Вона нахилилася до Бруса, який сидів зовсім не рухаючись і поглядаючи на неї без жодного виразу. Я відчував якусь напругу в кімнаті. Відчував, що ця жінка чогось від нас хотіла. Мене вчили основам торгівлі й дипломатії. Я відчував, що зараз вона про щось проситиме. Якщо це не подіє — пустить у хід «другу руку». Так вирішувалися справи. Права рука — плата, послуга, заохочення, прохання, провокування жалості, вдавання дружби, союзництво. Або ліва рука — шантаж, погрози, доноси, відкликання пропозиції чи насильство.
— Поглянь на мій майдан. Там гниє збіжжя, якого цьогоріч так небагато. Я відібрала храмові стада, але на подвір’ях Зовнішнього Кола вже чекають чоловіки з вищих каст. Якщо зараз я віддам їхнім жінкам стада й землі, то втрачу над ними контроль. Вежа опиниться у них у кишені. Я повинна мати силу! А тим часом я безрезультатно чекаю. Барабани нічого до мене не промовляють. А єдиний за довгий час оповісник не має для мене нічого, навіть вітання. Просто минає мою струхлявілу порожню вежу. Послухай, оповіснику. Я знаю, що ти не везеш вістей. Нічого не кажи. Я знаю, що тобі не можна. Нічого не кажи.
Вона похилилася над столом іще нижче, відсунула чашу й обережно торкнулася Брусової руки.
— Я знаю, що Ти везеш Ім’я.
Запала тиша.
Я подумав, що коли вона хоче нашу скриньку, ми повинні її віддати. Хай бере, що хоче, а ми переправимося через міст. Лише б швидше. Однак Брус мовчав.
Якийсь час він міг мовчати, поки не почув пропозиції. Але далі вже ні. Далі він муситиме показати руки. Ліву і праву. Мовчанка — це спершу просто мовчанка, але потім — погроза. І то серйозна. Це зневага.
— Я не знаю, кому воно призначене, але має бути мені, — сказала вона знову лагідним тоном. — Воно моє. Я повинна мати силу. Я народилася в країні, яка давно була під кірененським гнітом. Я не пам’ятаю часів Кодексу. Стара пам’ятає, але вона тільки бурмоче свої молитви й читає людей. Вона відправляє наступних гнобителів під ніж жерців, і лише це її обходить. Тільки кров для Богині. Що ж, я також хочу, щоби Матір була ситою. Може, вона тоді й правда почне нас благословляти, хай усе стане єдиним. Може, зверне свій погляд на самотню Вежу, що стільки їй дає. Давні порядки — це як хвороба, яку ми зараз повинні випалити, щоб далі можна було відбудувати Кодекс Землі. Жертвоприношення допомагають тримати людей у послуху, але залежать від сили війська. А якщо барабани закличуть військо деінде? А якщо почнеться бунт? Це не ті часи, коли нижчі касти пишалися, що їхні діти йшли нагодувати Матір. Я вже зібрала гон храмової варти, але цього мало, й немає нікого, хто міг би ними командувати. Без сили Імені нічого не вдасться. Прошу тебе. Молю й вимагаю. Мені потрібно мати щось, щоб контролювати вищі касти. Потрібні люди для будівництва зерносховищ. Потрібні фермери, чиновники й наглядачі. Але понад усе мені потрібна сила Імені.
Знову запала тиша.
— Архіматроно, — обережно почав Брус, — що б я не віз, воно мусить потрапити в місце призначення. Того, хто везе, не існує. Один не має значення. І він не має права вирішувати, куди потраплять Слова і хто їх потребує. Шлях веде туди, куди мусить, і скеровує його вища мудрість, до якої не кожен має доступ. Але коли людина повернеться туди, де чекають, здійсниться обітниця, що сама пророчиця довідається про становище цієї Вежі. Тобі не доведеться довго чекати ані на Слово, ані на допомогу просвітлених, щоб усе стало єдиним. Салах акидилла. Було це сказано.
— Там за мостом немає нічого важливого, — промовила вона. — Нічого важливішого за осаду Аширдим, на перехресті шляхів, біля мосту, через який тікають ті, хто повинен бути тут, де їм велено, і працювати для Праматері. Нічого важливішого, ніж самотня архіматрона, якій загрожує безсилля, хаос і залежність від кількох високих родів. Такі посланці, як ти, мандрують до всіх Веж. Яка різниця, яке Ім’я потрапить до котрої?
— Уже все вирішено, — відрізав Брус, а я відмітив, що він захопився своєю роллю. Зараз він мав би виторгувати щось для нас.
