Пітьма.
Задушлива брунатна пітьма пустелі. Тисячі смолоскипів лопочуть на гарячому вітрі, бухкає величезний стос, на який люди в шкіряних півпанцирах і подертих туніках кидають тіла.
Жінка, з голови до ніг закутана в червоний плащ, ховаючи обличчя під каптуром, проходить між двома килимами з людей. Людей, що стоять на колінах, спершись чолом об пісок. Лопочуть прапори й полум’я смолоскипів. Червоне вільне вбрання також сяє й лопоче на гарячому вітрі.
Як полум’я.
Вогонь Пустелі.
Блиск мерехтить на глиняних стінах будинків, безладно розкиданих і навалених один на одного, як стоси покинутих коробок. Ці стіни забризкані свіжою кров’ю.
— Так багато... — Чути шепіт з-під дзеркальної маски. Постать, що йде поруч із жінкою, мусить задерти голову, щоб поглянути їй в обличчя, але бачить тільки пітьму в отворі каптура. — Скільки ще?
— Скільки буде треба, — голос із каптура — як вітер, що віє із серця пустелі. — Поки не зрозуміють. Поки Матір не буде сита. Поки не відчують ласку єдності! Поки не зникне найменша несправедливість. Поки все не стане єдиним!
Останнє слово — немов удар батогом.
Постать, що йде поруч із жінкою, раптом перетворюється на легке порожнє вбрання, яке вільно спадає на землю. З брязкотом падає лискуча ртутна маска й котиться по камінню.
Із рукавів висипається тільки дрібний рудий пил, що летить за вітром.
Він лежав обличчям у снігу й гальці.
Розправив плечі й підвівся.
Виплюнув камінчик і трохи снігу.
Під ним було видно слід людського тіла. Він глянув на відбиток власного обличчя, який виглядав як посмертна маска. Біла маска з червоними очима. Упали дві краплі, а потім наступні, розтоплюючи в снігу забарвлені червоним кольором кратери. Він провів долонею по обличчю і глянув на пальці.
— Jebem ti dusu... — простогнав. — Кров із очей.
— Так, — сказала Цифрал, сидячи в повітрі навпроти його обличчя. — Але це зараз мине.
— Мине...
— Так. Я вже все налаштувала.
— У мене були якісь видіння...
— Побічна дія, — заспокоїла вона його. — Нічого серйозного.
— Що сталося? Що ти налаштувала?
— Урочище, — пояснила. — А точніше, налаштувала твій мозок. Не бійся, я нічого не змінювала. Лише сконфігурувала тебе.
— Що ти, perkele, таке?
— Я ніби операційна система, — пояснила вона. — Тепер я це зрозуміла.
Драккайнен встав і витер обличчя снігом.
— Це дивно, — сказав він. — Я почуваюся добре. Цілком добре. Несподівано добре. Ходімо звідси. Тут, здається, вже нічого чекати. Ходімо... операційна системо.
Він раптом зупинився й поглянув на неї.
— Що це на тобі? Панчохи і шпильки?
— Не подобається?
— Голою ти виглядала природно. Тепер ти як шльондра. Що не значить, що мені не подобається.
Він знову зупинився і підійшов до однієї зі скель. Там у камені стирчав сталевий гак, із якого звисало заіржавіле кільце і шматок ланцюга.
Драккайнен якусь мить дивився, а потім стиснув щелепи й відвернувся. Краплі крові досі стікали по його щоках, залишаючи іржаві смужки.
— Значить, отак... — пробурмотів.
Мовчки він проминув скелі і, не озираючись, рушив дорогою назад.
Розділ 6.
