Тобто, яблуко... Насправді його тутешній відповідник. Овальний фрукт із темно-зеленою лискучою шкіркою, вкритою оранжевими цятками.
Але він лежить на долоні Гатрун, пахне і блищить. Як уві сні.
— Тепер ти! — кричить Гатрун. — Що таке яблуко? Невже не знаєш?
Мене змучили ці містичні дурниці. Я маю віднайти суть буття яблуком? Суть яблуковатості? Дао шарлотки? Я сам маю стати яблуком? Чи, Боже збав, яблунею?
Удар по мені прилітає нізвідки, це ніби вибух паралізатора, який змітає мене на землю, поміж трупи, скелі, кості й поламані мечі.
— Дурень! Ти хотів змінити себе чи викликати яблуко?! Підведися. Підведися і простягни руку.
Я підводжуся і простягаю руку. Що таке яблуко? Я пригадую собі яблука: жовті, червоні й зелені, відчуваю у ніздрях яблучний запах, дотик воскуватої шкірки, білий пружний м’якуш, що скрипить на зубах, сік.
Мені зводить щелепи, щось кисле заповнює мій рот, я захлинаюся, після чого мене збиває черговий вибух. Покараний, я зводжуся на ноги і слухняно простягаю руку. Щось мені підказує, що це не такий уже й звичайний сон.
— Що таке яблуко? — терпляче повторює Гатрун.
Окей. Що таке яблуко? Плід, звісно. Насіннєвий плід дерева з родини трояндових. Це конкретне яблуко належить до одного з кількох сотень сортів. Але що воно таке? По суті, це губкувате утворення з целюлози й пектинової оболонки, заповнене водою з розчиненими в ній мінеральними солями, купою фруктози й глюкози, а ще крохмалю. Перед моїми очима обертаються ланцюжки цукрів, полімерні часточки крохмалю, особливі комбінації органічних сполук. Але яблуко — це ще й іскра життя. Живі клітини, які розростаються із зародка плоду, ростуть, пучнявіють, обростають запасами крохмалю, захищають сховані в насіннєвих гніздах зерна. Мініатюрні бомби, повні генетичного потенціалу, які потрапляють у землю й вибухають деревом. Товстий шар м’якуша, який їх оточує, це приманка. Вона парує ароматичними сполуками, які промовляють «з’їж мене». Усе для того, щоби зерна перетнули травну систему того, хто попадеться на гачок, і потрапили в землю разом із порцією свіжого гною. Я відступаю, переплетіння великих розгалужених органічних сполук від’їжджають удалину, утворюють наповнені соком і м’якушем клітини, вкриваються шкіркою.
Яблуко.
Я бачу блиск, чую тріск, ніби вдарила мініатюрна блискавка. Відчуваю удар по долоні — і на ній лежить яблуко.
Земне яблуко.
Червоне, зріле і тверде, із запахом сонця.
— Яблуко, — кажу Гатрун. — Дивися!
Підношу його до губ, але перш ніж угризтися зубами в шкірку і з хрускотом відірвати твердий шматочок, я прокидаюся.
І знову ніч. Дівчата плачуть.
— Вона знайшла тебе... — плаче Сильґа. — Наш час добігає кінця.
Вона тулиться й обіймає з усієї сили, ніби я хтось рідний чи ніби вона хоче зі мною попрощатися. Розпачливо схлипує і притискається до мене всім тілом. Я гладжу її по спині, цілую мокрі щоки й відчуваю, як вона вся тремтить.
Я дивлюся, як вони шиють біля вогню в світлі лампи. Це чоловічий одяг. Полотняні штани, сорочка, вовняний каптан, півкожушок. Вони шиють швидко, впевненими рухами, із вправністю, вартою подиву. Мигтить кістяний гачок, сплітаючи кошлату вовну в довгі шкарпетки, що сягатимуть колін. Власне кажучи, панчохи, якщо відверто. Принаймні вони теплі.
Синья сидить на колінах на хутрі біля каміну, навколо неї лежать шматки шкіри, гачок із дерев’яною ручкою і невеликий молоточок. Синья ладнає черевики. Великі, з м’яко вичиненої шкіри, вони закриватимуть кісточку. Щонайменше 45 розмір, як для мене.
Вони шиють дуже уважними рухами, обидві схилилися над роботою і тільки крадькома весь час втирають сльози.
Окрім цього, панує тиша і спокій. Вітер виє в димарях, потріскують дрова в каміні, заспокійливо й монотонно хлюпоче дощ.
От тільки це якийсь неприродний спокій. Штучний. Щось висить у повітрі. Я сиджу і дивлюся в вогонь чи на пальці Синьї і Сильґи, що так вправно рухаються. Вони поспішають. Ніби вічна дощова ніч за вікном наближається до кінця.
