— Гара! — гаркнула дівчина. — Це тільки місячні пси. Благословення Матері з нами.
— Бачу, — буркнув він у відповідь. — Спис живе в його руках, просвітлена.
— Кинь списа! — повторила вона.
Я дивився на чоловіка, що цілився лезом у шию Бруса, який і далі стискав у руках залізну скорпеницю. Мій підданий стояв нерухомо й несподівано здався мені старим. Не було виходу, але пальці не хотіли слухатися. Якщо я випущу зброю, знову перестану бути людиною. Стану звіром, якого можна безкарно зарізати. Розпачливо бекаючою квівцею.
Мої пальці були, немов викуті зі сталі. Я послабив хватку з великим зусиллям, ніби розгинав залізо, і випустив списа.
Він упав прямо на носак мого черевика.
Якби в мене було трохи більше часу, ніж та незчутна мить, за яку пролітає стріла, мені б вистачило одного руху ноги, щоб древко знову опинилося в моїх руках. Спис.
Меч.
Ланцюг.
Уся зброярня, схована в точеному дереві.
Але в мене не було шансів.
— Відштовхни списа, Аґирене, — озвалася Міраг. — Тільки злегка.
Нічого не можна було вдіяти. Я копнув древко носаком черевика й дозволив йому трохи відкотитися. Я досі відчував дотик наконечників на обличчі.
— Де скринька? — запитала Міраг. — Якщо віддаси її, ми вас відпустимо.
Вона досі вважала мене сільським бовдуром.
— Просвітлена... Шинґей, — сказав лучник. Його голос тремтів.
— Гара! Де скринька, Аґирене? Ти ж не хочеш, щоб ми вбили твого вчителя.
Я гучно шморгнув носом і дрижкою рукою показав позад себе.
— Захована у возі.
— Де?
Я повільно обернувся, чуючи, як заскрипіли обидві тятиви. Я вже знав, як сконаю. Простромлений стрілами — так само, як подорожній на мосту.
Я знайшов металеві застібки під сидінням візника й гарно продуманий дерев’яний загвіздок. Вічко опустилося, відкриваючи нам перевернутий на бік згорток.
— Дістань це! — веліла вона.
— Сама дістань, Міраг, — відказав я поволі.
Вона застигла, широко розплющуючи очі. Її губи розтулилися від здивування.
Зненацька вона вдарила стрільця по руці й наказала опустити лук.
— Що ти сказав?! — вона підійшла до мене двома широкими кроками. — Хто ти?.. — запитала вражено і простягнула руку, щоби підвести мені обличчя.
Це був один рух, блискавичний, немов атака змії. Я схопив зап’ястя, викрутив руку Міраг за спину й притягнув її до себе, стискаючи їй шию другим ліктем. Перехилив тіло назад і ледь припідняв, блокуючи ноги дівчини коліном. Вона намагалася штурхатись, але тоді моментально починала задихатися, а викручене плече прошивало її жахливим болем. Тож вона не мала іншого виходу, як стояти на кінчиках пальців і безсило впиватися нігтями в руку, що здушувала її горло.
Запала сповнена недовіри тиша, яку порушувало тільки харчання Міраг.
— Хай вони опустять луки, — прошепотів я їй на вухо.
— Відпусти її, бо вб’ю старого! — кричав вартовий, приставивши лезо до горла Бруса.
— Свині надломленого світу! — горлав Брус.
— Опустити луки! — крикнув я. — Бо задушу її!
Я дозволив дівчині поставити ноги на землю й послабив хватку. Почувся свист, з яким вона набрала повітря, а потім почала задихатися.
— Убийте його! — хрипло видихнула вона.
Я вдарив її в поперек стегном і знову затиснув хватку. Вона роздерла мені руку, шарпаючись дедалі сильніше. Один із лучників опустив зброю, але той другий, який втратив брата, досі цілився в мене. Він зробив кілька кроків убік, шукаючи відповідне місце, щоб вистрілити, але я перетягнув дівчину, прикриваючись її тілом.
У раптовій тиші пролунав ледь уловимий звук, коли Брус випустив із долоні скорпеницю, яка повисла на ланцюжку, обмотаному навколо його пальців.
Міраг штовхалася дедалі розпачливіше, кидаючись усім тілом.
Стрілець, який стояв навпроти, невпевнено підвів лук.
Багато всього сталося нараз.
Я почув свист, і скорпениця в Брусових руках раптово майнула розмитим блиском сталі. Шати жерця залопотіли, коли мій підданий перетворився на торнадо.
