— Це тільки для того, щоб нам краще спалося... — прошепотіла. — Твій майстер не скоро повернеться, він зараз споглядає гармонію єдності... Ну, все, заспокойся... Все... О, так...
Вона поглянула на мене, знову примружуючи повіки.
Я вирвався, вирячив очі й вигнув усе тіло в дивних конвульсіях. Вона відскочила, здивовано й налякано дивлячись, як я метаюся килимом, немов нажахана риба. Обличчям я вдарився об власне коліно, потім із криком почав товктися головою об стіну, ніби хотів себе за щось покарати. Не надто сильно, щоб не зомліти, але достатньо, щоб розбити ніс і розмазати кров по обличчю. Я перекинув столик, миски покотилися по підлозі, лампа впала в калюжу соусу і, на щастя, згасла. Я видавав якийсь хриплий рев, не схожий на людський голос, гарчав, тримаючись за горло і б’ючись головою об подушки, мені навіть вдалося спінити слину в роті, після чого я випустив її на губи. Якусь мить дівчина на це дивилася, на її поблідлому лиці відраза змішалася з переляком, я побачив, що вона починає відповзати до виходу, зрештою, схопила свій кошик і втекла. Нарешті я залишився сам.
Якийсь час я ще видавав різноманітні дикі звуки, борсаючись у ніші, але врешті-решт захарчав і стих, ніби ослабнувши. Тільки прислухався.
Я знав, що якщо адептка повернеться підмінити шкатулку, сподіваючись, що я зомлів, я муситиму її вбити.
Бо я згадав. Я її впізнав.
Принаймні так мені здавалося. Це було майже неможливо, але якщо я не помилявся, то коли б лишився з нею ще хоч би на мить, коли б поглянув їй в очі, коли б її торкнувся, вона б також мене впізнала.
На свою й мою погибель.
Міраг.
Наложниця, з якою моя вчителька й коханка Аїна, моя єдина Аїна, цілі століття тому веліла провести ніч у любовному змаганні.
Міраг, яка мала перевірити, чому я навчився. Давно-давно, в далекому місті, в павільйоні палацового комплексу, званого Притулком Хмар. Молодий принц і вона. Вродлива, смаглява, немов кебірийська принцеса. Вона зголила червоне волосся, змінила ефірну, мов туман, тканину на шорстке полотно вбрання адептки, зняла ніжні ланцюжки зі щиколоток і зап’ясть, зробила татуювання святих знаків на щоках, долонях і чолі, схудла, але мала ті самі очі, схожі на смарагди. Ті самі вуста. І ті самі руки, які я досі пам’ятав.
Я сидів на підстилці, витирав шматком онучі кров із носа, і слухав, як від жаху, збудження й зусилля гупає моє серце.
Унизу живота я відчував гострий біль нездійсненого, відчував, як тріщить побита голова.
Я ще мав надію, що помилився, може, це був тільки хтось схожий, може, якась родичка, але я знав, що сам себе обманюю. Є речі, які не забуваються. Час може змити думки, ніби дощ. Може, стерти навіть такі речі, які колись були найважливішими. Але пестощі та погляди коханців залишаються. Особливо такі пестощі, якими могла обдарувати Міраг, і такий її погляд. Її вуста, її очі та її пальці. Я був упевнений.
До ранку я сидів і прислухався. Глибока чорна ніч лабіринту приносила якісь звуки, схожі на шепоти чи кроки, але коли я визирав із ніші, не бачив нікого. На якусь мить я засинав, але щоб прокинутися, мені достатньо було свисту вітру чи крику птаха.
Для певності я переніс скриньку, намагаючись до неї торкатися лише через тканину, і поставив так, щоб її неможливо було взяти непомітно, поки я спатиму.
Однак я все одно спав мало й дуже чутливо.
Брус повернувся лише вранці. Заповз у нішу й сів під стіною, розтираючи руки, ніби трусився від холоду. Був дуже блідий, а на його руці з’явився напухлий пурпуровий слід від укусу.
Він поглянув на мене, але перш ніж я устиг озватися, приклав кулак до губ. Він сидів нерухомо, і я бачив, як він бореться із втомою. Голова спадала йому на коліна, а за мить він знову прокидався. Так само, як і я.
На світанку нам принесли відро води для миття, трохи пюре з овочів і навіть солодкувате горіхове печиво. Усе це приніс лисий старигань, Міраг не з’являлася.
