Він раптом встає і порпається десь по хаті, після чого швидко повертається з невеликим горщиком, з якого витрушує на долоню якісь безформні грудки, схожі на бурштин.
— Вибери одну, — бурмоче. — Правою рукою. А тепер візьми кочергу і помішай вуглини. Добре. Тепер кинь у вогонь.
Я слухняно вкидаю. Грудка падає поміж розжарені головешки і ненадовго спалахує, розсипаючи іскри. З жару вибивається цівка дуже густого червоного диму, як із димової шашки.
— Засунь праву руку в дим, — каже Обидва Ведмеді. Теплий дим із гострим запахом обплітає мою долоню, в’ється навколо пальців, скручується в клубочки й хмаринки.
— Достатньо, — каже Бондсвіф.
Я забираю руку, і тоді він схиляється й занурює обличчя в дим. На якийсь час він застигає в цій позі, мугикаючи свою монотонну співанку. Його голос то підвищується, то стихає. Мені пригадується йойк моєї фінської бабусі. Коли вона робила щось монотонне, наприклад, слідкувала за автоматом-прибиральником, готувала чи вираховувала комусь якісь бухгалтерські дивовижі в інтернеті, безупинно заводила ту саму сумну мелодію, без початку і кінця. Дідусь Ваайнамойнен тоді виходив із дому. Йойк бабусі доводив його до сказу. Він стверджував, що вона сама не знає, що співає. Ну, але бабуся була з Лапландії.
Бондсвіф стоїть так, похилившись і мугикаючи, з обличчям у диму, поки раптом не починає кашляти, його очі сльозяться. Йойк уривається, йому на зміну приходить хрип і приступ кашлю. Я бачу, що він кидається у всі боки, ніби щось невидиме в диму тримає Бондсвіфа за шию. Він спирається руками об муровану каменем грубу і тягнеться назад, але не може поворухнутися, попри те, що від напруги в нього на скронях виступили жили. Досить довго я просто спостерігаю і нічого не роблю, переконаний, що це частина обряду. Але чарівник кашляє, як скажений, я чую гарчання й роблю висновок, що Обидва Ведмеді, який смикається все розпачливіше й слабше, просто задихається. Однак перш ніж я спромігся встати, невідома сила, що тримала мага в грубі, несподівано відпускає. Бондсвіф летить назад, спиною перекидає крісло й падає у хутра, що застеляють підлогу, торгаючись у пароксизмах, пирхаючи червоним димом і обома руками тримаючись за горло.
— Во... води... — хрипить він. — Там, у глеку!
Я встаю і приношу йому глиняний глечик. Він п’є прямо з нього, щомиті звиваючись у новому приступі кашлю. Нарешті заспокоюється і жбурляє глек кудись у темряву віддаленого кутка покою. Я чую, як посудина розбивається на глиняні друзки.
— А бодай ти здох! Бодай тебе зараза скосила! — загадково вигукує Бондсвіф, очевидно не до мене, а кудись туди, в морок. Далі тримаючись за горло, він встає та йде в кут, спотикаючись об різні речі й заходячись свистячим кашлем. Я чую, як він замикає важкі дерев’яні двері з металевим окуттям і блокує їх масивним засувом, що вішається на гаки.
Він повертається, ще коли-не-коли покашлюючи, нарешті сідає, відпиває з рогу й важко дихає. Я мовчу, хоча мені цікаво, кого має скосити зараза, і так підмиває повідомити, що не слід тримати обличчя в полум’ї. Я чекаю.
— Дивно... — сопе Бондсвіф. — Ти прибув дуже здалеку. Ти такий дивний і чужий, що, може, й справді урочище тебе послухає. Ти і старий, і молодий. Живий і мертвий. Здоровий і хворий. Але найдивніше, що ти зовсім не хочеш бути Тим, Хто Діє. Приходиш сюди й даєш мені два ґвіхти за пісні богів, хоча геть у це не віриш. Вважаєш себе розумним, але купуєш те, чого зовсім не хочеш. Я ще таких не бачив.
Я безпорадно розводжу руками.
— Покликання, — зітхаю я. Бондсвіф крутить головою.
— У тебе немає долі, — каже. Я застигаю й дивлюся на нього. Мені це геть не подобається. — Ти або невдовзі загинеш, або...
— Або?
— Або ти і є доля, — сумовито відповідає він. — Але я все ж думаю, що тебе вб’є урочище. Тому скажу так: якщо хочеш піти своїм шляхом, забери один ґвіхт і йди. І тримайся подалі від богів, урочищ, Дієвців і всього такого.
Я знову зітхаю.
