— Стій, дурню! — почув. — Ти хочеш наповнити її в струмку? — запитав Бондсвіф, криво посміхаючись. — Ти ж Дієвець. Наповни її, не рушаючи з місця. Стій там, де стоїш, і зроби так, щоб коновка наповнилась. Якщо тобі вдасться, я дозволю пройти за святі стовпи. Наповни коновку і дай мені два ґвіхти золотом, тоді я розповім тобі про пісні богів.
Драккайнен встав і, дивлячись йому в очі, повільно розшнурував штани. Бондсвіф від ошелешення ледь відкрив рота, а Вуко, не рушаючи з місця, наповнив коновку і зашнурував штани.
Обидва Ведмеді стояв нерухомо. Він подивився на відерце, а потім на розвідника.
— Може, воно й не по вінця повне, — зазначив Драккайнен, — але ж рахується, що воно було наповнене способом Дієвців. Не рушаючи з місця.
А тоді пішов дощ. Раптовий і рясний. З вогнища піднявся стовп пари, вода хлюпотіла в коновці.
— Вилий це, — сказав Бондсвіф. — Заплатиш мені всередині. Я дозволю тобі пройти за святі стовпи.
— Я б не хотів убити твоє звірятко, — відповів Драккайнен.
Бондсвіф засунув костур під пахву, вийняв з-за пазухи кістяну дудку і подув у неї. Почулося пискливе голосіння, від якого по спині побігли мурахи.
— Він і так, мабуть, пішов. Нифлінґи не люблять дощу. І не подумай, що мене вразила твоя пиха. Ти не встиг би й маму покликати, як Ґліфнак висмоктав би мозок з твоїх кісток. І він це зробить, варто мені тільки кивнути.
Він глянув на рештки вогнища, що взялися парою, і вечерю розвідника, що стікала дощем.
— Звідки ти родом, що їси болотних хробаків? — запитав з певного відразою.
Драккайнен роззирнувся навколо, але Цифрал зникла.
Халупа всередині здається більшою, ніж зовні. Вона відрізняється від будинків, у яких я бував раніше. Не видовжена й поділена на просторі кімнати, а восьмикутна, з одним великим покоєм і місцем для вогнища посередині. З балок звисають пучки трав і дерев’яні клітки з птахами, під стінами стоять жахливі дерев’яні тотеми.
Тут смердить прогірклим смальцем, фіміамом і травами.
Відун обережно ставить свій костур, знімає рогатий шолом і старанно вішає його на дерев’яний стояк, на якому вже висить ламелярний півпанцир.
Я не бачу ні татуювань, ні зачіски Людей Змій, у чаклуна гладенько виголене тім’я і скроні, зате на потилиці й карку — довге волосся, що спадає на спину. Він вкритий зморшками, худий і сухий, але ще цілком міцний. На тутешні умови йому точно років п’ятдесят.
— Спатимеш у лазні, — бурчить він. — І віддай мені свого меча. У твоїх краях у гостях сидять зі зброєю?
Він додає ще щось, чого я зовсім не розумію.
Я відстібаю меча і неохоче віддаю йому, потім кладу свій клунок у темній кам’яній лазні. Вогнище згасло, але воно ще віддає тепло. Я вішаю мокрий плащ, із клунка дістаю люльку, кисет і загорнуту в шматок шкіри решту грошей, які я завбачливо позбирав навколо дерева. Їх небагато. Два ґвіхти, кілька срібних марок, трохи мідяків.
Навчання серйозно вдарить по моїй кишені.
На всяк випадок я беру ще ложку й ножа, хоча не очікую особливої гостинності від мого майстра.
Він сидить на вкритому хутром дерев’яному кріслі й дивиться у вогонь, тримаючи в руці окутий металом ріг. Крісло тільки одне, тому я сідаю навпроти на кошлатій шкурі.
Бондсвіф робить ковток із рогу й простягає долоню.
— Ти обіцяв мені плату, — каже.
Я лізу за пазуху й кидаю йому ті два ґвіхти. Він ловить монети, недовірливо озирається, пробує їх на зуб. Що таке? Чудові монети. Я сам карбував їх ручним пресом у замку Даркмур на заняттях із ковальства й історичної металургії.
— Я розповім тобі, як закликати пісні, — цідить він неохоче й відпиває наступний ковток. — Але не розповім, як їх приборкати, бо цього ніхто не зможе тебе навчити. Вони живі. Вони самі знають, чи ти обраний і чи можна тебе слухатись. Їх викрали у богів, і тільки їм вони можуть підкорятися. Є на світі здичавілі коні. Часом трапляється хтось спроможний вдягнути на них недоуздок і осідлати. Але зазвичай коні й так його потопчуть, а самі залишаться дикими. Є й коні-привиди. Ті, які несуться галопом крізь ніч, коли надходить великий холод, які можуть потягнути за собою запальних людей та віднести у далекий край, де живе Господарка Зими. Це таких коней ти хочеш загнуздати.