Ми мовчки зібрали свої речі. Я не мав уявлення, що сталося там, у покої архіматрони. Мені лише подумалося, що якби Брус її вбив, як підказував здоровий глузд, він повернувся б уночі. До того ж, він не велів поспішати. Одразу після сніданку він натягнув маску і не говорив зі мною інакше як роздаючи короткі команди, схожі на ті, які дають псові. Але найчастіше просто показував на щось пальцем.
Щойно ми загорнули скриньку і поскладали вбрання, як з’явився той самий жрець нез’ясованої статі, який вів нас попереднього дня.
— Архіматрона передає на дорогу кіш плодів і побажання, щоби шлях, яким подорожує Слово, був устелений благословеннями Підземної Матері, — продекламував він.
— Хай ця Вежа і всі, хто ховаються в її тіні, будуть під опікою Матері, — відказав Брус, вперше цього дня озиваючись людським голосом.
Нас вивели на зовнішнє подвір’я. Я йшов мовчки, відчуваючи, що моє серце зараз вискочить через горло. У будь-який момент я очікував побачити храмову варту, стіну списів та круглих щитів із зображенням Підземного Лона. Я був певен, що їх очолюватиме або Міраг, або архіматрона, або вони обидві, а часом думав, що вони просто чекатимуть біля брами.
Натомість я побачив наш трофейний візок із відремонтованою віссю, запряжений тими самими тваринами. Брус видерся на сидіння й закляк на шкіряних подушках, а далі жестом пальця велів розкрити над ним велику парасолю. Я зробив, як він велів, принагідно кинувши погляд на задню частину воза й переконавшись, що наші коші, шпигунські ціпки й клунки з одягом лежать так, як ми їх залишили.
Я узяв повіддя й довгу тростину.
А потім ми довго стояли мовчки й чекали.
Почувся скрегіт засуву, нарешті ворота відчинилися, впускаючи сонячне світло. Я хльоснув онагрів тростиною, бідарка рушила й ми вийшли у місто. Знову в бік мосту.
Ідучи, я задер обличчя до сонця. Здавалося, що мені його подарували знову. Навіть переповнений людьми смердючий майдан, злиденні вулички й криві халупи осади Аширдим видавалися мені прекрасними.
Однак я знав, що зарано радіти.
Ми їхали через місто, і де б не з’являвся наш візок, люди ставали на коліна, спираючись кулаками об землю. Я йшов і жодного разу не озирнувся на Червону Вежу, що височіла над околицею.
Цього разу біля мосту було небагато людей.
Але військо стояло на тому ж місці, що й напередодні.
Я подивився на обвішані щитами табірні вози, що перегороджували кам’яний міст, і знову відчув, ніби в моєму горлі поселилась скручена клубочком змія.
— Ні пари з вуст, — задеренчав з-за маски Брусів голос.
За столом сидів інший десятник, ніж учора. Голову він обв’язав хусткою, а ноги зручно поклав на столі, попиваючи воду з бурдюка.
У черзі чекали заледве кілька осіб: якийсь самотній мандрівник, родина з кількома дітьми, старий, який спирався на ціпок.
Під стіною поблизу мосту ще не було натовпу затриманих. Поки що там стояло на колінах із схрещеними за головами руками лише троє подорожніх. Їх стеріг солдат зі списом, який сидів собі на бочці й гриз плід. Решта снувала майданом або сиділа в тіні під стіною в гамірній громаді й грала в кості. Між ними стояла обмотана ременем тиква, а солдати передавали один одному глиняну люльку, безцеремонно випускаючи клуби бакхунового диму.
Мені подумалося, що вистачило б гону кінноти, щоб стерти їх у порох. І не набагато більше, щоб здобути все місто. Тільки що далі?
Коли ми під’їхали до першого посту, командир саме завершував розмову зі згромадженою в тривожну купку родиною. Чоловік і жінка нервово нишпорили за пазухами і в закамарках одягу, а біля столу стояв великий кіш, як для носіння хліба, в якому вже лежали найрізноманітніші речі. Ніж у дерев’яних піхвах, жменя мідяків, якісь оздоблені черепаховим панциром коробочки, трохи дешевих прикрас, кольорове шмаття. Або подорожні мусили платити вартовим, або це були заборонені речі, бо я помітив у коші також дві оздоблені металом тикви на ремінцях, в яких у дорогу брали пальмове вино, а також гарну люльку зі срібла й дорогого дерева.