Невже він справді збирався захищати кляту скриньку за будь-яку ціну? Інша справа, що архіматрона досі не показала «правої руки». Чим вона збиралася платити? Золотом? Що жерцям Праматері до золота? Особливо, коли навіть дурні вуличні ятки ліквідовано, і нічого не можливо купити — ані тикви пива, ані ґудзика, ані жмені горіхів?
Брус витягнув з-за поли свого жрецького вбрання залізний шпичастий медальйон і показав його жінці.
— Це, — мовив він,— означає смерть. Смерть кожному, хто зірве печатки, не будучи тим, хто мав їх зірвати. Для мене також, якщо я не виправдаю сподівань. Ти це знаєш, архіматроно. Зрештою, це ти вважаєш, що я везу Ім’я. А я скажу, що не мені це знати і не мені про це судити.
Я помітив, що він облишив мелодійний акцент і кучеряву граматику давньої мови. Показав, що підпускає співрозмовницю ближче. Жест «правої руки».
— Ох, очевидно ж, що ти везеш Ім’я, — відказала вона. — І я знаю, що воно здатне зробити. Знаю, що може статися з тим, кого Ім’я не знає. Але я готова. Завжди була. Мене Ім’я послухає. Я переконана, бо колись його бачила. І воно бачило мене.
Вона виструнчилась і сіла інакше, зручніше, сперлася на руку й розслабилась. Так, ніби отримала те, чого хотіла, або передумала. Брус не поворухнувся, далі сидів у позиції «лівої руки», що говорить: «ні». А жриця досі нічого йому не запропонувала.
— Пробач старій жінці її нетерплячість, — озвалася архіматрона приязнішим тоном. — Я мусила принаймні спробувати. Що ж. Прошу лиш розповісти про мене. Колись... колись кожна Вежа мала власне Ім’я. Та коли Праматір заснула, ці імена померли чи відійшли. Ця Вежа, — вона вдарила по килиму поруч, — теж його мала. І тоді, коли я сюди прийшла. Залишалось небагато, але достатньо, щоб я могла пізнати, що таке сила одного з Імен богині. Ця сила досі жевріє, але надто слабко, щоб я могла її використати. Тим часом усе вислизає з рук. Просто скажи про мене, де треба. Нагадай, що осада Аширдим чекає на Ім’я. Усяке може статися, якщо вона його не отримає. А тепер... — вона узяла паличку і знову вдарила в гонг, цього разу двічі, — я почастую тебе так, як частують посланця. Щоб ти не забув про мою Вежу.
Адептка винесла тацю, заставлену кількома металевими мисками, і ще якусь дивну посудину. Срібну, повністю вкриту отворами, що складались у візерунки, на підставці, схожій на келих.
— Так... — усміхнулась архіматрона. — Це те, про що ти подумав... Ти зможеш розділити зі мною укус. Ми станемо єдиним на славу Підземної. Це все, що залишилося від давнього Імені, що дрімало в печері моєї Вежі. Завдяки цьому ти запам’ятаєш мене й це дасть тобі силу на подальшу подорож. Відчувши, що таке єдність Матері, ти витримаєш будь-що.
Жриця взяла лискучу посудину з підставки й ледь її струснула. Крізь сіточку дрібних отворів було видно, що всередині щось рухається.
— Дай мені руку, — попросила вона, відхиляючи вічко на кришці.
Брус помітно здригнувся, його обличчям промайнула судома. Я ледь стримав крик. На руку жриці виповзла скорпениця. Не така велика, як та, що мала мене колись убити в моїх покоях Будинку Сталі. Ця була коротша за мій малий палець, і яскраво-червона з жовтими смужками. Я дивився, як вона повзла долонею архіматрони, прослизаючи між пальцями і розтопирюючи отруйні клешні. Брус забрав руку.
— Я давав обітницю чистоти, — проказав він. — Мені необхідно повертатися туди, де є Слово. Я — посланець. Очі й ноги Слова, мені не можна його залишати.
— Цссс, — заспокійливо сказала архіматрона. — Ти ж не дурний. Поглянь, яка вона маленька. Це піддана. Поглянь на смужки. Невже ти такої не бачив? Брунатна королева вбиває, жовта дарує послух, а ця дає єдність і контакт із божеством. Ну, дай руку. Хай вона нас укусить. Хай усе стане єдиним. Мені вже небагато лишилося. Ім’я майже відійшло. Вони вже майже не народжуються. У підземеллях мого храму клубочаться звичайні чорні скорпениці. Їхня отрута не дає нічого, тільки біль і хвороби. Але зараз ми маємо залишитися самі.