Якби я був скутий просто ланцюгами, гадаю, я би їх розірвав. Але це були не ланцюги. Це тонка, ніби волосина, срібна голка, яка стирчала в моїй голові. Я сидів нерухомо, схожий на статую, але в думках метався, як божевільний, кидався, як одержимий страхом, конаючий кінь.
А потім Н’Ґвемба легко торкнувся однієї з голок.
Тієї, в якій жила жалоба по коханій жінці. Світ, який перестав бути світом, а став непідйомним тягарем. Порожнім спопелілим місцем вигнання.
І тієї, в якій жив вогонь, що палав глибоко в нутрощах. Жменя проковтнутих гарячих вуглин, сморід спаленого волосся, відгомін скреготу зубів по склу. Крик немовлят, які згорають живцем.
Мій власний крик ніби розірвав кам’яну баню...
— Ми, кірененці, віримо, що така дія лягає прокляттям на життя людини, — прошепотів чоловік. — Це називається ґo-ганмі. Борг кривди. Я заплачу за те, що тобі зробив, потім заплатять і мої діти. Аж поки кривда не буде врівноважена. Я заплачу жалобою, хворобами й горем. Але може, завдяки цьому виживуть кірененці. Може, вони не будуть винищені тільки тому, що не вірять у Підземну й суть того, що все має стати єдиним. Може, вони зможуть захистити своє право жити по-своєму. Це моє аґірано, мій обов’язок, який я сам на себе поклав. Пробач мені. Тепер скажи, скільки вас?
— Я — не шпигун храму! — волав я на все горло. Думка про те, що чорна істота, що сидить за мною, піднесе руку до моєї голови, наповнювала мені безумством. — Я — не кірененець! Я — імператор!
Чоловік за столом болісно скривився, похилив голову й заплющив очі.
І тоді Н’Ґвемба знову ледь торкнувся кількох голок.
Біль — це немов темне, чорно-червоне сонце. Огидне, мале сонце, яке не освітлює пітьми. Воно вічне. І смердить.
Як ти мав повідомити храм?
Скільки ще таких, як ти?
Де ти про нас чув?
Що ти мав зробити, діставшись сюди?
— Вийми голки, Н’Ґвембо, — сказав чоловік утомленим тоном. — Вийми всі, крім тої, яка не дає йому рухатися. Але встроми ще дві. Даруй йому спокій і забери можливість відчувати біль. Я більше цього не витримаю. Я поставив усі питання по три рази. Досить. Не знаю, як вони це зробили, але навіть я вже не витерплю більше ґo-ганмі.
Він потягнувся до паса й вийняв свій клановий ніж.
— Досить, хлопче, — прошепотів. — Це кінець. Більше не буде болю. Я старий, слабкий і більше не витримаю. Я підвів свій народ. І підвів тебе, бо намарне тебе мучив.
— Досить! — це кричала ще одна людина без лиця, яка з’явилася раптово, ніби виросла посеред приміщення. Однак ця повністю складалася з лискучого панцира. Це була ніби істота з рідкого заліза. — Досить цього божевілля! Ти накликаєш прокляття на нас усіх!
— Це не божевілля, превелебний, — мовив чоловік, обвиваючи долонею кулак і схиляючи голову. — Війна жорстока. Як для нас, так і для них. Ми живемо світом, а не небесами. Якщо цей бідний хлопець зробить те, до чого його готували, вони виб’ють нас до одного. Разом із твоїми сиротами. Ніхто не вийде живим.
— Вийми голки, — різко наказав чоловік у сталі. Його вбрання складалося з дрібних кілець і вкривало все тіло, закриваючи й обличчя. Я добре його бачив, продовжуючи сидіти, як статуя. За останні хвилини я вже помер від болю й горя, потім почав мріяти про смерть, а потім закохався в неї. Дослівно так, як той і казав. Я весь час чекав її леза, як поцілунку коханки. Не знаю, чому я бачив усе так чітко. Відчував тягар кожного кільця, що блищало на тілі прибулого. Кожної ланки його довгої, аж до підлоги, кольчуги.
— Вийми голки й допоможи йому прийти до тями. Хай йому дадуть інше вбрання й воду. Хай умиється. Хай вип’є амбрії. Коли до нього повернеться розум, нехай його приведуть до тохімона. І хай більше ніхто не посміє його хоч якось скривдити.