Останній бастіон і вода
Не знаю, як довго я спав. Не знаю навіть, чи я спав, чи на якийсь час помер. Пам’ятаю розмите зображення скель, каміння й кущів, що переміщалися перед моїми мертвими очима, попри те, що я лежав цілком непорушно на чомусь твердому і не міг поворухнутися. Ще я пам’ятаю нечіткі обриси дивакуватих вершників, які їхали побіч візка й мали вигляд порослих травою й гілками, замшілих снопів на струхлявілих стовбурах. Я не здивувався, як це буває вві сні. Потім я помітив, що на них було коричневе й буре вбрання, а на головах і обличчях були намотані хустки. І кінь, і їздець були накриті попоною з сітки, в яку вплели гілки і стебла трави. Вони скидалися на рухомі кущі. Однак я не знав, чи марю, чи так воно все і є насправді.
Це були лише зблиски, сни й неясне відчуття, ніби я щось бачу.
Наші викрадачі нагадували персонажів казок. Порослих травою потвор із хащів Ярмаканди. Лісовиків, яких в Амітраї називали альгалрисами. Демонів лісу. Але мій розбурханий мозок не бачив у них нічого дивного.
По-справжньому прокинувся я лише під час постою. Ми з Брусом лежали поруч, лицями до землі, у невеликому заглибленні, оточеному скелями. Був день, наші поневолювачі спали. Нарешті вони відпочивали, зіщулившись серед скель і пучків сухої трави, так що спершу я їх і не помітив.
Потім я спробував поворухнутися, і мені здалося, що моя голова розкололася на четвертинки. Мені ще не доводилося відчувати нічого подібного. Моє горло порепалося, як дно висохлої ріки, і навіть моргати повіками було боляче. Ба гірше, усе тіло затерпло і змертвіло. Я не міг зробити й поруху.
Минуло багато часу, перш ніж мені вдалося зігнути пальці, а витративши ще цілу вічність на зусилля, я спромігся змусити руку трохи посунутися. Це було ніби не моє тіло. Ніби мені причепили дерев’яний протез. Я простягнув її вперед, а потім спробував пересунути решту тіла. Я кинув на це всі свої сили і зміг проповзти.
На відстань долоні.
Хтось усією вагою сперся коліном на мене між лопатками. Перед моїми очима з’явилася рука із сірої висохлої глини, а з неї вигулькнуло лезо короткого двосічного ножа.
Далі я почув тихий звук, ніби хтось клацнув пальцями. Коліно, що притискало мене до каміння, зникло. Я з великим зусиллям обернув голову й побачив, що одна з тих істот, які щойно спали, сидить, підігнувши під себе ноги. На обличчі, що виглядало, немов це була маска з висохлого болота, блищали тільки очі. Істота піднесла руку до лиця й виконала низку швидких складних жестів. Той, хто щойно сидів у мене не спині, відповів схожими рухами пальців, після чого з іншої його руки раптом зник ніж.
Мене посадили, мовчки підсунули дерев’яну миску, повну води, й поквапили рухами голови.
Я випив. Якби я міг дістатися до найбруднішої багнистої калюжі чи качиного ставка, я теж пив би. Вода текла висохлою долиною горла з болем, ніби прокладала собі нове русло.
Мені дали ще одну миску, а коли я спорожнив і її, відчув, що мій язик німіє. І це було останнє, що промайнуло в моїй голові, перш ніж я перекинувся на бік, як мішок.
Прямо в пітьму.
Я не знав, як довго я мандрую, немов клунок, закинутий на підводу, у супроводі химерних німих примар. Спочатку вони їхали, здається, лише ночами. Потім безперервно і вдень, і вночі. Жодного разу жоден із них не озвався навіть словом. Котроїсь ночі я опритомнів на кілька секунд, коли лив дощ, і зміг прополоскати горло справжньою водою.
Тоді, перш ніж знову провалитися в хворобливий сон, що був схожий на смерть, я побачив, як альгалрис, який їхав поруч, відкинув з голови сітку, розмотав звій з бурої хустки й виставив обличчя під дощ. Вода змила зашкарублу маску, відкриваючи звичайну людську шкіру, і він здався мені схожим на Ґюльдея. Малого, худого прониру, який продав мені рибу. Це була лише мить. Вершник швидко замотав голову й лице хусткою, після чого накинув на голову кошлату від гілок і висохлої трави сітку, щоб знову стати лісовиком.