Десь тоді ми з Брусом почали приходити до тями по-справжньому, але ми були ще надто хворі, щоб бодай подумати про втечу Ми лежали на невеличкому возі, навантаженому мішками, слабкі, як немовлята. Навколо воза їхало шестеро дивних вершників, позаду ступали двійко незапряжених коней.
Знову моя голова розколювалася від болю, усе тіло заніміло. Але коли ми тільки почали рух, візник прив’язав повіддя й заліз на підводу, щоб нас зв’язати — одного, потім іншого, швидко й безпристрасно, ніби готував худобу на ярмарку. Не надто брутально, але рішуче. Між петлями, затягненими на щиколотках і зап’ястках, залишалося по шматку мотузки. Ми могли сідати й рухатися, але тільки невеличкими кроками. Та гірше було те, що шнур був зв’язаний так уміло, що я взагалі не бачив вузлів, а при найменшій спробі виплутатися з пут, вони одразу ж затискалися.
Я не мав поняття, де ми. Віз котився греблею через величезну порожню водойму, що тягнулася аж до горизонту. На гілках дерев висіли гірлянди висохлих водоростей, а з болотяної води де-не-де стирчали дахи халуп. Ми їхали краєм багна, серед твані і скель, трактом, що підіймався дедалі вище, до віддаленого хребта понурих невисоких гір. День був похмурим, тож я навіть не бачив, в який бік ми прямуємо. Угорі металися зграї чорних птахів зі страхітливим криком.
Вершники не зупинялися ні на мить. Я бачив, як один раптом перекинув ногу через спину коня, став на одне стремено й помочився, не зсідаючи з сідла.
Я навіть не знав, як довго ми вже їхали. Два дні? Десять? Я тільки розумів, що я досі отруєний, голова в мене болить так, ніби її розчавили і водночас я вмираю від голоду. Химерні вершники втамовували голод під час їзди й один із них, не промовивши і слова, кинув нам бурдюк з водою та якийсь згорток. Брус підхопив бурдюк і так, як раніше в храмі, спершу обережно вмочив язика. Однак цього разу вода була не отруєна. У згортку ми знайшли кілька смужок солоного, сушеного на диму м’яса, шматок вудженого сиру й висохлі скибки хліба.
Ми поділились і пожадливо з’їли все до останньої крихти.
— То все ж вони їдять м’ясо, якщо треба, — кинув тихо один із викрадачів. Це вперше хтось із них озвався хоч словом.
Я не відповів.
За якийсь час чоловік, який їхав поруч, нахилився в сідлі й жбурнув нам два зсушені, зморщені плоди, які дістав звідкись з-за пазухи.
— Прожуйте поволі, — наказав він. — Вони дуже кислі, але голова перестане так боліти. Більше ми не дамо вам мертвецької води, інакше ви не виживете. І так доведеться померти, але лиш тоді, як буде пора.
Потім ми знову мовчали. Сиділи обидва нерухомо затиснені між мішків, Брус обережними рухами пальців вивчав переплетіння мотузки, тож я намагався взагалі на нього не дивитися.
Я дивився на море багна, що сягало горизонту й виглядало так, ніби впало з неба і вкрило всі околиці: і покручені мертві дерева, на яких розвівалися клубки водоростей, і скупчення птахів, що пообсідали здуті тіла мертвих буйволів, які виступали над болотом, немов маленькі пагорби. Я жував твердий і волокнистий плід, який мені дали. Він справді був страшенно кислим, але здавалося, що біль таки почав слабшати.
В одному місці болото поглинуло ціле стадо, там виднівся ліс рогів і задерті голови з розтуленими в жаскій гримасі писками, ніби буйволи скам’яніли за одну мить, коли їх залив глей. Також я бачив постаті людей із ціпками в руках, які стирчали з мулу подібно до нерухомих статуй.
— Колись тут були села, стада й сади, — сказав той, який дав нам плоди. — Але коли настав гнів вашої Матері і на Внутрішнє Коло звалилася засуха, сюди прийшли жахливі, ще не бачені бурі й грози. З гір лилися водоспади багна. Мало хто вижив. Вони пішли, а тепер їх вислали на храмові поля рубати висохлу землю на славу вашої богині.
— Ми не визнаємо Підземну, — відказав я.
— Досить! — гаркнув інший їздець. — Годі вже цих балачок. Це не люди. Вдягнути мішки!
