Розділ 5.
Гора стогону
Я прокидаюсь у темряві. Мені тепло, сухо, десь неподалік гуде вітер і заспокійливо плюскоче вода, стікаючи з дерев’яної ґонти. На секундочку я прислухаюся і засинаю.
Я прокидаюся ще кілька разів, і завжди потемки. Розплющую очі, але нічого не бачу. Лежу на шорсткому товстому хутрі, вкритий чимось подібним — м’яко вичиненим, ізсередини делікатним, як замша, а зовні вкритим м’якою, як кроляча шкіра, шерстю.
Я не зв’язаний. Лежу на ложі, збитому з очищених від кори колод, під стіною з балок, ущільненою чимось кошлатим, що пахне живицею. Дощ періщить по даху, хлюпоче вздовж стіни, я чую вітер, що шумить у кронах дерев.
Встаю, на автоматі силкуючись активувати термограф, але нічого не відбувається. Я кутаюся в м’яке хутро й сиджу, намагаючись вгамувати памороки в голові.
За якийсь час я помічаю слабкий жар у вогнищі в іншому кутку хати, обриси стелі, темні фігури сплячих, закутаних у хутра, людей на ліжках, що тягнуться вздовж стіни.
Пахне сіном, димом, живицею, пилом і ніби мускусом.
Також я бачу двері. Замкнені на солідний дерев’яний засув, але це все. Жодних колодок чи ланцюгів.
Я відсуваю балку й обережно відчиняю двері. Вони скриплять, але ніхто не прокидається. Поза будинком панує темінь, крижаний вітер і злагоджене хлюпотіння води.
Я спорожнюю сечовий міхур, а потім зачиняю двері.
Я не знаю, де я, не знаю, що відбувається, але все це може зачекати до ранку. Поки що ллє дощ, дме вітер і надворі ніч. А я напрацювався. Годі.
Повертаюся на свою постіль і кутаюся в хутро, відчуваючи, що всі мої м’язи болять і тремтять від напруги.
Провалююсь у глибокий оксамитовий сон, у якому нічого не станеться. Паскудне відчуття, що щось тут до біса не так, відправляю в папку під назвою «ПОТІМ».
Я сплю.
Прокидаюся ще багато разів, і завжди потемки.
Чую потріскування дров, стишені жіночі голоси, якесь неспішне вовтузіння. На фоні вогню бачу темні довговолосі постаті. Дзвенять миски, тепло мигтить пломінь каганця.
За дверима незмінно плюскотить дощ або гуде завірюха. Вона лопоче важкими шматками хутра, що затуляють вузькі вікна, і видно, що на вулиці панує темрява.
Незмінно темрява й паршива погода.
Така погода, що тільки спати.
Тож я загортаюся в хутро і сплю.
Провалююся в сни, сповнені боротьби і сексу. Чую крик, брязкіт сталі, довкола бризкає кров і гинуть люди. Вони кидаються один на одного з гнівним лементом заліза, чути стукіт ударів об щити і дикий вереск. Біль і залізний запах крові.
Або темрява і звивання гарячих тіл. Вологі губи і язики, гладенькі стегна й тонкі дівчачі долоні, що нишпорять то тут, то там.
Боротьба або секс.
Лють і хіть.
І так без кінця.
Потім мене будять дотики делікатних жіночих рук. Цього разу на яву. Цього разу це відбувається насправді. Я лежу навзнак, одна сидить біля моїх ніг, інша поклала мою голову собі на коліна. Вони мастять мене якоюсь маззю.
Слизька субстанція пахне різко й незнайомо, трохи старим тигром, трохи залежаним мускатом, трохи камфорою. Долоні ковзають по всьому моєму тілу, обидві жінки щось монотонно наспівують, мені хочеться потягнутися до котроїсь і обійняти, але я не можу поворухнутися. Я наче паралізований, коли вони втирають мазь у мої стегна, низ живота і ще далі. Я лежу, як колода, й не можу поворухнути навіть пальцем. Тільки очима.
Навколо ніч, злива, вітер, їхні голоси й долоні.
