— Давно ти не їв доброї їжі, хлопче. Довго ти в дорозі?
— Я втратив відчуття часу, сітар-паган. Ми втекли з Маранагару в ніч, коли повернулася стара віра, а військо перейшло на бік Підземної Матері. Довбанкою по ріці. Потім ми багато днів подорожували пішки.
— Ви втікали зненацька?
— Так, але ми все одно мали виїхати того самого дня. Дядько приїхав по мене, бо захворів мій батько. Тому у нас були подорожні папери.
— У вас були подорожні папери, але попри це ви воліли рухатися окільними шляхами, оминати пости й перевдягатися у жерців?
— Папери нам видали до перевороту, пане. Ми не знали, чи вони дійсні. Те саме з паспортами. Вони ще імперські.
— Але за панування нещасного імператора можна було подорожувати без паперів, синку, — мовив чоловік сумно. — Звідки двоє сіндарів могли знати, що раптом повернеться Кодекс Землі?
Це було ніби якась гра. Чоловік ставив невинні запитання, а я весь час мав відчуття, що він заганяє мене в кут.
— Коли випадає жити в часи засухи в Маранагарі, — відказав я поволі, — то такі речі відчуваються в повітрі. Ми боялися. Ми — бідні люди. Жерці залякали всю місцевість. Часом стояли на заставах. Ми пішли до храму й оформили папери, як у давні часи, бо якби ми просто пішли, ті на заставах подумали б, що ми зневажаємо Кодекс і науку пророчиці. Що прислужуємо імператорському закону.
Чоловік усміхнувся. Потягнувся до коша, що стояв поруч зі столиком, і витягнув Око Півночі. Я розтулив уста, але не встиг нічого сказати.
— Якщо я зараз запитаю, що це таке, почую у відповідь: «Ох, це зберігалося в нашій родині багато років. Належало ще моєму дідові, який торгував із подорожніми з пустельних караванів». Я запитаю, як сіндар міг опуститися тоді до торгівлі, а ти, присоромлений, на це відповіси, що в пустельних поселеннях усе підлягає трохи іншим законам, вони далеко від Внутрішнього Кола і треба якось виживати. Їж, хлопче. Тобі часто доводилося їсти піренейські харчі?
— Ні, сітар-паган.
— А все одно ти знаєш, що квашена кулявка не смакує з сиром, зате чудово пасує до м’яса. До сиру ти собі взяв посічену руціж. Я б і сам так зробив. Ти знаєш, що з легкістю міг би вдавати кіренеця? Ця легкість, з якою ти береш м’ясо... Можна було б подумати, що ти ніколи не чув про те, що хто їсть тіла дітей землі, у того застигає кров. Їж, хлопче, їж.
Я поглянув йому прямо в очі.
— Я не вдаю кірененця, сітар-паган. Не знаю, навіщо нас викрали. Будь ласка, дозволь нам піти додому. Я не їв кілька днів, от і все.
— Їж, хлопче, їж. Треба радіти кожній добрій миті, яку ми проживаємо на світі. Треба цінувати, що світ Творця ще має для нас такі миті, попри те, що на ньому так багато людей. Треба цінувати дрібниці. Зараз ти снідаєш, а невдовзі не зазнаєш нічого, крім болю і мук. Такий він, цей світ, і нічого з цим не вдієш.
— Я не брешу, сітар-паган, — сказав я ще раз із притиском. Мій співрозмовник був простодушний і приязний, та попри це викликав у мене жах. Після його останнього речення я почав справді боятися.
— Та брешеш, мій сердего. Брешеш у кожному реченні, і тобі добре вдається. Тебе навчили, як вигадати легенду. Бачиш, хлопче, у кожну річ, яку ти мені сказав, легко повірити, але у всі нараз — уже ні. Буває так, що навіть найкраща легенда не допоможе. Хоча б така дрібниця: ти — сіндар. Твій дядько старший, тому ти повинен беззаперечно його слухатися. А попри це, коли ви побоюєтесь, що хтось вас може отруїти, твій дядько пробує воду, немов слуга? І так далі, хлопче. Не можна перехитрити біль. Не можна його перечекати. Це буде не так, ніби тебе б’ють чи відрізають палець. Це страшний біль, але його можна стерпіти. Особливо, якщо глибоко у щось віриш. Але те, що трапляється за таких обставин, як твої, виходить за межі розуміння. Тобі повинні були це сказати. Справді повинні були. Ніхто цього не витримає. Усе, що ти можеш зробити, це уберегти себе хоча би від частини того, що буде. Смерть — ще не найгірша річ, хлопче. Зараз тобі здається, що так, але на жаль, ти сам зрозумієш, що смерть може бути винагородою.
— Яка різниця, сітар-паган? — запитав я.
— У чому, хлопче?
— Між людьми. Амітраями і кіренецями. Дикими кебірийцями і кірененцями? Між жерцями Праматері, які годують її статую, і гордими кірененцями, які викрадають людей на дорогах, щоб їх замучити?
