Навколо сновигають пасма туману, тріщать незначні електричні розряди, здається, що земля дрижить і вібрує. Галявину сковує раптова, передчасна паморозь.
Стоячи посеред галявини, вовкулака весь час шарпається в невидимих міцних лапах, які розминають його, немов глину. На долю секунди у вирі хрускоту кісток і бризок крові писок змінює форму, виявляючи страхітливу карикатуру чоловічого обличчя, спотвореного несамовитим болем. Це триває мить, після чого нещасна понівечена істота гепається на землю, як лантух, і раптом знову стає вовком. Він скалічений, роздертий на клоччя, без жодної цілої кістки, ніби його переїхав гірничий комбайн.
Дерево мовчить.
Дерево не може встати, не може поворухнути жодною Гілкою, не може виплюнути вшиту в камбій і луб’я людину. Але Дерево не втомлюється. І ніколи не здається.
Верства туману зміїться над галявиною, коливаючись, немов каламутна біла вода. Дрижить земля. Дрібне каміння відколюється від узгір’я і градом сиплеться у провалля.
Устань і йди!
Прокинься!
Чути шелест, і подзьобані воронами, розшарпані вовчими іклами Люди Вогню починають рухатися. Підводять розтовчені черепи з облізлою шкірою, зиркають кривавими дірками очних ям. Вони рухаються наосліп, хробакувато, намагаються повзти, тягнучи клоччя кінцівок, розсипаючи довкола червів і жуків, які вже встигли оселитися в їхніх нутрощах. Один із трупів обважніло підводиться із землі й силкується, хитаючись, зіп’ятися на ноги. Інший намагається кульгаво йти кудись уперед, але йому бракує правої ноги, яку відгризли вовки. Він падає просто в провалля і зникає в пітьмі; знизу чути гуркіт осипу й спадаючого каміння, але решта йде геть. Іде мертвим ритмічним кроком кудись у ніч. У темряву й пасма туману.
Угорі страхітливо, сповненими жаху голосами кричать ворони.
Дерево не втомлюється. Не здається.
Стовбур покривається кошлатим грибом паморозі, Гілки огортає пухнастий білий іній, один із валунів раптом вибухає, розпирскуючи довкола хмару пороху й свистячих уламків, а на місці залишається незавершена скульптура чоловіка на колінах із продовгуватим обличчям, спотвореним болем. Скульптура схожа на крик. Вона схожа на алегорію народження.
Узгір’я дрижить. Чути, як униз по схилу сиплеться каміння, як із тріском відколюються камінні брили, як гучно в долину сходить кам’яна лавина.
Устань!
Іди!
Прокинься!
Поверхню струмка поблизу раптом устеляє зграя срібних зблисків, невеличкі рибки, блимаючи, як монети, втікають на берег і розпачливо вистрибують із глибин, а вода за мить починає кипіти.
Із лісу просочується густий крижаний опар, звивається узгір’ям, немов величезна змія, повзе прямо на галявину, щоб проковтнути її разом із Деревом, стежкою і сімдесятьма трьома артритно повикручуваними кущами.
Це триває довго. Дуже довго. Але Дерево не втомлюється.
Не здається. Дерево — це дерево.
Уранці туман зникає. Розчиняється, всотується у валуни і стовбур. Навіть іній тане. Залишається тільки скульптура чоловіка на колінах, потріскана земля й наче зсередини розвалені стовбури сусідніх дерев. А ще шість ясенів, що ростуть у різних місцях навколо. Ясені, яких учора ще не було.
Усі вони виглядають так, ніби проковтнули людину з перекошеним від болю обличчям. Гілки скидаються на простягнуті до неба руки. Фігури застигли в різних позах, немов у задерев’янілому танечному хороводі. Як заморожені фази конвульсивних рухів бідолахи. Деякі стовбури прошиває гілка, схожа на спис, у інших посередині видно дупло у формі круглої рваної рани.
Земля навколо потріскана, перемішана з потовченим камінням, ніби дерева виросли з одного поштовху, за долю секунди, розбиваючи на друзки все, що стояло у них на шляху.
