— Мені теж так здавалося. Де північ?
— Прямо перед тобою!
— Я так і думав. Дякую, Цифрал. Ми йдемо декого шукати. Його звуть Усі Ведмежата чи щось у цьому дусі. А та краля — це, здається, богиня чи щось типу того. Її ім’я — Гатрун. Ви точно одна одну полюбите.
Вона тільки пирхнула й полетіла вперед, ідіотська кітчева іграшка. З відстані десяти метрів вона нагадувала дивного великого метелика, і він уже міг її витримати, не переймаючись весь час станом свого розуму.
Пішов сніг.
— Нічого дивного, — сказав він сам до себе. — Різдво не за горами. Пам-парам.
Однак десь усередині загніздився якийсь неприємний, гнітючий тягар, який неможливо було замаскувати жартами. Ніби він утратив когось близького. Сніжинки танцювали навколо, налипали на обличчя і його щоки моментально стали мокрими.
Невдовзі сніг припинився.
Далеко в лісі Драккайнен знайшов сліди зайця.
— Треба якомога швидше полагодити лук, — повідомив він, шукаючи відповідний камінь. — Пригадай функцію допомоги в прицілюванні, — твердо велів Цифрал.
Умовний заєць зупинився на задніх лапках за метрів п’ятнадцять від нього і якийсь час підозріло принюхувався. Він нагадував радше мініатюрного кенгуру з незначними домішками капібари.
— Ти ж не збираєшся його вбити, — відповіла Цифрал обурено. — Він такий милий!
— Мені дуже прикро, — терпляче прошепотів Драккайнен. — Без сумніву, я би з більшою радістю убив щось гидке, але зараз у мене під рукою тільки цей заєць.
— Навіть не здумай! Ти хочеш убити таке солодке звірятко тільки тому, що голодний?!
— Модуль прицілювання, Цифрал. Будь ласка.
— Ти жахливий!
— І голодний. Ба більше, у мене взагалі немає жодної їжі.
— То й кидай собі! Але я в цьому участі не братиму.
Драккайнен сказав щось фінською. Тим часом заєць розважливо зник.
— Звідки ти взагалі взялась?! — закричав Вуко в розпачі. — Не може бути, щоб у моїй голові водилося отаке! У мене немає жодного шансу вижити!
Він кинув каменем у дерево й потрапив туди, куди хотів, — точнісінько, як зі штруцера.
Цифрал надулася й полетіла геть.
Коли він вибрався на гору, вже минув полудень і вершину оповив туман. Шлях пролягав по хребту і здавався радше зручним. Стежкою можна було навіть вести коней, і нею точно часто подорожували.
Через якусь годину ходи дорога вивела його вниз, за поворотом він побачив невелику улоговину. Круглу, обрамлену деревами, через яку тік струмок і трохи далі спадав зі скелі, збиваючи клуби водяного пилу.
— Сподіваюся, це тут, — сказав він, обережно спускаючись по каменях.
Унизу наткнувся на стовпи. Вони оточували улоговину, стоячи на відстані кільканадцяти метрів один від одного. Старі, кам’яні менгіри, вкриті тонким різьбленням складних знаків. Між валунами встановили тотеми з кривих жердин, прикрашених конструкціями з пір’я, ремінців і дрібних кісточок, що нагадували індіанських «ловців снів». Кожна жердина була увінчана черепом.
— Як мило, — процідив Драккайнен. — Не те, щоб я чекав на урочистий прийом із квітами, але чому хоч раз це не може бути щось нейтральне? Скажімо, риба чи глиняний гном?
Він обійшов улоговину вздовж лінії менгірів, переконуючись, що одразу за нею серед скель і моху траплялися окремі кістки. Смуга решток тягнулась уздовж межі всієї улоговини. Їх було не дуже багато — ось тут череп, там тазова кістка. Зрештою, не всі вони були людськими. Углибині до скелястої стіни тулилася стара згорблена хата, вкрита бурою стріхою з ясеневого віття. Збоку ледь помітно струменів дим. Двір не був захищений частоколом, що вже було дивно.
Неподалік водоспаду він натрапив на оточену валунами витоптану площу, вистигле місце для вогнища і жалю варту імітацію навісу.
Він скинув там свій клунок і повернувся до менгірів.
Стояв там якусь мить, потім знайшов великий камінь і кинув його поміж кам’яні стовпи. Той покотився по землі, але не сталося нічого особливого.
— Небагато це дало, — пробурмотів. — У будь-якому разі руки я туди не засуну. Ти б могла пролетіти між цими стовпами? — звернувся він до Цифрал.