Гатрун чекає на мене на тій же вершині, що й попереднього разу. Вітер розвиває її волосся, як полум’я на смолоскипі. Вона сидить на своєму троні й не промовляє ні слова.
Тільки вказує пальцем на меч, що лежить на землі.
Я його піднімаю і не знаю, що робити далі. Просто тримаю зброю й чекаю.
Гатрун починає тихо мугикати мовою, якої я не розумію. Зрештою, може, вона вживає складні слова, яких я не встиг пригадати або ніколи не знав.
Руків’я в моїй долоні стає гладким і холодним, починає пульсувати і врешті зменшується. Я дивлюся вниз і бачу, що тримаю за хвіст змію. Живу чорну змію, яка напружується і звивається, немов зигзаг блискавки. Трикутна форма голови свідчить про отруйні залози біля щелеп. Принаймні на Землі. Я сам бачив, як тутешні змії відгризали шматки м’яса, тоді як наші ковтають жертву цілою.
Змія звивається до мого зап’ястка, тож я піднімаю руку і стріляю нею, як батогом, а потім кидаю на землю й розтоптую голову. Все відбувається в одну мить, тому коли мою ногу раптово охоплює несамовитий біль, я переконаний, що змія мене вкусила.
Ні. Бо це вже не змія. Це звивиста смуга вогню й жару. Моя нога стоїть у полум’ї.
Як це робиться? — питаю я, тупаючи й обтрушуючи штани. — Як перетворити зброю на змію?
— Так само, як ти отримав яблуко. Треба прикликати зміну. Прагнути її і знати, у чому вона має полягати. Детально. Ну, і бути там, де вона тебе почує. Мені не можна більше нічого говорити. Не можна говорити детально. Не можна тебе вчити.
— Тих ти навчила, — протестую я.
Вона стискає вуста й поволі підводиться. Я бачу миготливе, немов заграва, світло, що огортає Гатрун. Її вузькі, як бійниці, очі, що дотепер були заповнені чорнотою, раптом ясніють холодним блиском ацетиленового полум’я. Це триває мить. Одну страхітливу долю секунди, після чого Гатрун сідає. Вогонь згасає.
— Це не я, — виразно й повільно цідить вона. — І думаю, що ніхто з таких, як я, хоч і не знаю точно. Думаю, вони навчилися самі. Вони відрізняються від тебе, попри те, що ви одного роду. Ти дивишся на світ таким, як він є, і намагаєшся справлятися з ним, як умієш. Надаєш перевагу дії. Якщо бачиш щось, чого не розумієш, волієш цього не торкатися. Розвертаєшся і йдеш геть. Для тебе краще не торкатися, ніж зіпсувати. Ти віриш тільки в те, що має для тебе значення. Що можна використати. Вони — інші. Вони не хочуть іти світом. Вони хочуть його змінювати. Їх не обходить ані те, чи вони щось розуміють, ані те, чи вони щось знищать, бо вони впевнені, що розумні. Вірять у слова. Усе описують словами. Дії їх не обходять. Вони думають, але не переймаються діями. Діють мимохідь. Хочуть зміни, навіть якщо вона безглузда. Ти ненавидиш зміни. Вони ж ними живуть. Ніколи не засумніваються, чи закликати зміни і їх не обходить, що станеться. Така між вами різниця. Тому вони ставлять світ з ніг на голову, а ти не можеш впоратися зі звичайним яблуком.
— Якщо ти одна з богів цього світу, то чому їх не знищиш?
— Неважливо, хто я. Це нічого тобі не дасть. Мені не можна нічого змінювати на власний розсуд. Мені навіть не можна нічого більше тобі сказати.
— Я вже бачив богів цього світу. Уві сні. Ти теж там була, Гатрун. У буфеті в Ель-Хамма.
— Не переймайся снами, — стенає вона плечима. — Якщо ти не знаєш, що бачив, краще забудь.
— Як комусь вдалося замкнути тебе в клітку? Я врятував тебе, Гатрун. Ти була меншою й більше нагадувала людину, а я тебе врятував.
Вона фиркає і знімає шолом.
— Швидше це я врятувала тебе. І досі рятую. Запам’ятай одне. Дивися на світ так, ніби це думка. Мені не можна тебе більше нічому вчити.
— Думка як сон? Облузний... Облуза...
— Ілюзія? Ні. Я не про це. Він справжній, але кожна річ — це і тіло, і думка.
— Чому ти не можеш говорити зрозуміло?
— Бо мені не можна. Такі правила.
— А що станеться, якщо порушити правила?
— Порушиться рівновага. Почнеться справжня війна богів. Відкрита і на знищення, не така, як зараз. Або світ муситиме народитися знову. Надійде буря безпам’ятства. Мертвий сніг.