— Ти, звісно ж, не скажеш мені, що це значить?
— Ти маєш шанс вижити, тільки якщо не знатимеш забагато. Це не те, що матиме для тебе значення. Нехай тебе задовольнить, що в тебе є союзники, але вони не можуть тобі допомагати. Мусиш упоратися сам.
— Якщо ти не можеш мені розповісти чи навчити мене, то хто може?
Гатрун стенає плечима.
— Хтось із людей, можливо. Якщо знайдеш такого. Іди прямо на північ, через ліс, а потім на схід гірським хребтом. Знайдеш там хату, в якій живе великий Пісенник. Бондсвіф Обидва Ведмеді. Люди здалеку приходять до нього за порадами. Може, він чомусь тебе навчить. Іди до нього і скажи, що хочеш пізнати пісні. Може, він не відмовить.
А прокинувшись, я не впевнений, чи справді говорив із нею мовою Узбережжя Вітрил, чи це тільки сон.
Дівчата помалу закінчують шиття й роблять чергові примірки. Я взуваю черевики, штани або каптан, а Сильґа присідає поруч із великими, схожими на цвяхи, шпильками в роті і вносить зміни. Потім ми вечеряємо, все це в дивній напруженій атмосфері. Вони обидві розмовляють зі мною, намагаються жартувати, але їхні очі зблискують від сліз. Коли вони на мить кудись ідуть чи відвертаються, я бачу, як крадькома втирають повіки. В повітрі висить невиразна очікувана жалоба.
Атмосфера така, ніби хтось тут ось-ось має померти.
Потім у темряві серед шматків хутра вони то схлипують, то впиваються в мене з розпачливою пожадливістю.
— Пам’ятай про нас... — чую я шепіт. — Я — Сильґа... Пам’ятай... Це я, Синья... Пам’ятай про Синью... Вона прийде... Вона хоче тебе забрати... Пам’ятай...
Я засинаю серед цього шепоту. Без марень, важким міцним сном.
Мене будить світло. Вперше за дуже довгий час. Слабке синє світло досвітку чи туманного ранку. Я не чую дощу. Знадвору чується тільки каркання.
Світло падає просто мені на лице. Я розплющую очі й бачу сіре свинцеве небо.
Бачу крізь дірку в даху.
Крізь багато дірок. Дах виглядає, як решето. Струхнявіла ґонта звисає зі зношених балок крокви, я лежу серед моху, зогнилої соломи й твердих запліснявілих решток хутра.
І кісток.
Маленький пожовклий череп щирить дрібні зуби прямо біля мого обличчя, витріщається в мою приголомшену пику очними ямами. Я підриваюся, як ошпарений, нога скелета, що лежала на моєму боку, падає, усе розсипається з тихим страхітливим стукотом.
Із моєї руки випадає яблуко і котиться по порослій мохом долівці.
Земне червоне яблуко, що пахне сонцем Штирії.
Якусь жахливу долю секунди я метаюся між ребер, хребців і гомілок, дрібні кістки долоні розсипаються на моєму плечі.
Я виборсуюся зі струхнявілого ліжка і з криком вибігаю надвір, обтрушуючись, ніби мене обсіли хробаки.
Це займає кілька хвилин, перш ніж я перестаю дрижати, топтатися в якомусь ідіотському танці й опановую себе. На автоматі, абсолютно безглуздо намагаюся активувати цифрал. Це просто істерика.
Він стояв на невеликому, порослому папороттю подвір’ї перед похиленою, розваленою хатою, що нагадувала дохлого звіра. Господарські споруди по боках були у ще гіршому стані, обору давно поглинув вогонь, клуня й одночасно стайня виглядала так, ніби її використовували під час навчань артилерії.
Добротну браму в частоколі, очевидно, вже давно розвалили тараном, а може, порубали сокирами. Шматок воріт висів на петлі, решта зотлілих балок лежала серед папороті або пропала.
Щоб отямитися від шоку й жаху, йому знадобилося кільканадцять секунд. Потім він іще добру хвилину стояв приголомшений і дрижав. Нарешті отямився. Зрозумів, що йому холодно.
А ще через хвилину знову зайшов у хату.
Всередині вона, попри все, здавалася знайомою. Уздовж стін між дерев’яними підпорами ті самі ліжка, збиті з балок, той самий камін, тепер частково порослий мохом, холодний і мертвий.
Він обмацав старе вугілля, що вже майже перетворилося на землю. Над каміном висів ланцюг із гаком, на якому підвішували казанок. Він сам вішав цей казанок буквально вчора. Але гак був заржавілий, як і ланки ланцюга, на якому він тримався. Ніхто тут не розпалював вогню, і вже дуже давно. Кілька років, щонайменше рік.