— Vedä keteen! — буркнула вона.
— Я тільки спитав. Якби в мене був той заєць, я б міг вкинути шматок і перевірити, чи реагує оце на білкові об’єкти. А найкраще було б запустити туди живого.
Відповіддю йому було насуплене мовчання.
Створіння з’явилося геть несподівано. Звідкілясь із боку хати й узгір’я, ніби вийшло зі скелі. Щойно там не було нічого, а вже наступної миті воно гнало вперед, хрипло погукуючи. Цифрал верескнула.
Драккайнен подумав, що це мабуть величезний чудернацький ведмідь. Це промайнуло в його голові, коли він уже тримав меча в руках, трохи збоку, злегка відвівши його назад, у позиції wakigamae. Він не помітив, коли його вихопив. Пальці не поміщалися на надто короткому руків’ї.
«Цей меч не для кенджюцу», — подумав він. Треба буде попрацювати над рефлексами.
У наступну секунду йому спало на думку, що це все ж не може бути ведмідь. По-перше, він був меншим. Тутешні ведмеді були досить схожими на печерних ведмедів і мали просто абсурдні розміри. По-друге, це гротескне створіння бігло, в принципі, на двох лапах, тільки за кожним другим кроком спиралося на один кулак. Воно трохи скидалося на горилу, але для цього було якраз завелике й мало надто коротку морду.
Драккайнен дивився, як береться хвилями його руде шорстке хутро, помітив тривожний блиск розуму під показними надбрівними дугами. Здавалося, він відчував здригання землі під ногами. Повільно випустив повітря через ніс і ледь змінив захват руків’я.
Він перестав думати про гіперадреналін, якого бракувало в його венах, про свій розвідницький меч, який тепер належав якомусь гівнюку, про півтонне тіло потвори, що летіла на нього, як якийсь кошлатий локомотив. Він став пусткою. Безкінечною кількістю можливостей, що заповнює простір від маківки до кінчика меча.
Створіння зробило дикий стрибок і приземлилося біля самих менгірів. Піднялося на всю висоту зросту й видало з себе страшний рик, що закінчився горловим погукуванням. Повіяло жахливим гарячим смородом, ніби трохи від гнилої квасолі, карбіду й дохлятини.
«Єті, — подумав Драккайнен. — Викапаний».
Єті підскакував на місці, жменями виривав траву й дико гарчав, шкірячи страхітливі ікла, але не хотів чи не міг вийти за лінію стовпів. Лише кидався, як пес біля огорожі.
Вуко деякий час стояв із мечем у руках, почуваючись, немов стиснута пружина.
— Ну то як? — запитав нетерпляче. — Б’ємося чи ні?
У відповідь — ричання, гнівний танець і метання камінням об землю, але нічого конкретного.
— Здається, я зустрів когось із твоїх родичів у Пустці Тривоги, Ґрендель, — задирливо кинув Вуко. Не зводячи очей із єті, він зробив кілька фехтувальних кроків боком у напрямку табору, весь час тримаючи меча паралельно до землі. Потвора провела його кількома стрибками, після чого знову підвелася й загукала, шкірячи зуби. Однак межа, проведена менгірами, лишилася недоторканою.
Драккайнен зробив іще кілька кроків, раптом просолів: «Ну, ок», обернувся і пішов, не ховаючи меча. Увесь час був на сторожі, йому навіть здавалося, що він відчуває звіра десь там за спиною, але водночас щось йому підказувало, що загроза минула.
Але меча сховав, лише дійшовши до навісу.
Цифрал нерухомо висіла в повітрі в горизонтальній позиції, безсоромно розкинувши ніжки й розклавши ручки, обертаючись навколо власного мініатюрного пупка. Прозорі крильця, що мінились, немов пляма нафти на воді, звисали нерухомо.
Драккайнен сів на пласкому камені і розв’язав свій клунок.
— Мені вважати, що ти зомліла чи зависла? — запитав.
Троль за лінією менгірів трюхикав туди й назад, нервово порикуючи, як у зоопарку. Вуко розстібнув колчан, дістав дві свої останні стріли. Знайшов відповідний шматок дерева, який старанно обстругав, відтак помістив між наконечниками й прив’язав ремінцем своїх попередніх черевиків. Потім знайшов довгу палку, прикріпив до неї розведені стріли, обв’язав усе ще одним шматком ременя і, посвистуючи, обережно спустився вниз по схилу до підніжжя водоспаду.