Я дочекався, поки він відпливе і плюскіт його весла стихне десь горіріч.
Я забрав рибу й зелені лискучі водорості з різким запахом. По дорозі до табору відчув, який я голодний.
Брус розпереживався.
— Усе ж це погано, що ти його не вбив, Арджуче.
— Труп — це значно гірший слід, ніж розмова, сітаре Тендзин. У нас є легенда. Є паспорти. У нас навіть є подорожні папери — і то зі столичного храму. Я не можу залишати за собою стежки трупів. Я вже вбив сьогодні двох людей! Може, досить? Він продав мені рибу! Сам мовчатиме, бо якщо вони дізнаються, то його покарають!
— Це не іграшки, Арджуче, — сказав Брус, понуро дивлячись на шматки риби, загорнуті в листя, що шкварчали на пласкому камені. — Ти навіть не уявляєш, як близько була наша смерть. Зі мною не все в порядку, і я не знаю, що буде далі.
— Може, мені вже час довідатися, що сталось?
— Колись я був розвідником у кінноті загоничів, — почав Брус. — Це окрім іншого. Я робив різні речі. На Нассімській війні і ще далі. Також під час повстання куґлярів в Ігальґарі. Як і тепер, я подорожував перевдягнений або ховаючись від людських очей. Ми викрадали командирів і посланців, розганяли коней, палили мости, часом атакували із засідки якийсь загін. Ми потай убивали важливих ворогів. Доводилося часто перевдягатися і вдавати з себе когось іншого. Я маю дар, Арджуче. Я не вдаю того, ким перевдягаюся. Я ним стаю. Звісно, я пам’ятаю також, хто я насправді і навіщо це роблю, але десь на споді. Глибоко всередині. Тому перевдягнувшись жерцем, я став жерцем. Але сталося щось іще.
Він замовк. Я схопив щипчиками шкваркучу рибу й перевернув. Водорості вже ставали м’якими й ароматними, скоро обід буде готовий. Я узяв ніж і перерізав навпіл соковиту сливу. Якусь мить іще думав, чи не приготувати горіхового відвару. Коли людина залишається серед живих, слід святкувати. Хоча би на подяку Творцю. Я досі тут! Досі ступаю по світу. Досі Подорожую Під Гору.
— Архіматрона розділила зі мною укус. Не знаю точно, що зі мною коїлося, але знаю, що вона не сягнула моєї справжньої душі. Я відчував її. Відчував те, що й вона, а вона відчувала мене. Ми стали єдиним. Вони вірять, що важливе й правдиве — тільки те, що відчуваєш. Думки й розум їх так сильно не обходять, а навіть здаються їм шкідливими. Якщо комусь співчуваєш, слід йому допомагати, якщо ж змінюєш про нього думку, слід його покарати, хоч би й перше, й друге було несправедливим і безглуздим. Це неважливо. Важливі тільки почуття. Ми з тією жінкою на мить стали єдиним. Тобі не доводилося бути ні з ким так близько. Мені дотепер також. Ані з коханою жінкою, ані з матір’ю. Я був нею й собою водночас. Вона — собою і вигаданим мною жерцем. Ми відчували тіла і душі одне одного. Тому ми з тобою вижили. Але...
Він знову замовк. Я покивав головою, зняв щипчиками шматок риби з каменя й почав їсти. Так буває між кірененцями. Це ґоро хаку — розтинання душі. Церемонія, яку проводили між друзями чи братами по зброї, коли справи ставали геть серйозними чи коли на душі з’являвся нарив. Іноді для того, щоб можна було жити далі, іноді — щоб знайти пораду чи щоб позбутися тягаря перед смертю. Я це зрозумів із того, як він говорив. Під час ґopo хаку не можна ставити забагато запитань. Людина оголює душу. Вона робить це настільки, наскільки вважає прийнятним. У таку мить вона безборонна і потрібно багато тактовності, щоб не зранити її ще більше. Чим важливіші й болючіші речі оповідає ґорай ка ман, тим вільніше слід поводитися. Тому я їв рибу й плоди, поки він розпанахував собі душу. Я був його ґоро дару. Брус також їв, ніби це була звична розмова.
— Мій вигаданий жрець нас уберіг, — вів далі він. — Але в той же час ожив. Він у мені. Мій дар цього разу обернувся проти мене. Я вже бував мандрівним лікарем, командувачем ворожої кінноти, жебраком, навіть куртизанкою. Вони народжувалися в мені, а потім ішли за моїм велінням. Повертався Брус. Цього разу сталося інакше. Цей укус породив когось, хто не відійшов. Його звуть... — він виплюнув на землю велику кістку, — Ундай Чекедей. Жрець, ветеран, неофіт. Фанатик. Я сильніший за нього. Поки що. Я придушив його. Однак часом він прокидається і тоді я впадаю в божевілля. Він — як дикий кінь. Поки що я можу його приборкати... Поки що...
