— А тепер світ палає чи от-от опиниться у вогні. Ти сидиш у Стовбурі й думаєш, як би сотворити жолудь, а Дієвець робить, що йому заманеться, і скоро вирішить, що пора знайти це твоє дерево. Це вже близько. Нічого не вирішилося, стало тільки гірше. — Він підводить руку й виставляє її убік вершин, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи, туди, куди вказує довга тінь дерева. Тінь, що нагадує ніж. — Дивися на схід, Той, Хто Спить у Дереві. Дивися на дим палаючих обійсть. Послухай Щурячого Музики, який уночі виманює з дому дітей. Дивися, як дикі звірі йдуть за голосом його сопілки прямо до Зміїв під ніж. Сіль уже коштує більше за золото. Зміям потрібно багато м’яса, а це значить, що коли мине зима, вони підуть на Узбережжя. Дивися й сиди в дереві. Дивися, як розгорається війна богів, після якої постане інший світ. Час неволі близько. Час трупів, Зміїв і вовчого виття. Настане світанок, якого навіть дерева не захочуть побачити.
Він іде до свого одноосевого воза, припіднімає брудну попону й нишпорить рукою серед згортків, барилець і лахміття. Нарешті повертається й показує коротку масивну сокиру із широким лезом і потужним обухом.
«KILL ME».
Дерево не рухає жодною Гілкою. Дерева не можуть рухатися, хіба що повіє вітер. Дерево нерухоме. Віддане мертвоті деревини. Це задерев’янілий гнів. Це струхлявілий розпач.
Дерево — це дерево.
Карлик ще раз витирає долоні об штани і з зусиллям підіймає сокиру.
А потім перевертає її й валить обухом по древку застряглого в Стовбурі срібного ясеневого списа, ніби забиває цвях. Дерев’яне гупання заглушає мовчання крижаного повітря осені. І так знову і знову.
Десь високо каркає ворон. Невдовзі чути скрип, який звучить, немов розпачливий протяжний стогін. Тріскаються затиснуті навколо древка луб’яні волокна й білі пласти камбію. Гладким Стовбуром із кривавими слідами долонь тече струмінь соку. Спис піддається, входить у Стовбур дедалі глибше.
Не чути страхітливого дикого вереску, ніщо не відлунює, не перекочується горами. Дерево мовчить.
Дерево — це дерево.
Спис вбивається в Стовбур все глибше, аж по розтрощену обухом кінцівку древка. Вороняча Тінь відкладає сокиру й обходить Стовбур. Впирається ногою, стогне від напруження, але дерев’яний прут сидить дуже міцно. Його тримає увесь поперечник Стовбура. Карлик смикає древком угору і вниз. Обережно, але сильно. Намагається розхитати твердий ясеневий кілок у рані Дерева, наче хворий зуб, але не хоче його зламати. Не чути хрипіння, крику, схлипувань і благань про милість.
Дерево — це дерево.
Дерева не кричать.
Чути тільки тріщання волокон. Карлик падає навзнак, спис котиться по землі.
— Я продаю предмети, що діють, — пояснює він, тяжко спинаючись на ноги. — Не знаю, що воно таке, але відчуваю, що це щось потужне. Може, він накличе на власника лихо, а може, ніколи не схибить, якщо метнути ним у бевзя. А може, перетворить його на дерево? Назву його Списом Бовдурів.
Він крутить спис у руці, вкладає його під пахву, а тоді проводить поглядом уздовж древка. Зрештою спирає його об землю й великим пальцем критично досліджує стан наконечника.
— Колись ти просив моєї поради, Той, Хто Спить у Дереві. І тепер я тобі її дам. Нам уже не зіграти на неї в короля. Ти програв свою партію. А знаєш, що робити, щоб виграти, коли вже все програно?
Він закидає списа на віз і засовує його між клунки, але древко все одно стирчить назад із невеликої скрині. Слід було б пов’язати на нього червону ганчірку. — Треба змахнути фігури й розставити їх знову. Коли гра програна, виграти можна, лише починаючи спочатку.
Він сідає біля воза, спираючись об колесо, і грається сокирою, перекидає її між колінами.
— Я дам тобі пораду. Послухай, може, з цього буде щось путнє, хоч я й сумніваюся. Ніхто не може витягнути тебе з дерева, так само, як ніхто не міг показати Дієвцю з риб’ячими очима, як оживити залізні шипи. Він перетнув країну в одному каптані, навіть без меча. Ходить, де забажає, і тепер йому вклоняються сотні Зміїв. Він сидить у своєму залізному обійсті з кіс і сокир, а ти дрімаєш у дереві й на тебе справляють нужду вовки. Чому до цього дійшло? Чим він відрізняється від тебе? Ви настільки різні там, звідки прийшли? Він наказує туману, витворює з нього потвор і насилає на Зміїв божевілля, а ти хочеш управитися з ним, просто швидко діставши меча? Ви обидва прийшли ззовні. І ти, і він. Він порушив рівновагу світу. Він — немов ніж, який всадили в дошку для короля. Коли люди грають на високу ставку, хтось, буває, тягнеться по залізо. Проливається кров і хтось згрібає гроші. Чи все ж він виграв партію? Триває війна богів. Є ті, кому це на руку. І є ті, хто хоче, щоби світ знову був дошкою для короля, а не боєм на ножах. Над тобою раятимуть, але ради їхні ніяк не допоможуть, поки ти спиш у дереві. Тобі треба пробудитись. Або стовбич тут аж поки Дієвець з риб’ячими очима обіллє твій стовбур драконячою олією. Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві. Така моя порада.