За винятком цього на галявині панує спокій. Тільки ворони страшно каркають, боячись на неї сідати.
Різке світло світанку, розтяте на смужки отворами жалюзі, гладенька постіль, під вікном посвистує старий кондиціонер, невідомо звідки просочується настирний запах лаванди. Де я?
Лаванда.
Поросла фіолетовими кущами височина, вкрита насипами білих валунів. Пінії й лаванда. Вона лежить у снопах біля кам’яної олієдавильні, з якої лине тяжкий лавандовий чад.
Лавандовий чад.
Лавандові поля.
Гвар.
Дім.
Я встаю. Голий, лискучий від поту, попри кондиціонер, який астматично свистить під вікном. У мене гуде в голові і я, здається, пітнію ракією. Погано. Нічого не пам’ятаю, але мене це якось не хвилює. У мене немає сил хвилюватися.
Я відсуваю двері й виходжу на терасу.
Піді мною вулиця, залита вранішнім жаром, на ній повно людей, які неспішно кудись прямують, перед очима, у протоці, рух, ніби на автостраді. Яхти розминаються, розтинаючи смарагдові хвилі з лопотінням вітрил, на горизонті суне гігантський корабель на повітряній подушці «Ядролінії». Крони пальм коливаються на вітрі.
Кахлі на терасі припікають, немов кухонна бляха.
Смаглява, як сарна, зграбна, чорноока офіціантка, що розставляє у кав’ярні внизу стільці, дивиться на мене й хихотить.
— Dobar dan, Vučko!
— Dobar dan, Milenko. Može espresso?
— Može. Zaszto ne imaš hlačі?
Господи Боже, я ж голий. Роблю крок назад, Мілена вибухає злостивим сміхом.
— Oprosti, Milena.
— Polako, Polakol Kuham kavu.
Я йду в душ і безкінечно довго миюся. Мені здається, що я не мився кілька місяців. Чищу зуби, не виходячи з-під струменів води, що летять із восьми сопел, натираюся гелем для душу із кедровим запахом. Не зважаю на безбожні ціни на воду на Гварі, лічильник у ванні хтиво намотує куну за куною.
Я відчуваю сильний, гнітючий біль десь у грудній клітині. Ще й стріляє щось у нозі. Невже вивихнув? Коли? Масажую грудину й переконую себе, що це неврологія. Ну, не буде ж у мене інфаркту. Я щойно після склерофагової терапії, у мене серце, як у двадцятирічного.
Швидко вдягаюся, відчуваю, як до мене повертається життя. Залиту блиском вулицю все ж неможливо витримати без темних окулярів. Я сідаю у тіні парасолі біля стіни й зворушено дивлюся на круглий чистий столик. Мені здається, ніби я прокинувся від страшного сну. Мені все приносить радість. Безкінечний хоровод туристів, що суне на площу біля пристані, вітер у пальмових гілках, біло-червоні парасолі пива «Карловачко». Кінець «сухого закону». Повернулася реклама пива, знову відкрилися коноби й з’явилися сталеві фірмові попільнички, які всотують дим. Свобода. Ми знову дорослі.
Я радію навіть тому, що маленька чашечка знову легальної кави з італійської кава-машини «Альфредо» бездоганно чиста. І ось я можу покласти в неї два кубики справжнього цукру.
— Milenko, može orangina, kruk і sałata od hobotnice?
— Može, Vučkol Sigurno!
— Hvala!
Чорна, як смола, кава вкрита шаром густої бежевої пінки. Запах міцної масної арабіки. І тільки десь глибоко в душі — тінь тривоги. Незбагненний морок. Враження, що щось тут не так. Щось із моєю головою. Усе так, як і має бути, а все ж мій мозок працює, ніби перемелений. Уламки розділені гнітючою непам’яттю. Де я був учора? Хто я? Відколи знову стало нормально? Я сиджу в конобі, а це значить, що «оксамитовий турботливий тоталітаризм» зник. Не пам’ятаю, коли. Після Паливної війни? Що я тоді робив? Що я робив учора? Як опинився тут?