Я пішов до задньої частини воза, взяв шпигунський ціпок, одним рухом повернув кільце й потягнув за руків’я, що імітувало деревину. Блискуче лезо, вислизаючи з піхов, засичало, як розлючена змія, засяяло на сонці. Я поглянув на зброю у своїй руці й раптом знову відчув себе людиною. У кірененській поезії меч іноді називають «переломлювачем долі».
— Дай мені води, сину Полинника, — різко мовив я. — І підніми цю маску. Я хочу побачити твоє обличчя. Негайно! Вода і маска, бо присягаюся, що за мить ти лежатимеш мертвий.
Він дивився на мене з-за маски, нерухомо сидячи на колінах на шкіряних подушках і, здається, не розуміючи, що я кажу.
— Аґіра, аскаро! — гаркнув я раптом кірененською. «Це наказ, солдате!». Він здригнувся, ніби я черкнув його ножем. Ми обидва не чули звуків власної мови від незапам’ятних часів. Навіть у палаці її вживали тільки на свята.
— Аґіра! — повторив я трохи голосніше і ще рішучішим тоном, до якого вдавалися командири. Не криком. Не як десятник у таборі піхоти. Як роздратований несубординацією імператор.
— Кано! Слухай! — загарчав він раптом з-за маски і підняв її.
Під нею я побачив лице шаленця. Брус був блідий, стікав потом і світив очима, ніби на нього напала пропасниця. Він дивився на мене непритомно, з ідіотським нервовим смішком, що блукав устами, усе його обличчя дрижало, ніби мало вибухнути чи то реготом, чи то плачем.
Я стиснув спітнілу руку на руків’ї.
— Ішіда тарай но! З воза! — процідив я.
Він зістрибнув на дорогу, дивлячись на мене тим своїм диким поглядом, поки його обличчя перекошували химерні гримаси. Мені здавалося, що в нього вселився демон, який намагається прорватися назовні.
Я був переконаний, що він от-от кинеться на мене. Відчував, ніби стою перед великим бойовим леопардом, який несподівано збожеволів. Тому я не змінив позиції, не підняв меча. Якби я став у бойову стійку, Брус відчув би, що я боюся. Тож я стояв виструнчений, владно дивлячись на нього.
Так ми застигли на мить, зміряючи один одного поглядом. Я дозволив виразу стриманої люті проявитися на моєму лиці й ледь підняв меча. Не як до бою, а так, ніби він був ціпком, яким я хотів відігнати пса.
Брус почав трястися, ніби його взяли дрижаки. Він розстібнув ремінці, зняв маску і опустив її на землю.
А потім повалився на коліна, вдаряючи кулаками об рудий пил дороги, й похилив голову.
— Аґіру Кано! Кодай маса, тохімон! Слухаюсь і прошу мене пробачити!
Він говорив кірененською дивно, ніби слова не хотіли протискатись крізь його горло, але уклін, який він мені складав, був амітрайським. Підданським. Чужим гідності кірененських військових звичаїв. Він підвів лице, демонструючи широку ідіотську посмішку, але в його очах був розпач.
— Матаґей. Досить, — мовив я. Не вистачало тільки, щоб якийсь подорожній побачив жерця, який б’є покірні поклони адептові. Ми стояли на шляху, все ще поблизу триклятої осади.
— Подай мені води, — сказав я спокійніше.
Він підвівся, потягнувся до воза і дістав бурдюк. Я випив кілька ковтків, після чого віддав Брусу мішок і велів пити. Я сумнівався, що холодного пиття буде достатньо, щоб він очуняв. Те, що відбувалося з моїм підданим, жахало. Він збожеволів або його пожирала хвороба. Я не уявляв, що робити далі. Навколо ранки на його руці розповзлася огидна пурпурова пухлина завбільшки із золотий дирхам.
— Що з тобою? — запитав я. Брус і далі трусився, роблячи великі ковтки. — Це через укус?
Він потрусив головою.
— Ні... Так... Невідомо... Пробач, тохімоне. У таких ситуаціях думається давньою мовою. Важко говорити нормально. Прошу пробачення... Аґіру кано...
Кепсько.
— Залазь на віз, — велів я. — Ми мусимо їхати далі, поки не знайдемо відлюдне місце, щоб позбутися одягу цих клятих жерців. Краще поспи. Не вдягай маски, але тримай її під рукою, на випадок, якби ми когось зустріли.