Пролунав крик і меч вартового вилетів у повітря.
Лучник, який обходив мене збоку, на секунду повернувся в той бік, коли на нього наскочили. Ланцюжок у руці Бруса став пелехом блискавиць.
Стріла пробила плече Міраг навиліт і черкнула мені скроню над самісіньким оком.
Я відпустив дівчину, штовхнув її прямо в обійми другого лучника. Падаючи, вона вчепилася в його куртку, коли я вже летів у стрибку.
Одна мить. Усе це сталося за одну мить.
Міраг падала тому під ноги, я шарпнув його на себе, він, перечепившись об її тіло, схопив долонею мою шию, я прослизнув рукою під його лікоть, і ми зчепилися, як розлючені пси.
Він був старший і набагато сильніший за мене.
Півжиття він провів у брутальних бійках десь на бездоріжжях імперії.
Я виростав у спокої й розкоші Будинку Сталі.
Але у мене був мій майстер війни й знання багатьох поколінь кірененських воїнів. Усі брудні прийомчики, що дають змогу слабшому вийти живим із сутички з міцнішим противником.
А ще в мене був старший брат. Теж сильніший за мене, жорстокіший за всіх розбійників і храмових вартівників разом узятих.
Противник притис мене усім тілом, обвиваючи мою шию передпліччям. Це дуже небезпечний прийом, званий «нашийником», і якщо ворог швидкий і сильніший, із нього важко вирватися.
Моя права рука застрягла десь унизу. Лівою я вдарив його під ребра, але це мало що дало. Він трохи послабив захват, і я зрозумів, що він тягнеться до пояса за ножем.
Я перекинув руку над його передпліччям, що мене здушувало, й потягнувся до очей нападника. Встромив пальці, заокруглені, як пазурі, і смикнув, немов його обличчя було маскою. Він завив, і тоді я зміг звільнити притиснуту праву руку, вдарив його в пах і причавив яйця.
Я повернув його спиною на себе і зміг закинути ногу йому на шию. Він черкнув наосліп ножем, але я заблокував удар і з усієї сили стиснув стегна. Я відчув, як він напружується в моєму захваті, і що от-от зможе його розірвати.
А наступної миті я побачив ноги Бруса.
Він наступив моєму противнику на руку, видобув ножа, присів і вбив лезо йому під ребра.
Я почув крик і харчання, а потім власний крик, коли, конаючи в конвульсіях, той впився зубами в моє стегно.
Він сконав, розчавлюючи щелепами мою ногу, а я кидався навсібіч, ніби моє стегно пожирав тигр. Нарешті Брус підважив йому щелепи тупою стороною леза і звільнив мене.
Я встав і з зусиллям розшнурував штани.
Укус був неглибокий, кровило лише з кількох маленьких ран від зубів, але навколо вже з’являвся великий рудо-фіолетовий синець. Ніколи раніше я не відчував такого болю. Мені потемніло в очах, і здавалося, що я зараз упаду.
Міраг утікала.
Не гнала вперед, а важко брела, спотикаючись і хитаючись, зі стрілою, що досі стирчала з її плеча.
Спершись на перекинутий віз, я виблював від болю і втоми.
Навколо нас лежало п’ять покручених трупів храмової варти, іржава дорога була забризкана кров’ю, ледь помітною серед червоної куряви.
Тим часом Міраг утікала, тримаючи в обіймах залізну скриньку.
Лук того, з ким я боровся, був зламаний, але другий лежав поблизу на землі.
Усе ще задихаючись, я показав рукою на дівчину.
Вона впізнала мене.
Забрала скриньку.
Втратила своїх людей.
Їй не можна було повертатися до Вежі.
Вона була вже досить далеко, коли Брус делікатно відібрав у мене лук.
Вийняв стрілу, не поспішаючи провів оперенням по губах, немов цілував його, після чого напнув лук і вистрелив, майже не цілячись.
І схибив. Стріла шмигнула прямісінько над головою дівчини й проткнула сусідній пагорб. Я почув лайку, а за мить Брус удруге напнув тятиву. Стріла продзижчала в повітрі і влучила в спину втікачці.
Міраг скрикнула й застигла, виструнчивши тіло, але не впустила скриньки і не впала.
Тіло, яке я колись цілував... Вона спробувала йти далі, уже незграбно, ледь переставляючи ослаблі ноги. Ноги, які я колись...