Вона звернулася до адептки, яка, похиливши голову, сиділа під стіною на колінах.
— Забери це місячне щеня у його келію. Хай відпочине перед дорогою і хай стереже це їхнє Слово. Хай поїсть і добре відпочине.
Я мовчки схилився, пильнуючи, щоб на моєму лиці не проявився страх, а лише поштива, тупа глупота «Прищавого» Аґирена.
Я поняття не мав, про що вона говорила. Отруйну комаху описувала так, ніби це був подарунок чи частування. А якщо її трутизна справді може подіяти? Якщо жриця відчує Брусові думки або ще гірше — на нього зверне погляд сама Підземна Матір, то легко передбачити, що станеться.
Я йшов за дівчиною, яка в одній руці несла важкий кошик із кришкою, а в другій — лампу. Небо над звивистими коридорами лабіринту стало вже чорним, і тільки хиткий вогник освітлював нам дорогу.
Дівчина йшла попереду й мовчала, а я був вдячний за роль ідіота. Мені нічого не треба було говорити чи робити. Тільки по-дурному посміхатися, чухатись і колупатися в носі. Це було легко.
Вона звертала в чергові коридори, не задумуючись, і впевнено обирала шлях серед стін, що скручувались, немов кишки квівці, тож ми швидко дісталися на місце. Я весь час прислухався, тамуючи серцебиття, переконаний, що от-от станеться щось несподіване. Пролунає якийсь дзвін, звук рогу чи просто спокійно з’являться жерці чи храмові вартові, щоб мене повалити? Я знав, що буду битися. Але також знав, як довго це може тривати. Скільки часу мине, перш ніж мене заженуть у глухий кут, навіть якщо я здобуду зброю. Я вирішив, що якщо мені вдасться вирватися за мури, я не намагатимусь перейти той клятий міст. Утечу в степи, може, знайду інший міст чи брід.
Однак поки нічого не відбувалося. У лабіринті стояла тиша, яку іноді порушували писки нічного птаха. Ми прийшли на місце, адептка нахилилася, коли заходила в келію, а потім я почув, як вона кресала вогонь. Замиготів вогник, кімнатку залило тепле жовте світло.
Я опустився на коліна перед статуеткою Пані Жнив і торкнувся підлоги чолом. Адептка ще запалила ґніт другої лампи, тієї, що освітлювала нішу з фігуркою, а тоді нахилилася над кошем.
— Ти вмієш говорити? — запитала вона. — Відповідай! Ти можеш носити куртку адепта, але це я тут дочка землі і ти мусиш мене слухатися!
Я мріяв, щоб вона нарешті забралася. Поглянув на неї якомога більш сполоханим поглядом, по-дурному розтуляючи рота, в надії, що вона втратить до мене інтерес. Однак виглядало на те, що вона не відступиться.
— Відповідай, кажу! Вмієш говорити?
— Ну, — сказав я.
— Скільки тобі років?
— Років двадцять буде, — збрехав я. Бідняк із Кисалдима не виглядав би в сімнадцять років так, як я.
Вона відкрила кошик і почала виймати з нього прикриті кришками миски. Щиро кажучи, мені здавалося, що мій шлунок відмер, і я сумнівався, що спроможний хоча би щось з’їсти. У кошику було щось іще — запакований в ряднину великий згорток, якого вона не торкнулася, і в мене склалося враження, що вона намагалася його навіть не зачепити.
— А хто тобі так поголив голову? Бойова колісниця? Як тебе звати?
— Аґирен. У храмі поголили. А в дорозі я сам голився, бо відростало.
— Не такий ти вже й прищавий, Аґирене. І не кажи «я», бо вдарю.
— Мене змалку так кличуть.
— Тобі залишили ім’я? То може, ти так і залишився псом, га? Чи тебе оскопили?
— Я — місячний пес, — притакнув я.
— Покажи-но! — вона зненацька засунула руку мені між ніг і обмацала штани. Мене ніби обдало окропом. Я відскочив і затулився.
— Не можна! — хрипко вигукнув я, закочуючи очі. Мене це все вже втомило. Я би з радістю її оглушив.
— Ну ти й бовдур! Це тобі не можна. А я — дочка землі, мені все можна. І ти маєш мене слухатись! Покажи... Ну, будь ласка. Тобі все залишили... Ти ба. Кепсько, Аґирене. Ти не знаєш, що в цьому ховається зло?
— Не торкайся... — сказав я. — Не можна. Майстер битиме.
— Битиме ще більше, якщо дізнається, що ти мене не слухав.
