— Milena, imaš cigarety?
— Imam! Larsy hočeš?
Вони знову легальні?
Підношу чашку до губ, але перш ніж встигаю зробити ковток, білий фаянс розколюється у моїй руці, кава хлюпає на тротуар, а я миттєво відсмикую ноги, щоб урятувати світлі штани.
Він безцеремонно підсідає за столик, підсовує собі стілець. Великий сивуватий чоловік у капелюсі та яскраво-червоній шовковій сорочці. Під її розхристаними полами видно смагляві волохаті груди, обвішані купою золотих ланцюжків і підвісок. Він не схожий на хорвата. Серб? Циган? Турок? Я кидаю на нього роздратований погляд і раптом кам’янію. У нього лише одне око, зате зовсім чорне — ані сліду білків, лише подовгувата смоляна крапля. Друге ховається за круглою кістяною пластинкою, що тримається на шкіряних ремінцях. На пальцях, що лежать на лискучій ебеновій тростині, увінчаній срібною воронячою головою, поблискують сигнети. На голові — оригінальний білий «Стетсон», плетений із панамської рафії.
— Тут безліч вільних столиків, друже, — проціджую я. Ще й каву мені розлив. Невже я схожий на окуліста? Навіщо страхати мене тим своїм кривавим оком?
— Прокинься, Той, Хто Спить У Дереві, — гарчить він сердито. — На тебе чекають.
Ну, привіт. Dobrodošli. Божевільний.
— Пробачте, я снідаю. Може, ви пошукаєте когось іншого? Клініка — у той бік. За ribaricom.
Він випростовується на стільці, кладе два пальці в рота й видає страхітливий свист. Умить під оглушливе каркання й лопотіння тисяч крил небо стає чорним. Я дивлюся вгору й бачу птахів. Величезна, розтягнута на весь небосхил зграя великих, як гуси, смолистих чорних круків. Вони сідають на дахи, на щогли яхт, на крони пальм, на голови й плечі перехожих, що несподівано завмерли, немов манекени. Ворони затуляють навіть яскравий блиск балканського сонця. Я не можу видушити ані слова. Чую невгаваюче каркання, ніби хтось роздирає на клапті чорне шмаття. Усе застигає, немов у бурштині. Рухаються тільки ворони. Сідають на плечі й голову Мілени, яка стоїть у дверях коноби з підносом у руках. Великий ворон лопоче крилами, розвиваючи її волосся, й жадібно пожирає мій салат із восьминога, другий сідає на плече дівчини й одним рухом сірого, величезного, як вістря чекана, дзьоба викльовує сарняче око. Мілена стоїть нерухомо, не завершивши кроку, по смаглявій щоці тече цівка крові — аж до білої скам’янілої усмішки.
Мій рот роззявлений, а горло раптом стало старою деревиною.
— Що це за відчуття, коли хтось приходить і підпалює твій світ, Той, Хто Спить у Дереві? — питає чоловік.
Я заціпеніло мовчу.. Не знаю, де я. Не знаю, хто я.
Чоловік підводиться, заходить у конобу, безцеремонно протискаючись повз скам’янілу, скалічену, закривавлену Мілен, потім знімає зі стіни рекламу «Ґіннесса» — обрамлене холодними сецесійними узорами дзеркало.
— Глянь на себе, Той, Хто Спить у Дереві, — каже він. — Подивися у свої очі.
Я машинально дивлюсь і за срібною голограмою з написом «Ґіннесс» бачу дивне, чуже обличчя. Схоже на моє, але все ж чуже. Видовжене, майже кінське, з вузьким, як плавець риби, носом, із вузькими, але довгими, прилеглими до голови вухами, а також очі. Очі. Як у нього, залиті темним коричнево-горіховим кольором, що нагадують смажений мигдаль. Це я? Хто я такий?
Я сиджу, немов дерев’яна статуя.
Я — Вуко Драккайнен. Син Аакі Драккайнена й Аніти Островської.
Ні.
Я — Ульф Ніт’їсефні. Нічний Подорожній.
Мідґаард.
Дерево.
Я починаю кричати.
Не хочу прокидатися.
Не хочу.
Увесь світ сповиває смолиста тінь тисячі воронів.
Вороняча тінь.
Гучне каркання.
Я безвільно йду за ним, ми протискаємося між застиглими, як у стоп-кадрі, туристами, серед лопотіння воронячих крил. Він піднімає свою ідіотську тростину й безпардонно розсовує групку нерухомих японців.
