Раптом вона сіла на землю і похилилася. Я думав, що вона упала, але побачив, що її руки зривають зав’язки, а потім вовтузяться із замком шкатулки.
— Вона відкриває скриньку... — сказав я здивовано.
— Швидко! — скрикнув Брус і потягнув мене за собою на інший бік воза.
Ми впали одразу за тілами онагрів. Один із них був мертвий, другий ще шарпався й постогнував, пирскаючи з морди кров’ю. Я визирнув з-за тварин і тільки встиг побачити, що Міраг не вдалося відкрити скриньку. Ослаблені закривавлені пальці безпомічно ковзали по залізній скобі, голова опадала. У цей момент Брус хопив мене за карк і знову потягнув на землю.
— Лежи! — крикнув він обурено, коли на нас ринуло сяйво.
Як раптова синя блискавиця. Зблиск світла кольору ртуті.
І химерний беззвучний удар, немов сотні мурашиних укусів на шкірі.
Я зіщулився, чекаючи грому, але його не було.
Тільки миготливий блиск, який за мить зник, а в тому місці виріс пухир розрідженого повітря, який зненацька лопнув і розлетівся навсібіч, вивільняючи ураган.
Вітер вперіщив по нас із гуркотом лавини, засипав клубами пилу, закидав камінням, ніби це було сухе листя. Порив пересунув сплетених тварин, за якими ми тулилися, над нами пролетів труп одного з вартівників, віз, грюкочучи, знову перевернувся на колеса.
А потім запала тиша.
Тільки світло стало якимось дивним, ніби надходила буря.
Я трохи підвівся й побачив, що над конаючою Міраг на небі формується кільце темних хмар. Концентричні, повільно вируючі кола попелястого й свинцевого кольору, пронизані блискавицями.
Посередині них з’явилася чорна діра, схожа на велетенське око.
На землі я бачив стовп рудого пилу, який кружляв і здіймався дедалі вище. Ані Міраг, ані скриньки не було видно, а там, де вона померла, усе було біле, ніби спопеліло. Я також помітив раптово посивілих птахів, що нерухомо зависли навколо, немов би хтось порозвішував їх у повітрі.
А потім земля почала провалюватись. Із гуркотом і шелестом осувалася в діру, що взялася нізвідки і швидко збільшувалась, поки не утворився круглий кратер завширшки кільканадцять кроків.
— Усе вже вгамувалося, — сказав я Брусові.
— Краще туди не дивися! Чи речі змінюють свою природу?
— З’явилася дивна хмара, — мовив я.
І тоді пішов дощ, теплий і червоний, як кров.
Брус скочив на ноги.
— Забираймося звідси. Можеш іти?
— Можу, — відповів я. — Але повільно. У мене дуже болить нога.
Хмара принесла з собою неприродний морок і дивну, крижану задуху. Ми забрали ціпок шпигуна й коші, вдягли подорожні капелюхи, загорнулися в дощовики, які одразу ж укрилися червоними патьоками.
А потім рушили, намагаючись не дивитися в той бік.
Кривавий дощ був сильний, але йшов не надто довго, як під час бурі. Він майже відразу припинився, але ми рухались далі. Шкутильгаючи і спираючись на ціпки, ми крокували так довго, поки темна вируюча хмара не залишилася далеко позаду.
За якийсь час знову засяяло сонце.
— Якби вона змогла відкрити скриньку, ми б не вижили, — озвався Брус.
— Що це було? — запитав я, відчуваючи полегшення, що він знову говорить нормально.
— Кажуть, що ім’я богині, — відказав він понуро. — Але я вважаю, що це просто клята земля з урочищ. Вони діють. Принаймні прагнуть. Хочуть творити дива, як пророчиця. Кожна Вежа і кожна жриця. Власне, ти бачив народження урочища. Тому я гадаю, що зараз ми можемо трохи відпочити й заховати одяг жерців. Здається, тепер якийсь час ніхто не зможе ходити цим трактом.
Ми знайшли відповідне, захищене скелями місце на вершині невеликого пагорба і з полегкістю зняли коші.
Криваві плями на наших плетених очеретяних плащах висохли, залишився лише іржавий дрібний пил.
— Поглянь, — показав я. — Це не кров. Це просто вітер підхопив з дороги куряву і змішав із дощем.
Брус подивився на мої пальці і потрусив головою. Здавалося, його знову брали дрижаки.
— Я розведу вогонь, — сказав він. — Спалимо дрантя жерців.
Я радо скинув штани й куртку прищавого Аґирена Кисалдима.