Останні язики полум’я раптово вгинаються, немов стебла трави від дотику вітру. Покій проймає морозний подмух.
Бондсвіф простягає руку, спиняє її горизонтально над вогнищем і починає мугикати. Монотонно охриплим голосом повторює фразу, якої я не розумію.
— Таким буде перший урок, — говорить він нарешті. — Є одна сила. Та, що пронизує увесь світ, усе видиме й невидиме. Це дія, спрямована зсередини назовні. Так, як жар віддає тепло полум’ю, полум’я — повітрю, повітря — казанку, а казанок — воді. Жар, полум’я, казанок і вода — видимі. Те, як тепло жару опинилось у воді, належить до речей невидимих.
Я сиджу спокійно. Два ґвіхти — це купа бабла. За них можна купити і коня, і меча, а часом і невеликий дім. Можна багато місяців їсти в корчмах. Якось задорого як на урок калориметрії на рівні першого класу. Але я все ж намагаюся відкрити розум.
— Усе пов’язано, — веде далі мудрець. Крижаний вітер, що завіявся до хати невідомо звідки, гойдає прикраси з ремінців і кісток, у клітках скрекочуть пташки. — Усе пов’язано і все єдине. Але одна справа знати, а інша — відчувати. А той, хто хоче співати пісні богів, мусить відчути. Мусить пробудити тінь свого розуму. Поглянь! Там стоїть спис. Він відкидає тінь. Ти не можеш ухопити тінь списа. Однак коли вхопиш сам спис, тінь твоєї руки вхопить тінь списа. Але твій розум — ніби рука, яка не відкидає тіні. Ти мусиш її пробудити, якщо хочеш ухопити тінь речей. Поглянь!
Він не рухається, але я бачу, як його тінь на кам’яній стіні тягнеться до тіні списа. Я дивлюся на нього і бачу, що він тримає древко. На стояку під стіною вже немає зброї. Непогано.
— Так це працює, — задоволено сповіщає Бондсвіф. — Є одна сила. І є місця, в яких вона пробуджена. Це урочища. Сила там, і вона чекає. За межами урочищ ця сила помпує у наші животи дихання, велить квітнути квітам або плисти воді. Але там, в урочищах, купчиться її частка, загублена прадавніми богами. Самотня і здичавіла. Там вона може здійснити що завгодно. Їй треба лиш сказати, що. Часом вона може послухати.
— Як сказати це так, щоб вона послухала? Є якісь спеціальні слова?
— Так, для цього потрібна пісня богів.
Ось ми й почали до чогось підступати. Тож я розпитую далі:
— Де взяти пісні богів?
— Це не співанка, якої можна від когось навчитися. Це пісня, яку мугикають боги. Для різних вух вона звучить інакше. Саме урочище наспівує її у твої внутрішні вуха. Ти або зрозумієш, або ні. Або заспіваєш сам, і урочище дасть тобі те, чого ти хочеш, або вб’є тебе.
— А що така пісня може зробити?
— Може діяти на речі, людей і звірів. Вона — як гарячий віск у пальцях Пісенника. Речі можна переставляти навіть на великій відстані. Часом це стає в пригоді. Можна взяти щось, що знаходиться надто далеко, або змінити напрямок польоту стріли чи списа. Можна збити з ніг людину чи звіра. Ще можна закликати їх здалеку або створити якусь річ. Можна зробити так, щоб вони змінили свою природу. Можна теж підкорити собі волю людей і звірів, але це найскладніше.
— Я бачив людей, яких мінили пісні богів. Змінили так, що вони нагадували тварин чи рослини, однак залишалися людьми.
Він покрутив головою.
— Такі речі діються в далеких країнах, де живуть могутні Пісенники. Такі, що можуть наказати плодам у лонах матерів змінити свою природу. У нас давно таких немає. Ніби можна прив’язати вагітну в урочищі. Якщо вона страждатиме й зажадає, щоб її дитя було під охороною, часом урочище може її послухати. Тоді народиться створіння, яке не матиме вигляду людини, але всередині буде людиною. У нас люди вбивають за такі речі. Такого Пісенника вішають на засохлому дереві, простромлюють новими сулицями, душать невичиненим ременем, зв’язують залізними ланцюгами, відтинають голову серпом, а потім кидають у болото, щоб потонув, і прибивають до дна вістрями трьох списів. Так велить закон. Але людей-звірів із чужоземних країн можна продавати, якщо їх здобули під час походу. Зрештою, інколи вони самі такими народжуються, якщо батьки живуть надто близько до урочищ.