— Превелебний... — перебив його рішуче чоловік. — Це...
— Це не шпигун! Це той, про кого я бачив сни! Я чекатиму. Коли хлопець опритомніє, я сам його відведу. Ти ж припади на лице й молися до своїх предків, яких ганьбиш!
Кебіриєць виймав голки одна за одною. Приносив мені цим полегшення, але все одно щоразу, як він підносив руку до моєї голови, мене прошивала судома жаху. Коли він вийняв останню, я абсолютно безвільно повалився набік.
У мене був просякнутий потом одяг, я помочився в штани й увесь тремтів. Тільки через деякий час я спромігся поворухнутися. Звівся на коліна.
— Як тебе звуть? — запитав я чоловіка за столом. Я не впізнав власного голосу. Він був ніби пошкрябаний.
— Я — Вузол, син Пташника. Родом із клану Води.
— Коли війна закінчиться, сину Пташника, коли кірененці будуть вільні, я знайду тебе і вб’ю..
— Те, що ти казав у муках...
— Так. Я — кай-тохімон клану Журавля, з амітрайським іменем Теркей Тенджарук, володар Тигрячого Трону. Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Але я знайду тебе не як імператор. Я знайду тебе як Стовп, син Списника. Я прийду до твого дому зі знаком помсти, намальованим на обличчі власною кров’ю, з ножем у руці. Встромлю на твоєму подвір’ї прапорець клану Журавля й уб’ю тебе біля ніг твоїх дітей.
— Я мрію про те, щоб так сталося, сину Списника, — відповів він, схиляючи голову. — Якщо цей день настане, це означатиме, що я здобув перемогу й та жорстокість, до якої я вдавався, не була марною.
— А поки дай мені воду і одяг, — буркнув я, дивлячись на свої долоні, які досі тремтіли. Мені здавалося, що я ще ніколи не був таким утомленим. — А потім іди звідси. Не хочу тебе бачити.
Вузол прислав не тільки воду, а й двох невільниць, які принесли відра, рушники й миску мильнянки. Коли вони прийшли, я сидів зіщулений, дрижав і плакав. Вони дуже делікатно помили мене, цілком байдужого й безвольного. Коли одна з них висушила мою голову рушником, я побачив на ньому маленькі краплі крові. Сліди від уколів, крізь які тоненькі жала потрапили в мою голову.
Далі дівчата принесли пов’язку, сорочку, штани, куртку й черевики. Кірененське вбрання, якого я не мав на собі, відколи згорів мій палац.
Чоловік у вбранні ченця-воїна сидів перед банею у позі медитації з похиленою головою і не рухався.
Він чекав на мене. А потім підвівся, спер свою глефу на плече й мовчки повів мене через ідеально рівне плато, між двома рядами кланових прапорців, що тріпотіли на вітрі.
— Нікому не кажи, хто ти, — озвався він. — Ні мені, ні тохімону. Ти — Носій долі, і дуже легко можеш змінити те, що має статися.
— Що ж тоді я маю казати?
— Правду. Але тільки ту її частину, яка буде необхідна.
Командувач сидів у іншій бані під стіною на сідлі, немов на троні.
Це був худий чоловік із аристократичним обличчям і копицею сивого волосся. На ньому були штани й туніка у кольорах двадцятого тимену, на це він накинув кірененську куртку з облямівкою клану Скелі. У руці, що спиралась на стегно, він стискав чашечку, а під його ногами стояла тиква пальмового вина. Він вклав палець у рот і стурбовано обмацував зуб. У приміщенні був тільки маленький розкладний столик із розгорнутою картою і ще один, на якому стояли миски, а також кілька попон на підлозі. Під вигнутою стіною я помітив також дерев’яний вішак, на якому висіла броня важкої кінноти і старий кірененський шолом із великою бармицею, виступом спереду й нащічниками.
Я охопив кулак долонею і ледь поклонився.
— Кай-тохімоне...
Він стримано схилив голову. Я сів на попоні й охопив себе руками. Я досі тремтів і в мене стукотіли зуби. Я не хотів ні говорити з кимось, ні когось бачити. У ту мить я хотів згорнутися клубочком і плакати.