— Я би з радістю так і зробив. Але надходять часи, коли слово Пісенників, мабуть, матиме найбільшу вагу. Може бути так, що це вони правитимуть людьми. Я б волів, щоб усе залежало від глузду мужів і заліза, як завжди. Тоді я пішов би геть. Але надходять недобрі часи. Я мушу пізнати пісні, щоб їх зупинити.
— Але через те ти маєш риси, які одразу ж тебе вб’ють, щойно ти торкнешся пісень. Ти імпульсивний. Тобою керують гнів і нетерплячість.
Він іде вглиб покою, човгає там якимись речами, нарешті повертається з ременем і старою іржавою підковою. Я дивлюся, як він обплітає її посередині й зав’язує вузол, приносить собі драбину й прив’язує підкову до жердини високо під стелею. Приносить ще й шкуру і кидає на глиняну долівку.
— Сідай сюди, на шкуру! — командує.
Я сідаю. Підкова метляється перед моїм обличчям. Бондсвіф виймає маленький кістяний флакончик, як для парфумів, і витягає зсередини стержень, яким злегка торкається підкови.
— Ти маєш зрозуміти. Маєш упокорити свій гнів. Сиди тут і дивися на підкову. Дивися так довго, поки не спроможешся поворухнути її поглядом. Я дав їй краплю води з урочища. Дрібку сили пісень богів. Якщо у тобі є таланти, ти здужаєш поворухнути підкову. Це все. Сиди, аж поки вона не почне рухатися так, як ти хочеш. Якщо втомишся, іди в лазню спати. Можеш ще взяти собі миску каші з казанка і глечик пива. І не їж тут хробаків, особливо, коли я можу побачити. Але коли настане ніч, замкни двері до лазні й не виходь, навіть якщо почуєш щось дивне. На вулицю теж не виходь, бо там на тебе нападе Ґліффнак. У лазні стоїть коновка, яку ти так кмітливо наповнив, тож якщо припече — скористайся нею. Ти можеш почути дивні голоси й побачити світло під дверима. Можеш також почути крики. Не виходь, якщо не хочеш померти. А тепер сідай і вчися. І не займай мене, хіба що змусиш підкову рухатися.
Наступні дні мабуть — найнудніші в моєму житті. Я сиджу і дивлюся на підкову.
Коли встаю, мага найчастіше немає. Біля вогню я зазвичай знаходжу якісь люб’язно залишені для мене недоїдки. Зазвичай шматок копченого сиру і підсохлі скибки хліба чи трохи водянистої каші в мисці і скислого молока в глечику. Це дуже мило.
Решту часу я годинами сиджу, намагаючись поглядом поворухнути іржаву підкову. Часом здається, що вона починає гойдатися, але це тільки здається. Її рухають легенькі подмухи повітря чи це зір грає зі мною злий жарт. У будь-якому разі не відбувається нічого надприродного.
Бондсвіф помиляється. Я не нетерплячий. У мене безмежне терпіння. Витримка снайпера, витримка розвідника, витримка каменя.
Витримка дерева.
Я можу днями й ночами лежати в засідці під клубами зелені і прикидатися кущем. Можу ігнорувати нудьгу, холод і надокучливих комах. Можу сидіти й годинами намагатися силою волі поворухнути підкову, аж до болю в потилиці й очницях.
Справа не в нетерплячості чи гніві. Справа в тому, що я не спроможний прийняти всюдисущу містичну силу, яка має поворухнути підкову за моїм бажанням тільки тому, що я так хочу. Це суперечить усьому моєму досвіду, це щось гротескне й безглузде.
Однак я вперто сиджу, а підкова залишається півкілограмовим шматком кутого заліза, що висить на ремені. Маса, тяжіння, тертя й міжатомна взаємодія залишаються на своєму місці. Мій погляд — не та фізична сила, що здатна змінити ці параметри. Це взагалі ніяка не сила. Це лише здатність реєструвати світлові хвилі. Пасивне явище. Дія, спрямована всередину, а не назовні.
А все ж я сиджу й дивлюся на підкову. Я впертий. Моя невіра не має тут жодного значення. Десь, за кільканадцять кілометрів звідси, є людина, що явно може своєю волею впливати на матерію. Винятково небезпечна людина. Щоб його нейтралізувати, я мушу зрозуміти його можливості. Він зробив мене деревом.
За пару секунд перетворив моє тіло на зовсім іншу матерію з цілком іншими властивостями. А потім сталося щось іще, і весь процес відмотався назад. Людина, дерево, людина...
Боже мій, людина... Я вбив Дюваля. Він був деревом, як я, а я його вбив. Він просив мене про це.