Він слухняно видерся на бідарку і сів на подушки під великою пласкою парасолею.
Я хльоснув віслюків тростиною і ми рушили далі.
Дорога була порожньою. Нікого ні там, куди ми прямували, ані за нами. Однак для того, щоби позбутися воза, нам треба було від’їхати значно далі.
Дорога вилася через скелясте пустирище, над берегом пінливої ріки, що шугала серед каміння. У розжареному небі кружляли птахи, мухи пхалися в очі й вуста, обсідали широкі спини онагрів.
Брус зрештою осунувся на подушки і заснув. Я подумав, що це на краще. Він досі мав бліде спопеліле обличчя й хапав дрижаки.
Тож я йшов сам.
За якийсь час спека далася взнаки і в мене розболілися ноги. Я мало спав попередньої ночі, а страх пожирає сили людини не гірше, ніж тяжка робота. Тож я заліз на козли й цілком зручно їхав, жуючи медові сливи з коша й намагаючись не заснути.
Я не зміг би пояснити, що мені не сподобалося.
Дорога бігла, як і раніше. Пейзаж також не змінювався. Скелі, тернисті кущі, руда курява тракту й купини тонкої трави.
Лютий гуркіт ріки унизу.
Усе так само.
А все ж я стривожився і не знав, чому. Може, через абсолютно порожній шлях, яким ще вчора тягнулися десятки біженців? Може, мені не подобалися скелі, що обступали дорогу на повороті? Шлях пролягав між двома хребтами скель, а потім вів уздовж прірви, де з одного боку був укритий валунами берег річки, а з другого — висока, як дерево, скеляста стіна. Ідеальне місце для засідки.
Я подумав про це і раптом відчув, що мене ніби щось стиснуло за горло.
Я спустився з козел і знову пішов біля воза, сторожко роззираючись, але було тихо й спокійно.
Надто тихо і надто спокійно.
Сонце запаморочливо припікало мою покалічену й недбало поголену голову, дзижчали мухи, шуміла ріка, в повітрі висів невеличкий птах, б’ючи крильми й заливаючись монотонною сріблястою треллю. Щомиті він здійснював піке униз, щоби потім знову злетіти й зависнути на висоті, співаючи свою пісню.
Я сповільнив крок.
Це медуниця. Вона завжди так робить, коли хоче відлякати нападника від своїх пташенят. Можливо до її гнізда у щілині між скелями закрався лисець. Чи отруйна ящірка.
Можливо.
Однак у мене не було бажання заходити у коридор між скель, щоб виринути з іншого боку затиснутим між стіною і прірвою.
Медуниця заходилася щебетом, ніби в неї от-от лопне горло. Десь у яру впав один камінець. Вилетів різко, відбиваючись від скель, загуркотів по гравію. Нічого не рухалося.
А потім я побачив короткий зблиск на вершині скелі. Просто іскру. Дрібку сонячного світла, що відбилося від латки слюди чи кристалу у скелі. Чи від полірованої сталі.
Я ляснув поводами, наказуючи тваринам зненацька зірватися на біг, і одразу ж сильно й різко потягнув упряж ліворуч. Один віслюк майже став на диби, другий намагався повернутися на місці, й усе переплуталося. Ноги, ремені, жердини дишла, орчики.
Онагри безсило повалилися, бідарка з гуркотом перекинулась, розсипаючи речі й викидаючи на дорогу прямо біля мене очманілого Бруса.
Але сталося саме те, чого я прагнув. Тяглові тварини, що лежали посеред решток упряжі та страхітливо ревли, й перевернутий віз, що безпорадно крутив колесом у повітрі, миттєво звели перед нами барикаду.
Перша стріла прилетіла тоді, коли віз перевертався, і влучила в випуклий бік онагра. Тварина видала жаский крик, схожий на звучання труби. Наступні дві стріли поцілили у дно бідарки, ще одна з різким свистом пролетіла прямо над моєю головою, як сталевий шершень.
У нашому багажі не було луків. Зрештою, із них було б небагато користі.
Брус мляво ворухнувся, струшуючи головою, кров цівками текла по його обличчю й крапала на дорогу. Наступні стріли з огидним плюскотом влучили в боки тварин, що розпачливо шарпались посеред зірваної упряжі. Я підповз, щоб схопити шпигунський ціпок і підтягнути до себе. Видобув меча, вивільнив лезо на іншому кінці ціпка, перетворюючи його на спис.