Брус також повз по іржавому камінню, позначаючи його цівками крові з розбитої голови, але замість зброї притуляв до себе срібну маску жерця. Наступна стріла відбилася від скелі біля самого воза. Древко розщепилося пучком стружок, перетворюючись на химерну квітку.
Скидалося на те, що на Бруса поки не варто було сподіватися. Він одягнув маску, і я чув, як усередині стугонять слова літанії до Підземної Матері.
Вони бігли.
Я бачив, як вони зістрибують зі скель і мчать убік бідарки з оголеними мечами. Я чув тупіт важких військових сандалів.
Їх було троє.
Нас розділяло кільканадцять кроків, коли з яру виринули ще троє. Двоє з луками в руках і ще один на коні. Ці не бігли, а просто крокували до нас, лучники вже із закладеними на тятиву стрілами. Це були не вигнуті клеєні луки загоничів, а звичайна мисливська зброя. Я встиг помітити, що на всіх нападниках був різний подорожній одяг, переважно в кольорах середніх каст.
Двоє лучників і четверо піших.
На мене одного.
Брус зіщулений лежав на землі.
— Усе сама даєш і все сама забираєш... — долинуло до мене.
Я не міг рятуватися втечею і залишити його тут, зрештою, вони б швидко мене наздогнали. На цьому пустищі я став би для стрільців розвагою щонайдовше на мить.
Мій єдиний шанс — редут із перевернутого воза й те, що вони не очікували спротиву. Хто б це не був, вони мали намір напасти на жерця із адептом. На двох безборонних мандрівників.
Я сховав меч усередину древка й вирішив битися ціпком. Нехай костур шпигуна стане тим, чим має бути — низкою смертельних несподіванок. Нехай мій супротивник довідається про меч, лише коли відчує його в своїх нутрощах.
Я ще встиг вирвати з кремпеля пом’яту й подерту парасолю та сперти її об землю, а потім присісти за нею в позиції готовності, тримаючи ціпок під пахвою.
Я чув, як вони кричать, біжучи, чув, як гравій рипить під підошвами важких шкіряних сандалів.
Я дозволив вогню в моїй душі знову запалати. Вкинув у нього все, що було сповнене лихої сили. Як просочене олією шмаття чи просмолені тріски. Спогад про Маранагар. Пожежу, що знищила Притулок Хмар. Закривавлені лапи, що трясли головою моєї Аїни. Голі люди, загнані в стійло, щоби потім піти на поживу Підземній Матері. Короткі й скороминучі зблиски, немов іскри. Нехай горить. Хай гуде. А потім хай розпливеться моїми жилами.
Я мусив пробудити в собі тигра. Я лише тигреня. Завжди ним був. Я — Палаючий Стяг, володар Тигрячого Трону, кай-тохімон клану Журавля.
Я відчував, як мене наповнює полум’я, гуде в голові, пирскає з очей, розширює ніздрі, підіймає верхню губу. Як із моєї щелепи виростають тигрячі ікла.
Я почув, як вони гукають один одному:
— Старий лежить тут! Розбив череп! Малого не бачу!
— Шукайте скриньку! — пролунало звіддалік, і тоді я впізнав голос Міраг. Адептки, яка могла бути Міраг.
А тоді хтось ударом меча відкинув парасолю, під якою ховався я.
І я дозволив вогню вибухнути.
Вискочив зі своєї криївки, немов скручена клубком змія. Ціпок загарчав у повітрі, ще коли я летів у стрибку. Я вцілив солдату в зап’ясток, кістка хруснула, мої ноги вдарилися об землю під його крик, другий кінець ціпка влучив у його кадик, нападник повалився назад спиною на моє стегно, перекинувся і рухнув об землю, збиваючи хмару куряви.
Другий підскочив до мене, тримаючи меча на рівні скроні, вістрям уперед, і виставивши плече. У позі людини, що звикла ховатися за щитом.
Я обернув кільце, вістря клацнуло десь позаду, ціпок, який уже був списом, зробив коло в повітрі. Він ухилився, різонув, я відбив удар древком і штурхнув чоловіка в коліно, він ухилився, я знову відбив, леза заскреготали, ми відскочили один від одного.
У нього була розтята рука, кров почала крапати на землю, у хмару пилу, яку ми збили ногами. Ми почали кружляти, як пси. Це все тривало щонайдовше мить. Химерну, розтягнуту в часі хвилю. Той, якого я повалив, ще не встиг підвестися, третій, який стояв над Брусом на колінах з мечем у руці, дивився на нас здивовано, але вже кидався до мене, я бачив його роззявлений від крику рот, чув, як Брус бурмоче в маску: «Гнобитель! Свині надломленого світу! Гнів Матері!».
