І за котримсь разом слово раптом потрапляє прямісінько в мовні ділянки мого мозку, ніби вибило для себе двері.
W’haskjatlår.
Глечик.
Дівчина струшує глечиком і кричить: «глечик»! Я кричу: «глечик» і «вода»! Якщо гарненько подумати, то це не найбільше в цьому всьому божевілля.
Колись я знав цю мову. Пам’ять слів, граматики й вимови далі повинна сидіти в зонах пам’яті і мови. Нейронні зв’язки, завдяки яким я міг цією мовою говорити, мають досі існувати, що б не сталося з цифралом. Навіть якщо він випурхнув з мого мозку і перетворився на фею з мультфільму, яка кружляє довкола. Фею, яка, до слова, кудись поділася.
Я слухаю їхні голоси. Вже знаю, що цю старшу звуть Сильґа, молодшу — Синья. Вони багато говорять, щось мені розповідають, сміються. Це звучить, як гудіння дерев’яного млина з водяним колесом, але серед скрипіння, грюкоту й плюску починають з’являтися зрозумілі звуки. Слова.
Слова, які я колись знав.
Тож я сиджу і слухаю млин, чекаючи на слова. Я не мушу їх вивчати. Кожне наступне слово просто застрибує на своє місце. Але й так це йде дуже повільно. Мій словниковий запас сягав тридцяти тисяч слів. Якщо кожне пробудження — це один день, а я щоразу повертатиму собі три слова, то ми всі в цій хаті постаріємо, перш ніж зможемо поговорити.
Я досі слабкий. Не так, як спочатку, але все ж. Досі ненадовго прокидаюся й засинаю. Завжди тільки вночі, в суцільній темряві. Я втрачаю орієнтацію й відчуття часу.
Горить вогонь, булькотить суп у казані, дівчата говорять і сидять у світлі лампи. Я слухаю, повторюю і намагаюся зібратися з силами.
Однак коли я починаю думати і трохи орієнтуватися, мене зморює втома і я знову засинаю. Я ув’язнений у нескінченній дощовій ночі. Розподіляю час між сном, їжею, нужником, який є частиною мурованої лазні, курсом мови Узбережжя Вітрил і сексом. У мене немає одягу, я не виходжу надвір і не знаю, відколи не бачив денного світла.
Зате під час коротких хвилин притомності я починаю складати перші речення. Поки недоумкуваті: «Я їсти суп смачний, дякую», але в будь-якому разі це якісь зародки мови.
Денне світло я бачу лише уві сні. Тоді я ширяю, немов птах над горами, серед скель, кущів і засохлої трави. І незмінно потрапляю туди, де зблискує сталь і бризкає кров. Ніби щось мене туди тягне.
Однак відколи я почав повертати собі мову, щось змінилося. У моїх снах знову з’явилася жінка. Висока, майже мого зросту, в короткій туніці і шкіряному обладунку, зміцненому пластинками, з волоссям, ніби криваве полум’я, що виривається з-під глибокого шолома. Вона тримає спис із двома вістрями на кожному кінці древка та овальний щит. Завжди стоїть посеред битви, розкинувши руки, а біля її ніг відбувається бійня.
Її ніхто не бачить. Вона таємниче посміхається, екстатично розтуляє вуста, а на її обличчя бризкає кров із чийогось розпанаханого горла.
— Два вістря, — каже вона мені, показуючи спис. — Два вістря. Життя і смерть. Обидва ранять. Бачиш?
Каже повільно й чітко, простими реченнями, власне кажучи, номінативними реченням, але й так я не одразу її розумію.
— Два вістря, — повторює вона. — Любов і боротьба. Обидва ранять. Бачиш? Це я. Той самий вогонь у венах. Лють і smj klingä.
Я раніше не знав цього слова, але легко здогадатися, що воно значить. Я лише відчуваю, що воно міцне, як і жест, що його супроводжує.
— Я — Гатрун, — каже вона. — Людське Полум’я. Те, що спалює душі. Дає й відбирає життя. Дивися!
Тож я дивлюся на різанину, насильство й людей, що вибухають дикою хіттю десь у віддалених закапелках. У стодолах, серед скель і лісистих шпилів. І це завжди пожадливо, шалено й раптово. Жінки й чоловіки здирають одне з одного одяг, а потім палко впиваються в тіло іншого, ніби хочуть його зжерти.
Гатрун простягає вперед дивакуватий спис: древко і направлені в обидва боки шпичаки.
— Можеш обирати. Життя і смерть. Обидва ранять так само. Ти знаєш відповідь? Можеш вибрати?
Не можу.