Ліжко, з якого він вискочив, також давно нікому не служило. Кістки впереміш із рештками шкіри лежали безладно, так, як він їх розкидав, але з-поміж вигнутих ребер росло собі молоде деревце. Самосів.
— Навіть якщо я прийшов сюди абсолютно непритомний, — буркнув Драккайнен, — і вирішив заночувати в цій руїні, я ніяк не зміг би так запакуватися в ці скелети.
Усе це виглядало, як геть закинута хата. Ніщо не вказувало на те, що тут тижнями хтось жив.
Він згадав про яблуко, але не зміг його знайти. Воно зникло.
Натомість знайшов одяг. Новий, щойно пошитий і розправлений, ретельно складений на землі, ніби в очікуванні інспекції, ще й із черевиками зверху. Штани, сорочка, каптан, теплий плащ із каптуром. Усе те, що він приміряв ще попереднього вечора. Він упізнавав стібки, візерунки, нашивні орнаменти. Зовсім нещодавно тримав це в руках.
Він стояв над одягом, ошелешено втупивши в нього погляд, ніяк не міг наважитись. Зрештою зітхнув і опустився на коліна, простягнув руку до черевика, погладив плащ.
— Чому я з самого ранку переконаний, що дійсність від мене вислизає? — запитав він сам себе й вирішив усе ж одягнутися.
Останнє, що він пам’ятав до вічної дощової ночі, — сніг, біль і змазаний, невиразний образ лучника з напнутою тятивою у дверях вартівні. Наступним кадром, як він гадав, мали йти титри чи брама раю. Він обмацав себе, але не знайшов жодного сліду від стріли. Не було взагалі ніяких ушкоджень. Зникли синці й подряпини, навіть стерті незручними личаками стопи загоїлись. Насправді він почувався дуже добре. Передовсім йому вже не докучав шрам від списа, ба більше, він набув вигляду нормального людського шраму, а не оброслого шкірою пошкодження на стовбурі.
Біля ніжок ліжка він побачив досить трухляву скриню з рудим від старості залізним окуттям. Шматком палки відгорнув величезне павутиння, стер товстий шар пилу, відкрив і побачив усередині власні речі. Ті, які були в нього на перевалі і в долині драконів. Вони виглядали так само, але заросла скриня вказувала на те, що їх поклали сюди роки назад.
Він дістав скромне спорядження, зрадів, побачивши свій великий ніж «Нордланд», пошкоджений лук у гориті, а також люльку й рештки тютюну. Металізований пакетик із точними написами й малюнками раптом здався йому чужим і дивним. Він забрав усе, а на дні побачив ще старий меч у піхвах і з ременем. Вийняв його, критично оглянув і вирішив, що як очистити вістря попелом і наточити, то на безриб’ї зійде й це. В порівнянні з його попередньою зброєю він, щоправда, і поруч не валявся, але й так був набагато кращий, ніж абиякі палаші Людей Вогню, які він тягнув із собою.
Раптом він пригадав дівчину з перевалу. Вона виглядала як Гатрун із його марень, але це нічого не доводило.
Застібнув ремінь, скрутив старий трофейний плащ, дещо з лахміття і дрантя просто викинув. Припасував меча, накинув на плечі новий плащ із каптуром.
— Дякую, Сильґо, — сказав тихо з дивним відчуттям. У горлі він відчував якусь дивну судому. — Дякую, моя маленька солодка Синьє... Я обіцяв пам’ятати. І не забуду.
Повернувся і пішов, не озираючись. Обережно пройшов крізь давно розбиті ворота й, подумавши, рушив у бік лісу.
Цифрал наздогнала його одразу, як тільки він вийшов із обійстя і зупинився на луці, безрезультатно шукаючи сонце.
— Де ти був?! Звідки я тут узялася?! — з істерикою в голосі закричала вона. Драккайнен глянув у небо і зітхнув.
— Не знаю. Я знепритомнів. Скільки часу минуло?
— Відколи?
— Відколи ми переходили перевал. Тоді ти була активна. У тебе має бути відчуття часу.
— Ти був непритомний шістдесят одну годину. Що з тобою було? Хто та краля? Звідки в тебе цей одяг?
— Мені стало погано. Треба було прилягти, — саркастично процідив Драккайнен, але все ж відчув полегшення. Принаймні не минуло багато років. — Де північ?
— Я переживала! Думала, ти помер, тупа тварюко!