Ми знову підскочили один до одного, раптово й розлючено, меч заскреготів об тверде древко. Змах меча, блок, удар списа, ухиляння, змах, ухиляння.
Ніби хтось зненацька і швидко заграв на кебірийських барабанах. У химерному дикому ритмі танцю пустельних вояків.
І знову тиша.
Той третій стрибнув на мене, але застиг на півскоку, зупинений лежачим Брусом, який схопив його за пас. Він повалився на землю, а Брус гарчав якісь молитви, ніби це були прокляття.
Ми знову кружляли один навколо одного. У мого противника було широке засмагле обличчя, зі шрамом, що звивався через щоку й по підборідді, посічена сорочка розхристалася, відкриваючи вкриті татуюваннями груди, по яких з неглибокої рани текла кров. Його очі нагадували довгуваті краплі застиглої смоли.
Він уже не ставав у позу піхотинця. Кружляв похилений, на зігнутих ногах, виставляючи вістря вперед, ніби ножа. Це був ветеран доріг, ницих закамарків, притонів і шинків. Він пройшов десятки бійок, але не на мечах, і не з противником, у чиїх руках спис.
Той, якого я повалив першим, почав підводитись, струшуючи головою і хриплячи, однією рукою тримаючись за горло. Лучники вже підбігали, я чув тупіт їхніх сандалів біля самого воза.
Вони вже зрозуміли, що справи пішли не так гладко, як мали б.
А далі я чув тільки барабани, що грають на порослому підстриженою травою подвір’ї для тренувань. Спокійний голос майстра війни і туркотіння прапорців на весняному вітрі. Відполіроване древко в руках і відлуння барабанів. Воєнний танець.
Я припиняю думати.
Моє тіло саме знає, що робити. Спис здіймається, обертається в моїх долонях і живе. Це частина мене. Моє тіло танцює в ритмі барабанів.
Яких уже давно немає.
Вони згоріли разом із палацом, далеко звідси, дуже давно.
Але я чую їх усередині.
Мої стопи вдаряють об землю, древко обертається в долонях.
Стійка коня. Змах ластівки, крок третій, скок гвинтом, удар.
Усе миттєво.
Я опритомнів, стоячи в хмарі пилу в похиленій стійці плинної води, зі списом під пахвою, повернутим лезом кудись назад. Моє обличчя було забризкане кров’ю, але в мене нічого не боліло.
Я не міг ворухнути списом, ніби хтось його тримав.
Той, хто стояв переді мною, раптом випустив меча й відійшов. Скутим дивакуватим кроком, немов лялька. Так, ніби просто вирішив піти додому.
Він схопився за боковину поваленого воза й перекинувся на неї, осуваючись на землю, прикрився попоною, яку судомно стискав у руці, з його шиї бризнув фонтан спіненої крові.
Барабани звучали дедалі тихіше.
Я зробив крок уперед і обернувся, смикаючи знерухомлений спис, який вивільнився з чогось із хрускотом.
Другий нападник рухнув на місці — м’яко, як мокра сорочка.
Поблизу інший бився з Брусом.
Задиханий і мокрий, він розмахував мечем, рубав і штовхав, але Брус танцював перед ним, ухиляючись від ударів, і вістря тяло повітря. Це виглядало так, ніби мечник намагався влучити в літаючу осу. Однак Брус лише тримав перед собою залізний знак скорпениці і хриплим голос горлав оду Праматері.
Маска криво сиділа в нього на голові, бляха під оком була вигнута від удару, але здається, уберегла його.
Я не встиг зробити і кроку, як заскрипіла тятива.
— Кинь списа! — почув я голос Міраг.
Дві стріли дивилася мені прямо в лице, я майже відчував гострий дотик наконечників.
На мить знерухоміли всі.
Той, хто боровся з Брусом, підійшов до нього і, смикнувши, скинув з нього маску, а потім здійняв меч плазом, цілячись прямо в кадик.
— Стояти! — процідила адептка. На ній було подорожнє вбрання сіндара й бура накидка з каптуром. Лису голову вона обмотала хусткою.
— Це щеня убило Шинґея, — сказав лучник на диво дрижким голосом, підтягуючи стрілу до вуха. Лук злегка затріщав. — Мій брат мертвий. Я ж казав, що коли ми піднімемо руку на жерців, нас спіткає нещастя.