Я сподівався, що вже ніколи про нього не почую.
Я спустився до річки, щоб умитися, в самій пов’язці на стегнах, із клунком, в якому був жовтий одяг сіндара. Узяв і ціпок шпигуна. Вирішив, що віднині не випускатиму його з рук.
Там я знайшов круглу маленьку затоку, повну каміння, оточену кущами, і з насолодою занурився в прохолодну воду. У мене не було ні мильнянки, ні навіть олії чи лугу. Проста вода стала мені полегшенням. Вона заспокоїла м’язи, змила з мене піт. Тільки укус на стегні досі на диво різко болів, ніби вартовий був отруйним. Ранки вже не кровили, але шкіра навколо напухла й почорніла.
Однак холодна вода вміла творити дива. Звісно, я волів би чисту кірененську лазню з відполірованими кам’яними чи дерев’яними басейнами, повними теплої, пахучої води. Але роки, проведені в Будинку Сталі, привчили мене до крижаної купелі, тому для мене не було великої різниці.
Я вже вдягався, коли зненацька почув плюскіт води.
Я застиг із поясом у руках, в самих лише штанах і черевиках. Дуже тихо присів, тягнучись за ціпком.
Плюскіт повторився: або якась тварина десь поблизу зайшла у річку, або плив човен.
— Мене звати Ґюльдей! — закричав хтось. — Я — мирний, ловлю рибу! Не треба бити ціпком! Ціпок зайвий!
— Покажися, — озвався я й повільно підвівся.
З-за скель показався ніс човна-довбанки, дрібненька рука схопилася за край скелі.
За мить у затоку прошмигнув човен. На ньому сидів навпочіпки зморщений худий чоловічок із обгорілою до коричневого кольору шкірою. На ньому була лише пов’язка.
Я відступив на крок, обпер ціпок об скелю, щоб можна було його швидко схопити, потім одягнув сорочку і куртку. Це зайняло лише мить і при цьому я не зводив очей з рибалки. Вітер затих, і здавалося, що нікого тут більше немає.
— Чого тобі, Ґюльдею?
— Я тут легально, хай усе стане єдиним! Я просто пливу до осади з рибами, просвітлений сіндаре.
— А навіщо тобі риба, Ґюльдею? Хіба ти не знаєш, що Матір не дозволяє їсти тіла дітей землі? З якої ти касти?
— А хто каже, що їсти? Я не їм тіл! Я тільки збираю водяну капусту. І коренища хлібниці! І віддаю все в храм, як каже закон. Рибою я притискаю водорості, щоб їх не здув вітер. Чи просвітлений сіндар не хоче риби? За мідяка?
— Мені не потрібна риба, Ґюльдею. І я — бідний мандрівник. Випусти рибу. Вона також хоче жити. Хіба ти не знаєш, що торгівля — це гріх?
— Я не торгую! Я не торговець! Я — Ґюльдей. Карахім, хай усе стане єдиним! Я не хотів торгувати. Це гріх! Я не брудний хірук! Але якби я залишив тут трохи водяної капусти і притиснув її рибою, щоб вітер її не здув, а просвітлений сіндар її знайшов би і сам випустив рибу, хай усе стане єдиним, то це ж ніяка не торгівля! Навіть якби просвітлений сіндар згубив десь тут на камені мідяка!
— У мене немає мідяка, Ґюльдею! Зрештою, що б ти з ним зробив? Немає більше грошей.
— Нині немає, а завтра будуть. Храм, хай Матір його береже, каже: хто не працює на славу Матері, той не їсть. Поки що записують на дощечці, хто працює, і панує безлад. Але скоро той, хто працює, отримуватиме мідяка і за нього зможе на своїй вулиці отримати харчі зі спільної кухні.
— Я ж казав, що в мене немає мідяка. Можу загубити три сушені медові сливи.
— А не міг би шляхетний сіндар загубити смужку сушеного м’яса? Я знаю, що таке не їдять, але в дорозі на славу Матері — це ж інша справа. Сили потрібні.
— У мене такого немає.
— То хай сітар сіндар загубить ті сливи, а я загублю трохи капусти і притисну рибою. Але за сливи притисну меншою рибою.
— Та роби, що хочеш. Я залишаю тут сливи і йду, бо там мене чекає віз та інші сіндари.
В принципі, я мав би його вбити, але з мене було досить. Досить крові. Навіть якщо він розкаже, що бачив біля річки сіндара, то й що? Це малий худий пронира. Певно, всі вже звикли, що він постійно щось вигадує і всіх дурить.