геть навіженою Відункою, якій мабуть уже років сто. З нас сміялися й кидали в нас багном, а я чекала. Були такі роки, коли мені доводилося годувати Праматір власною кров’ю, але я чекала. Дім Жінок стояв порожній. Часом потай приходило кілька дочок землі, щоби поскаржитися на свою долю в надломленому світі й узятися за руки в обряді кола сліз. А тепер, коли нарешті істинна віра повернулася, я маю кількох просвітлених, маю жменьку нічого не вартих адептів і жерців. Ще бінгон піхоти й заледве гон кінноти. Пустищами розгулюють бунтівники, народ суне кудись на схід через мій міст, а я маю запроваджувати Кодекс Землі сама! Голими руками! Ти бачив, що відбувається в місті. Я зібрала майно, що належить Матері, й не знаю, що робити далі. Військо стереже місто і міст, але окрім цього робить, що хоче. Поки що я їх контролюю, вони ще вважають, що я маю силу храму, але коли вони цмулять пряне пиво, курять бакхун чи безчестять дочок землі з нижчих неосвічених каст, я мушу вдавати, що мені про це невідомо. Я дивлюся в плюгаві місячні очі бінгон пагандея і бачу в них підступ.