— Необхідність, синку. Нас небагато залишилося. Ми втікаємо, звідки це можливо, але нас і так небагато. Амітраї можуть повернутися до старої віри, можуть сидіти тихо й бути слухняними. Але нас мордують без жалю. Є осади, в яких кірененців убивають до останнього. Навіть немовлят. Ще до того, як прозвучить наказ. Йдеться про те, щоби позбутися навіть сліду клятої династії Тенджарук. Це роблять їхні сусіди в надії, що тоді їх самих залишать у живих. Зі страху. Вони не знають, що їхнє надаку ніколи не насититься. Що коли не стане нас, воно охоче з’їсть власних дітей. Мало хто вцілів. А якщо вдасться здійснити те, для чого тебе прислали, не залишиться нікого. Адже я не питатиму, що ти мав зробити, подорожуючи на окраїну імперії як сіндар чи жрець, натренований для того, аби будь-якої миті міг удавати ще й кірененця. Це ж зрозуміло. Ти мав нас знайти. Мене лиш цікавить, скільки вас іще таких. Таких, як ти. Скільки таких сіндарів, кірененців і жерців водночас, які знають усі звичаї імперії, майстерно володіють ціпком шпигуна, отрутою і лезом. Адже ми ширимо про себе чутки. Хочемо, щоб люди мали про що думати й куди тікати, якщо зможуть. Однак ми не хочемо, щоби було відомо щось конкретне. Ні, поки ми не будемо готові. Тому ми вдаємося до варварських методів тільки тоді, коли немає іншого виходу. Так, як і маленький худий пес, який, коли його загнати в глухий кут, спроможний навіть убити. Бо він наляканий, а позаду в нього стіна. І ми добре знаємо, що спаплюжимо власну долю і долю власних дітей. Що щось подібне означатиме спадкове прокляття. Але ставка — це винищення недобитків, які перебувають у цьому таборі, і тих небагатьох, які до нас продираються. Тільки так. Ті ж удаються до таких методів з найменшого приводу або і щодня. Ось і вся різниця, хлопче.
— Але ж навіть якби я був шпигуном, який вас переслідує, я не знаю, де я.
— Бо ми самі тебе привели. Якби ти потрапив сюди, як інші біженці, якби сам нас знайшов, ти би знав. Але скільки таких іще, хлопче? Скільки? Куди вони мандрують?
Запала страшна тиша. Якусь мить я гарячково думав, що сказати, але в моїй голові була пустка. Звідкілясь здалеку до мене раптом долетів крик. Жахливий голос, який здався мені знайомим. Він звучав, як голос Бруса.
Цілком несподівано мій череп прошив короткий різкий біль. Немов удар блискавки. Я скрикнув. Хотів поворухнутися, озирнутись, але не міг. Моє тіло було, немов статуя. Я відчував його, відчував кожен м’яз, але воно не рухалося.
— У твоєму черепі стирчить шпилька, хлопче, — мовив чоловік і долив собі відвару. З-за моєї спини беззвучно з’явилася якась людина у вільному чорному вбранні з каптуром. Людина з ніччю замість обличчя. Вона виглядала, немов клаптик пітьми, купка попелу. Як оживлений рухливий плащ. Вона поставила на столик велику чашу, повну тонких, ніби волосина, блискучих дротиків. Я побачив дуже худу жилаву руку кольору міді, вкриту неглибокими шрамами.
Мій співрозмовник вийняв одну з голку й показав мені.
— Однієї її майже не видно. Вона тонка, немов павутинна нитка, а все ж твердіша за сталь. За діамант. Проходить у череп, як у яблуко. Одна з них зараз глибоко сидить у твоїй голові. Тут.
Він торкнувся своєї голови позаду, одразу над карком. Чорна примара вибрала жменьку лискучих голок і обережно вклала їх між пальцями однієї долоні.
— Тому ти не можеш поворухнути нічим, окрім очей, губ і язика. Можеш тільки говорити й дивитися. Саме проникнення голки не дуже болюче, — зітхнув він. — Річ у тім, куди її вставляти. Він, цей чоловік у каптурі, це кебіриєць. Його звуть Н’Ґвемба Асані. Зазвичай цими голками він лікує, але йому також відомо, де в голові людини живуть біль, смуток, жах і страх. Відомо теж, де є те почуття, ніби твої очі залило киплячою олією або ніби твою ногу поїдають комахи. Досить встромити голку. Він зараз сидить за тобою, і вже встромив шість. Незабаром ти виглядатимеш, як їжак. А потім йому достатньо буде торкнутися котроїсь із них, і ти почуватимешся так, ніби тебе поховали живцем, а за мить — ніби ти мусиш дивитися, як ґвалтують твою маленьку донечку. І так далі, безкінечно. Це немов гра на сітарі. Сітарі страждання. Муслін із кебірийським каптуром йому не для того, щоб тебе налякати. Він для того, щоб ти не бачив, як Н’Ґвемба плаче. Не скажу, що він страждає так само, як і ти, бо це неправда. Ніхто не страждатиме так сильно.