І знову я лечу понад скелями й деревами туди, де мужі кидаються один на одного, як пси, брязкотить сталь, на землю бризкає кров і падають відрубані голови й руки.
А потім я падаю в обійми високої стрункої жінки з вузькими чорними очима, схожими на бійниці, і волоссям, що нагадує виткі криваві пломені.
Наступного пробудження мені дають пити. І знову панує ніч.
Я п’ю з вужчого кінця рогу. Моя голова знову на колінах жінки, вона гладить моє чоло і щось шепоче. Напій гірко-солодкий, пахне травами. Кожен ковток розливається в моїх грудях хвилею тепла.
А потім знову чорнота.
Я починаю прогресувати, бо наступного разу прокидаюся сам і намагаюся встати.
Знову ніч, у каміні горить вогонь і мигтить лампа.
Я сідаю на ліжку, струшуючи головою. Мені здається, що вона повна потовченого скла.
Увесь час панує вітряна дощова ніч, не знаю, та сама чи вже інша, в хаті далі панує напівтемрява, але я вперше бачу жінок чіткіше, їхнє скуйовджене довге волосся виглядає чорним, як ніч за дверима хати. Молодша і старша. Як дві краплі води, з овальними обличчями, темними бровами і маленькими повними губами. Якби не очі, повністю залиті райдужною оболонкою, очі — червоні гранати, очі — краплі живиці, якби не цей комашиний погляд, вони були б досить гарними. Може, сестри, а може, навіть мати і донька, хоча одній, мабуть, неповні двадцять, а іншій — більше тридцяти. Тут таке можливо. Тут люди швидко дорослішають, швидко живуть і рано помирають.
Але не тут і тепер. Тут є тільки дощ, що періщить по даху, вогонь у каміні і сни. Тут час не минає.
Вони гукають щось до мене й хихочуть, але я не розумію ні слова. Шкода. Отримую миску супу, але вже не дозволяю себе годувати.
Суп мутний, солонуватий і клейкий, нагадує китайський бульйон із водоростями. Я вливаю в себе ложку за ложкою і відчуваю, що до мене повертається життя.
Однак я не можу ні про що запитати, а вони нічого не можуть мені розповісти. Я сиджу з дерев’яною мискою на колінах, як годиться, закутаний у хутро, і веслую виготовленою з рогу ложкою, а дівчата сидять по боках і щось монотонно повторюють.
Молодша гладить моє лице, старша — стегно. Мені це подобається. Не знаю, що тут коїться, не знаю, чому так, але це, здається, найкраще, що зі мною сталося, відколи я приземлився десь біля кручі за Пусткою Тривоги.
А все ж мені неспокійно. Мій мозок починає пробуджуватись.
— Чому постійно ніч? — питаю.
Вони сміються.
— Хто ви? Як довго я спав?
Вони сміються ще дужче. І все.
Адже вони не можуть мене зрозуміти. Натомість розшнуровують прості полотняні сукні і стягують їх крізь голови. Я не протестую. До такого я не звик, але скандалити не буду. Ліжко з балок достатньо широке.
А потім ми засинаємо. Дощ плаче знадвору.
Коли я пробуджуюсь наступного разу, мені вдається трохи більш опритомніти. Виходжу на мить до вітру, на вулиці, звісно ж, ніч і для різноманіття сніг із дощем.
Але після повернення в мене вже немає враження, що я шістнадцять годин пропрацював у кар’єрі.
Цієї ночі я вперше вловлюю слово. З кам’яного ґелґотіння дівчат я вихоплюю горловий звук, який відкриває мені хвіртку в мозку, і я впізнаю знайомий придих. Це слово щось значить.
Whäh’tä. Якось так.
— Whäh’tä, — повторюю. «Вода». Або «цієї води». Ні... Це було б радше w’häh’t...
Вони одразу прибігають до мене, старша присідає біля мене на коліна й хапає мене за руки, потім двома пальцями торкається моїх губ.
— Вода, — кажу.
— Вода! — кричать вони хором. — Вода!
Молодша приносить цілий глечик. Я п’ю.
Наступного слова я не розумію. Але повторюю його кілька разів, відтворюю звучання, як умію. Вони нетерпляче мене виправляють, я знову повторюю.