Я не розумів, що вона мала на увазі, але в мене були найгірші підозри. Я відсунувся від неї під стіну, але вона тут же підповзла на колінах і знову потягнулася мені між ніг. Я затулився, й вона вдарила мене в лице й забрала мою руку.
Я зиркнув на її кошик, який під час метушні мені вдалося відштовхнути. Хустка, що обмотувала пакунок, злегка розтулилась і крізь щілину показалося почорніле залізо, перетяте червоною шнурівкою з червоною восковою печаткою.
Усе прояснилося. Там була скриня, ідентична до тієї, яку везли ми.
Мені спало на думку, що, може, краще дозволити дівчині робити те, що вона робить, і дати їй нагоду підмінити посилку. Тоді вони залюбки відпустять нас у подальшу дорогу. От тільки на мосту й так стоятиме божевільна Відунка зі своїм «оком на долоні». Потім мені раптом подумалося, що якби я був на їхньому місці, то мусив би вбити посланців. Це нагадувало гру в тарґісс. У моїй голові зринуло розташування фігур, я уявив собі всі рухи почергово. Зараз вона подарує мені насолоду і, відвернувши мою увагу, непомітно замінить скриньки. А потім мене залякає. Бідний кретин же знає, що йому загрожує за зв’язок із жінкою без згоди богині. Знає й те, що ніхто не повірить синові місяця, адепту нижчого рангу, та ще й ідіоту. Тож він сидітиме тихо. Але мандрівники подадуться далі, й на місці з’ясується, що в скриньці немає Імені чи листів, чи будь-чого, що там мало би бути. Одразу буде ясно, чия це витівка. Адресати посилки такого не подарують. Сумніваюся, що вони сприйняли б це як вишуканий жарт і пригрозили би пальцем спритній архіматроні, яка подбала про свій храм. Це було безжально, але я бачив результат, ніби робив якісь підрахунки. Було тільки одне рішення. Смерть для посланців. Посилка не прибуде на місце, але можна буде сказати, що сюди вона також не прибувала. Ба гірше, рано чи пізно хтось знайде два трупи в яру за містом. Ми ж нагодуємо богиню й наші кістки послужать оздобленням ще одного покою. Ця інтрига могла завершитися тільки так.
Я далі опирався, але й дівчина не гаяла часу. Я так давно не бачив жінки, що мені здавалося, ніби відтоді минули віки. Вона стисла руку й підвела голову, дивлячись на мене примруженими очима, з легким лукавим усміхом розтулених губ, і я знову відчув, що попри поголену голову, попри спіралі, що прикрашали її щоки й чоло, вона здавалася небезпечно, явно знайомою. Мене це налякало ще більше.
Я вже знав, що мушу робити, але зловив себе на тому, що абсолютно навмисно з цим зволікаю. Ще хвильку, ще один рух її руки...
Я вирвався й відштовхнув адептку.
— Ти лиха! Не можна! Богиня дивиться! Не можна цього робити! Мені говорили про спокуси! Про лихі думки! Це ти — спокуса! Лиходумна!
— Тихо, дурню! — буркнула. Я навмисно верещав на все горло. — Гара! Замовкни, собако!
Вона навідмаш ударила мене в скроню. Я не затулявся, але мені спало на думку її вбити. Я міг би зробити це і без галасу, і без слідів крові. Перш ніж усі зорієнтуються, що вона зникла, перш ніж її знайдуть, ми будемо вже на шляху. Однак це було нерозумно. Де, наприклад, я мав би сховати тіло в цьому порожньому кам’яному плетиві стін і коридорів?
— Інакше скажу, що ти хотів мене торкнутися, — пригрозила вона. — Скажу, що пробував мене оголити. Що торкнувся мого святого лона. Гадаєш, мені не повірять? Знаєш, що тоді з тобою зроблять?
— Іди собі! Іди! Майстер торкнеться моєї голови і все знатиме! Сам побачить!
Вона завагалася. Хтозна, що в наші дні було можливим. А може, він жрець і справді Відун?
— Цссс... — лагідно мовила вона і торкнулася пальцем моїх губ. — Тихо вже... Буду з тобою доброю... Ти нічого не розумієш... Коли я дозволяю, то можна торкатися. Богиня тішиться, розумієш?
Вона знову простягнула руку і знайшла розшнуровану щілину в моїх штанях. Штурхнула мене в груди, наказуючи лягти навзнак. Її пальці були на диво вправні як на адептку, яку гидує чоловічим родом. Вона досконало знала, що робить, і я знову відчув, що вона видається мені знайомою.