Невидимий вхід раптово прочинився прямо за моєю спиною. Без жоднісінького звуку, ніби стіна в цьому місці просто зникла. Я упав навзнак і хтось схопив мене за комір. Мене зненацька витягнули на різке сонячне світло, яке тут же мене осліпило.
Мені викрутили руки й поволокли так швидко й упевнено, що я не встиг нічого зробити. Я тільки біг, зігнутий удвоє, засліплений сонцем, не знаючи, куди. Під моїми ногами скеля була рівною й гладкою, як відполірованою. Без жодних плит чи каміння. Просто одна велика й біла поверхня.
Я бачив усе в дивних раптових зблисках, немов уві сні. Що ми на гладкому плато, що віддалік видно болотяну рівнину. Що над нами здіймається ще один масив.
Що солдати носять куртки у кольорах різних тименів, а на щитах не видно знаку Підземного Лона.
Потім був вузький стрімкий коридор зі сходами, краєчки яких згладилися віками використання.
Мені весь час викручували руки, чиясь долоня торгала мене за комір, і якби я не перебирав ногами, мені б висмикнули передпліччя з суглобів, як виламують стегенце печеної птиці.
Нагорі простягалася ще одна біла площина, також рівна, як стіл, і я подумав, що це мабуть одна з таємничих прадавніх руїн, які часом знаходили на пустищах.
Посередині здіймалися прастарі сліпучо-світлі будівлі, більшість із них були схожі на кулі для гри. Ідеально круглі й білі. Часом вони ніби частково виринали, часом лежали на кам’яній плиті, часом височіли над нею на товстих, також білих стовпах.
Мене повели до однієї з будівель, перед чорним круглим отвором якої стояло двоє солдатів у шоломах і зі списами.
Вони тримали круглі щити, на яких не було ні номера тимену, ні його герба. А потім мене заштовхали всередину.
Я чекав темряви, але всередині було світло, ніби округла будівля була збудована з молочного скла. Там не було ні вікон, ні каганців, лише ясне світло, ніби пітьма, яку я пробив головою, була якоюсь завісою.
Посередині круглої підлоги стояв невеличкий столик, за яким на низькому ослінчику сидів немолодий лисуватий чоловік із пронизливими очима й попивав відвар із миски.
— Вітаю, мандрівнику, — промовив він. — Ох, відпустіть його!
Я дивився на нього ошелешено. На чоловікові була куртка з клановими облямівками й кірененський ніж біля пояса, він пихкав короткою люлькою з кам’яною чашею і пласким дерев’яним мундштуком.
— Сідай, хлопче! — він глянув на мене уважніше. — Святі стихії... Скільки ж тобі років? Шістнадцять?
Я підтакнув.
— Клята війна. У мене був син твого віку. Нас розділив Вогонь Пустелі. Я не знаю, чи він живий. Чому тебе так волокли? Ти побив когось із них?
Я заперечив.
— Сідай! Напийся відвару... Зараз я велю принести сніданок і миску. До речі, чим ти снідатимеш?
— Перепрошую? — я досі був надто ошелешений, щоб зрозуміти, що він має на увазі.
— Сніданок, хлопче. Ця проста вранішня трапеза, завдяки якій розумієш, чи опинився ти серед цивілізованих людей чи серед варварів. Добре це місце чи лихе. Якщо десь не їдять сніданку взагалі чи доїдають рештки з вечері, це не добре місце. Якщо ж десь не можна чогось споживати чи робити різних буденних справ, то ти опинився під правлінням тиранів, і це буде ясно вже якраз за сніданком. Якщо боги чи королі втручаються навіть у те, чим проста людина живиться вранці, то вони, без сумніву, втручаються у все, і важко буде жити в такому місці. Моя тобі порада: опинившись у чужих краях і серед чужих людей, спершу придивися до сніданку. Якщо там можна добряче поїсти, випити миску відвару й закурити люльку бакхуну, ти опинився серед добрих людей. Якщо ніхто не дивується, що після сніданку до люльки ти візьмеш келишок пряного пива чи амбрії, ти — між порядних і вільних людей. Якщо навіть цього не можна, краще тікай, якщо тільки зможеш. Це значить, що говорити й думати там також не можна. Нам належить стільки свободи, скільки стосується нас самих. Коли й цю у нас відберуть — невдовзі обернуть нас на тварин. Ми їмо різні речі. У нас немає упереджень, хоча кажуть, що вранці слід їсти легкі харчі. Білі. Молоко, сири, хліб, яйця, холодне м’ясо чи рибу, пасти, фрукти. Хто чого забажає. Але ми — потвори. Ми поневолюємо своїх жінок і загарбуємо собі добро землі. Нас хапають і мордують у вежах або женуть на поля, щоб ми працювали, поки не впадемо від виснаження. Амітраї споживають лиш те, що їм дозволяє Кодекс, залежно від касти. Тільки б залишатися живим. Військо може навіть куштувати м’ясо, хоча рідко й не обов’язково на сніданок. Отже, що мені веліти принести? Чи воду й розварену ДУРРУ навіть без дрібки солі й молока? Суху скибку хліба? На тобі вбрання сіндара. Тож ти богобоязливий амітрай. Слухняний і вірний традиціям, із непоганим походженням, хоча й не обов’язково багатий. Але погляньмо у згорток...