Ідемо.
Він веде до готелю, скляні двері гучно розсуваються. Я відчуваю на обличчі подмух прохолодного повітря з-під кондиціонера. Цигано-турок із воронячою тінню владно йде через вестибюль, потім через ресторан, ще одні двері попереду розсуваються й відкривають нам терасу.
Я заходжу за ним услід і раптом опиняюсь у великій майстерні. Немає тераси, немає виду на затоку, лише викладене заляпаною мастилом плиткою приміщення, піч, що видає монотонне бухкання, і кран, що подзвонює ланцюгами під стелею. Лупає керований за допомогою комп’ютера відбійний молоток, якийсь великий бородатий добродій із закритим дзеркальною маскою обличчям і навігаційною рукавицею на руці схиляється над складною сталевою конструкцією, механічна рука із соплом зварювального апарата на кінцівці звисає зі стелі й періодично стріляє жмутками іскор серед металевих кишок.
— Вимкни це, Укко! — горлає мій провідник. — Тут же збожеволіти можна! Ми мали поговорити!
Бородань повертає до нас дзеркальну маску й, очевидно, мовчки дивиться на нас. Розчепірює пальці. Молот завмирає, токарка душиться затихаючим свистом, зварювальний апарат раптом складає руки й гасить дзьоба, що плюється ацетиленовим вогнем, потім від’їжджає під стелю, схожий на сталевого богомола. Западає тиша, тільки у мене у вухах дзвенить.
Я знаю це місце.
Це майстерня дядька Атілаайнена. Навіть привезені з Америки, схожі на хромовані фортепіано хайвеймени, що стоять навколо, ті самі, що й тоді, у дитинстві.
Чоловік на ім’я Укко підіймає дзеркальну маску з обличчя й посуває її на потилицю, після чого кивком голови вказує на підсобку. Малу комірчину зі столом і комп’ютером, із рекламами якихось замінно-запасних частин на стінах і календарем, що є образою жінок, бо зображає їх як сексуальні об’єкти.
Сісти тут ніде.
— Я прийшов не за сокирою чи підковами, Ковалю, — бурчить Вороняча Тінь. — Треба порадитися.
Коваль відкриває невеличкий чеський холодильник і виймає дві банки пива. Собі й Воронячій Тіні. Мене це зачіпає.
— Це той? — питає Коваль, радше риторично. — Ображаєш, Вороне. Це типу наша надія? Приблуда, заклятий у дерево? Ще один приплентач?
Він із шипінням відкриває банку, пінка всотується в кошлату бороду.
Коваль п’є, мій провідник сідає на пластиковий стілець для клієнтів і також відкриває пиво. Його очі заливає глибоководний морський фіолет.
— А як справи у твоїх Людей Вогню, Ковалю? Ми ще побачимо цієї весни танець дівчат із полум’ям на честь повернення Світла? Чи, може, вічний морок, згарища та Зміїв?
— Зараз ти мені скажеш, що світ змінюється. Наче тобі невідомо, до чого це веде. У нас проблема, Вороне, — роздратовано цідить Коваль. Він клацає пальцями і на його долоні з’являється пломінь. Малий виткий пломінь, немов із таблетки сухого спирту. Чоловік ним грається, машинально виліплює фігуру дівчини в танці, а потім якусь мить за нею спостерігає. Вогняна постать в’ється між його пальцями, ніби танцює на жердині. Коваль дмухає і пломінь зникає. — Наша проблема полягає в чужих, які крадуть Пісні, порушують правила й руйнують рівновагу. У тих, що приїхали із силою, про яку самі поняття не мають, роблять, що їм тільки заманеться, й розносять цей світ у пух і прах. На щастя, є ще Купець, Волоцюга, Приятель Людей, у якого з’явилась ідея. І ця ідея полягає в тому, щоб до цієї суміші додати ще й божевільного зі смолоскипом. Якщо в хліві завелись лисиці, впускаєш туди вовка. Вовк задушить лисиць, а потім гуси заклюють вовка. Хіба що вовк схилиться перед птахами й піде собі геть. Я щось пропустив? У мене багато роботи, Вороне. Моя відповідь: ні. Чужий у дереві — безпечний чужий. Знешкоджений. Це вирішена проблема.
— Оті — не самі, — підвищує голос циган. — У них є союзники з нашого боку. Ці чужі вже стали частиною світу і хтось їх використовує. Проти нас. Може, поговориш зі Змієм?