Я прокидаються і не знаю відповіді. По суті, я й запитання не знаю.
— Коли ранок? — питаю дівчат. Я часто так питаю, але не отримую відповіді.
— Тссс, — смугла долоня затуляє мені рота. — Не треба... Зараз ніч. Зараз тихо. Безпечно. Злі люди сплять. Не ходять уночі по горах. Зараз безпечно.
— Хто така Гатрун?
Вони відстрибують від мене з тихим зойком, закривають обличчя й ховаються по кутках.
— Не кажи так, — сичать пошепки. — Не клич її, ще ні. Зараз ти наш... Зараз іще спокійно і тихо. Є вогонь і дах. Є їжа. Не клич її. За нею ідуть кров і біль. Не клич. Вона десь тут ходить по горах... Недобрий зараз час, війна богів... Багато крові, багато сліз... Вона це любить. Це її час.
— Іди сюди, — молодша простягає руки. — Обійми мене. Не думай про неї. Вона як ніж, який ранить будь-яким боком. Сміється, коли ллється кров і сльози. Не клич її. Краще візьми мене...
Так багато не розвідаєш.
Але принаймні я вчу мову.
Ми вкотре зустрічаємося на бойовищі. У пустій, устеленій тілами і зламаною зброєю долині посеред скель, де царює Гатрун. Вона сидить на кам’яному троні з високою спинкою, закинувши ногу на ногу, поклавши одну руку на щит, другою тримаючи спис, що одним вістрям впирається в землю.
Навколо клубочиться туман і каркають ворони, що нагадують чорні розбризкані плями.
— У тебе має бути ключ, — каже Гатрун. — Чому ти весь час заплющуєш очі? Подивися!
Вона зістрибує з кам’яного трону й підіймає з землі череп.
— Дивися! — кричить. — Що це?
— Смерть, — відповідаю я.
— Ні! — кричить вона. — Дивися, що це насправді! Ти не бачиш, що це камінь?
Блискучий жовтуватий череп стає в її долоні сірим і пористим. Важким. Скульптура з граніту.
— Що це? — питає Гатрун. — Чи може бути смертю те, що ніколи не жило?
— Але це і є смерть, — відповідаю.
— Сліпець! Це не може бути смертю! Тут усередині пташка!
Кам’яний череп розпадається, як яйце, зсередини вилітає білий череватий птах, схожий на голуба, і здіймається в небо, тріпочучи крилами.
— Що це? — напирає Гатрун.
— Життя? — мене втомила ця гра. На яву я не був би таким терплячим.
— Це ж камінь, — цідить Гатрун. Голуб раптом падає із важким свистом і гупає об землю. Нерухомий і сірий, розбитий на кілька уламків.
— Воно стає тим, чим ти хочеш, — кажу я.
— А ти? Чого хочеш?
Я задумуюсь. Я хочу вбити Ван Дікена. З різних причин. Хочу свій меч... Передовсім хочу повернутися за своїми речами і Ядраном. Але чи цього я хочу насправді? Хочу знайти своїх потерпілих і завершити місію. Хочу повернутися на Землю і знайти Дейрдре. Чи є щось одне, чого я хочу? Одна насправді важлива річ? Зробити свою справу і зберегти людяність?
Туман навколо мене стинає колючий мороз, якась невидима сила шарпає скелі, вириває каміння, що шугає вгору, а мертві ворони з розпростертими крилами падають униз. Убиті воїни починають спинатися на ноги, хапаються за голови й кричать жахливими мертвими голосами. Серед киплячого крижаного туману сновигають мінливі примари. Дейрдре, Ван Дікен, потім кінь із головою ворона. І всі вони кричать.
— Досить! — горлає Гатрун. — Одна річ! Ти не можеш хотіти всього!
Торнадо стихає. Тільки туман сновигає, як і раніше.
— Подивися! — кричить Гатрун, простягаючи до мене руку. — Що таке яблуко?
— Фрукт, — відповідаю тупо.
— Дурень! Що це таке! — Вона розглядає свою долоню, ніби бачить її вперше. Дивиться й говорить, але тепер я не розумію жодного слова. Низка монотонних речень. Це не звучить, як закляття, вона радше театрально розповідає про яблуко, але якоюсь дивною мовою. Це триває якусь мить, поки в її тираді не починають з’являтися зрозумілі слова:
— ...цукру... шкіра... — і знову бубніння, — щось там... щось-там... води... щось там...
Її долоня вкривається інеєм, голки льоду колом оточують стопи. Трава розсипається порохом. Ледь дрижить земля.
А потім у короткому спалаху, схожому на вибух, з’являється яблуко.