Він розгорнув рулон на столику й показав на щось цибухом люльки.
— Дослівно за мить до того ти був жерцем. На касту вище. Насправді ж тільки адептом, але завжди Просвітленим. Чи відомо тобі, що в цьому разі в дорозі тобі можна споживати навіть квасолеве печиво й пити розведене молоко? Тож який замовити сніданок, хлопче? Для сіндара чи жерця?
— Я — чиновник п’ятого рангу, сітар-паган. Убогий сіндар. Хочу повернутися до рідного дому. До приходу пророчиці я жив у Мара-нагарі і їв різні речі, не тільки те, що велить Кодекс. Це були інші часи. Де мій дядько? Дозволь мені його побачити.
— Твій супутник ще не прокинувся, — повідомив чоловік. — Поснідаймо поки. Ви незабаром напевно побачитеся.
Я відчув судому страху. В уривчастому тоні мого безтурботного на вигляд співрозмовника було щось зловісне. Невже Брус уже мертвий? Отак просто?
— Він дуже цікава людина, хлопче. Твій дядько — жрець високого рангу? Ви їхали возом, а коли на вас напали, ви вбили шістьох озброєних людей. А потім раптом переодягнулися в одяг сіндарів. Чому? Якщо ти, як ти кажеш, чиновник нижчого рангу, чому ти подорожував у вбранні слуг святині Праматері?
Я сперся кулаками об землю й торкнувся чолом підлоги.
— Сітар-паган... Мій дядько нездужає. Коли він прибув за мною у Маранагар, дорогою підхопив болотяну гарячку. Часом його зморює хвороба, і тоді він не тямить, що робить. Цих жерців убили на тракті. Ми натрапили на віз і трупи. Дядько вперся рогом, що це знак від Праматері, й переодягнувся в храмовий одяг. Вперся, що тільки так ми перейдемо через міст у Аширдимі. Тому ми потім викинули вбрання.
— Як тебе звуть, хлопче?
— Мене звуть Арджук Гатармал, сітар-паган. Я родом із Камірсара. Дядько називає мене Тендзин Бирталай.
— Випий відвару, Арджуче. Твій дядько — це ще й неймовірна людина. Він подорожував до столиці аж від Камірських гір через країну, спалену найбільшою за останні покоління засухою, і попри це підхопив болотяну гарячку. Де ж він знайшов болота за такої погоди?
— Я не медик, сітар-паган. Але дорогою він міг напитися гнилої води. Імперські попереджали, що в такій воді живуть хвороби.
Чоловік нахилився й налив мені відвару у миску. Клуби диму з його люльки ледь пахли амбрією й вудженими сливами.
— Звідки у вас ціпок шпигуна, Арджуче? Це рідкісна річ, важко її купити собі на базарі, навіть якби ще існувала нормальна торгівля. А також важко навчитися ним битись. Чи це входить у навчання чиновника шостого рангу?
— Мій дядько служив у важкій піхоті. Навчав мене битися ціпком, бо дороги небезпечні. А палиці були на возі жерців. Ми не знали, що це ціпок шпигуна. А я — чиновник п’ятого рангу, не шостого. Я вмію читати й писати.
— Але твій дядько, солдат важкої піхоти, убив трьох людей, зокрема одного стрілою звіддалік. Ти ж убив двох у боротьбі, маючи лише цей ціпок. В якийсь момент ти був навіть без нього. Голими руками проти двох лучників, а твій дядько орудував тільки залізним амулетом на ланцюжку. І ти добре знав, де знаходиться лезо списа, а де — меч. Ким були ті нападники?
— На возі була залізна скринька, сітар-паган. Розбійники про неї знали, ми — ні. Але всередині було щось страшне, що наклало закляття на всю околицю. Я сам бачив.
Занесли тацю зі сніданком. Квашені овочі, солоний сир, хліб, молоко. Кілька смужок сушеного м’яса. Я узяв миску з горіховим відваром і відпив ковток.