Я намагався боронитися, хоча це не мало особливого сенсу. Візник ударив мене раз, коротко, прямо в черевну ямку, що мені аж перехопило подих, після чого накинув мішок, що сягав аж до ліктів, і затягнув його мотузкою, ще й копняком перекинув мене на обличчя. Далі я ще почув шпортання й приглушений зойк Бруса.
Решту шляху я провів сліпцем. У темряві й духоті, спроможний тільки слухати.
Охриплі крики птахів, завивання вітру, часом пирхання коней і тихеньке поскрипування добре змащених осей воза. Нічого більше.
Навіть не знаю, як довго це тривало. Я лежав, охоплений страхом, безсиллям і мороком. Мені здавалося, що минула вічність, хоча насправді ми мабуть дісталися на місце ще того самого дня, вночі.
Нам веліли злізти з воза, не знімаючи мішків, і повели стрімкою кам’янистою стежкою під гору. Рішуче, жорстко і мовчки, так само, як вони робили все решту. Не важливо, чи були ці люди розбійниками й бунтівниками, здається, вони не служили на боці пророчиці. В мені по черзі зароджувалися то надія, то цілковите пригнічення.
Ми пнулися високо, спотикаючись і падаючи на гострі скелі. Хтось послабив мотузку, що стягувала мішок унизу, тож я міг бачити землю під ногами й, роблячи маленькі кроки, наскільки мені дозволяв шнурок, брести угору, вже щомиті не падаючи.
Коли ми нарешті перестали підійматися, я повалився зовсім без сил. Ледь дихав і відчував біль у грудях, коли мене врешті-решт протиснули кудись через вузький отвір і стягнули мішок із голови.
Але це мало що дало, бо в приміщенні теж панувала непроглядна темінь.
Я обережно обмацав стіни, абсолютно гладкі й холодні, немов відполірований камінь. Підлога була такою ж, ще й круглою, ніби я сидів на дні висохлої криниці. Однак я не знайшов дверей, крізь які мене проштовхнули. Нічого, тільки гладінь скелі.
Потім я сидів і обмацував ремені, намагаючись вгадати, як вони розв’язуються. Вузли здавалися магічними. Коли мені вдалося їх послабити в одному місці, вони затягувалися в іншому. У мене складалося враження, що вони не мають ні початку, ні кінця.
На це заняття я витратив багато часу, бо на дні криниці мені не залишалося нічого іншого, крім пітьми, пучок пальців, що досліджували ремінці, й заплутаних пут навколо моїх щиколоток і зап’ястків.
Мене це дратувало, бо лісовик, який мене зв’язував, тримав у руках звичайний, не надто довгий шматок мотузки і переплів його швидким рухом, навіть не задумуючись.
Я знав, що по мене прийдуть. Нас не везли так далеко тільки для того, щоб ув’язнити й заморити голодом.
Зрештою, завдяки терплячості й копітким зусиллям, ніби це було мистецтво лічби без чисел, я знайшов спосіб. Так, як знаходиш спосіб виграти в тарбісс, і мені вдалося поволі, раз з одного боку, раз — з іншого, поступово послабити вузол, що стягував зап’ястки.
Я звільнив руки і ноги, а переплетений шнур у моїх долонях раптом розплутався, перетворившись на звичайний шматок ременя. Звичайний, із двома кінцями.
Далі я сидів, спершись об увігнуту стіну, й коли минуло вже багато часу, високо над головою я побачив зорі. Дрібні, срібні іскорки, що мигтіли в чорноті.
Я справді був на дні криниці. Тож я дивився на зірки, як у них віками вдивлялися кірененські ченці. Десь між ними в оксамитовій пустці був Шлях До Творця. Шлях, яким відійшли всі, кого я любив. Мати, батько, мої брати, Аїна, Фіалла, Тахела, Ірісса. Ірісса, яка віддала за мене життя. Ремінь.
Я бачив їхні обличчя серед пустки, одне за одним. Сидів на дні кам’яної криниці, десь серед пустирищ Північного Сходу, шепотів імена моїх близьких і плакав.
Уперше я оплакував їх по-справжньому. Я не зміг зробити цього раніше і боявся, що коли настане день, то вже можу не встигнути. Ніби я їх зрадив би. Вони відійшли б забутими, без жодної сльозинки того, хто мав би нести їх у своєму серці.
Я сидів так довго, поки чорне небо над головою не почало бліднути й сіріти. Я чув, як там, зовні, до життя прокидається багато людей. До мене долітали голоси, поревування тварин, кроки. Круг неба врешті-решт затягнувся блакиттю, а я й далі сидів у пітьмі криниці й чекав.