Я виплюнув кості в вогнище і потягнувся за новим шматком риби.
— Ніхто ніколи не був мені ближчим, ніж Фатая, та архіматрона. Це тривало напрочуд коротко, але було дуже глибоким. Я знаю, що вона наказувала нас убити, і знаю, чому. Знаю також, що з самого початку мала такий намір. А попри це... Знаю, що це смішно...
Він викинув шкірку і зняв з каменя черговий шматок, перекидаючи його між долонями. Вітер дмухнув йому в обличчя димом, тож він витер очі кулаком. Випив води і якусь мить мовчав, дивлячись у землю між своїми черевиками.
— Попри це, щоразу, як згадую, моє серце стікає кров’ю від розпачу. Вона веліла мене вбити... Фатая веліла мене вбити. Але ж це те саме, ніби вбити себе. Матінко... Як мені її шкода....
Ґоро хаку — це болісна церемонія. І невідомо, для кого більше. Кожен із нас носить у собі багато болю. Якщо його звільнити, страждає не тільки той, хто розтинає свою душу. Роль ґоро дару — це також тягар.
— Може бути так, що дія отрути послабиться. Можливо, жрець зрештою втратить сили і згасне чи відійде. Можливо, я цілком поверну собі себе. Але також, можливо... що одного дня він переможе. Що це Ундай Чекедей придушить Бруса, сина Полинника. І тоді...
Я мовчав.
— Тоді... ти муситимеш мене вбити, тохімоне.
Я поглянув йому прямо в очі. А потім з’їв рибу й облизав пальці.
— Будь-яка отрута, яка не вбиває одразу, з часом діє дедалі слабше. Трапляється також, що людей охоплює божевілля і вони стають кимось іншим. Однак на денці залишаються собою. Жерці-госпітальєри знають, що з цим робити.
Він сумно усміхнувся.
— Немає вже твоїх жерців, Арджуче. Ними нагодували Матір або здерли з них одяг і погнали ритися в землі й розбивати каміння. Немає вже храмів Камарассу й Того, хто йде під гору. Немає Споглядачів Творця. Лампи розбиті, статуї перекинуті, а їхні сувої й ліки кинуті в вогонь. Лишилися тільки я і ти. І ми ніколи не будемо впевнені, як воно насправді. Ти мусиш виконати наказ свого батька й дістатися країв півночі. Він знав, навіщо. Знав, що це важливо. Тому якщо одного дня ти поглянеш мені в очі й побачиш у них жерця Ундая Чекедея, убий мене. Благаю про це як твій васал і як твій захисник.
Ми з’їли рибу. Кості й рештки водоростей вкинули у вогонь.
Обряд ґоро хаку добіг кінця.
Зазвичай за таких обставин п’ють амбрію. На доказ щирості і щоб закликати духів у свідки.
У нас амбрії не було, але попри це після їжі ми обоє почувалися так, ніби випили по глеку. Ми нормально розмовляли, але нас охопила величезна втома.
Вона навалилася так несподівано, що я не встиг стривожитися. Ми багато пройшли того дня, але це не привід засинати сидячи.
— Давай поспимо до ночі... — пробурмотів Брус. — Відтепер ми подорожуватимемо ночами... так... як... — завершив він, мугикаючи під носом вже геть ненормально, і раптом перекинувся на бік, виливши на себе воду з бурдюка.
Я ледь його чув. Мені у вухах шуміло, і здавалося, що моє обличчя перетворилося на дерев’яну маску. Я підняв практично безвладну руку й відмітив, що губи та щоки втратили чутливість. З величезним зусиллям я усвідомив, що нас щось підкосило. Або риба була несвіжа, або плоди архіматрони були отруєні.
Я скочив на ноги, скелі й пломені вогнища плавали навколо мене. Було таке враження, що земля стала м’якою, як трясовина, і я повалився на коліна. Мені ще спало на думку, що я маю змусити себе виблювати, але я не міг поворухнутися. Я впав на бік, за будь-яку ціну намагаючись тримати очі розплющеними. Кам’яна жахлива втома наповнила мене, немов вода дзбан, і моє тіло стало важким, як дзбан, повен води. Я не міг поворухнутися, навіть коли серед скель з’явилися люди в брунатному одязі, чиї обличчя були перемотані хустками.
Навіть тоді, коли мені на голову закинули мішок, хоча, можливо, що це лише мої повіки зімкнулися.