Він відв’язує свою жирафувату окапі й розплутує віжки. Колеса воза починають скрипіти, підвода обережно котиться похилою стежкою. Вороняча Тінь іде поруч, раптом тягне поводи й зупиняється. Довго щось шукає на возі, перекидаючи клунки.
— Ти дав мені Спис Бовдурів, Той, Хто Спить у Дереві. Я маю дати тобі щось натомість.
Він розшнуровує шкіряну торбу, а потім обережно дістає щось, що виглядає як безформна пурпурова порхавка, поросла жовтими колючками. Карлик підкидає її в долоні й раптом одним упевненим рухом жбурляє з розмаху прямо в дерев’яне обличчя, що увінчує Стовбур, між дві високі аж до бурих осінніх хмар Гілки.
Гриб порскає об кору, залишаючи пляму яскравого соку й розсипаючи хмару жовтих спор. Вороняча Тінь гиготить, стріпує віжками й прямує стежкою вниз, поза межі світу, намагаючись стримати свій візок.
— Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві! — кричить він іще раз через плече.
А потім западає холодна імлиста тиша гірської осені. Захід сонця розмальовує харкотиння сніжних ковпаків кривавою барвою.
Прокинься. Легко сказати.
Дерево не може ні поворухнутися, ні розколотися, ні перевернутися на інший бік. Дерево може рости, може повертати Листя до сонця, може його скидати, коли приходить осінній холод. Може поглинати вуглекислий газ із повітря, висмоктувати з ґрунту воду із мінеральними солями, може живитися солодким світлом сонця. Може також мовчати, існувати й бажати.
Дерево стоїть нерухомо. Воно досі Дерево, але щось змінилося. Зник спис, що прошивав його навиліт. З’явилася кругла рана з пошарпаними краями, два криваві сліди відтиснених долонь і пляма на місці, куди потрапив дивакуватий гриб.
Якщо терпляче почекати, то, може, хтось кінчиком ножа ще й нашкрябає сердечко.
Однак змінилося щось іще. Щось зі сфери тих речей, яких не побачиш зором.
У повітрі галявини ховається щось зловісне. Щось, чого раніше не було. Ворони здіймаються й кружляють над схилом із таким вереском, ніби хтось роздирає на клапті чорне шмаття. Попри холод повітря дрижить і вібрує, немов у велику спеку.
Вовки, які повертаються з приходом ночі, теж зупиняються, як укопані. Це велетенські звірі — по три метри у довжину і з потужними іклами, але навіть вони бояться. Притискають вуха до голови, наїжачують лев’ячі коміри хутра. Ватажок зграї обережно принюхується, гарчить і шкірить зуби, поглядаючи боком на Дерево, на пляму паморозі, яка виростає навколо Стовбура, ніби Дерево пустило в ґрунт рідкий азот.
Зрештою він ступає кілька обережних кроків і, принюхуючись, на обважнілих лапах підходить до місця, де лежать іще недоїдені трупи Людей Вогню.
Дерево мовчить.
Однак прагнення Дерева звільнити застиглий у пластах і волокнах камбію гнів, виплюнути ув’язнену в деревині людину здається просто відчутним на дотик. Пронизуючи нічне повітря холодом, на галявину раптом заповзають пасма туману. Він звивається між Гілок, парує на Стовбурі, просочується з ґрунту. Холодний туман. Дуже холодний.
Почувши жахливе скавучання й писк вовка, зграя, що обачно чекає поруч, кидається навтіки. Великий, немов теля, вовк звивається й борсається на галявині й квилить від жаху, ніби проковтнув розжарену вуглину. У конвульсіях падає на землю, скручується в немислимих для чотирилапих позах, злітає всім тілом у повітря. Це нагадує божевільний танок, який міг би здатися смішним, якби не акомпанемент страхітливого скавучання конаючого звіра. Наче невидимий велет бавиться вовком, змушуючи ходити на двох лапах і танцювати. Одне око вибухає від підвищеного внутрішньочерепного тиску, язик жмутом звисає з писка, а під вовчою шкірою м’язи звиваються, як нажахані змії. Невидимий велет намагається зім’яти бідну тварину, як пластилін, і зліпити з неї людиноподібну карикатуру. Чути, як із глухим хрустом ламаються ребра, як тріщать суглоби. А понад усе — жаске скавучання й хрипи. Якусь мить здається, що невидимий титан переможе. Вовк у вертикальній позі, ніби прицвяхований до повітряного хреста, із розправленими й поламаними лапами, якусь мить нагадує гротескного вовкулаку. Його писок пульсує, неначе щось ізсередини намагається змінити його форму.