— Отже, це твій Носій долі? — звернувся він до ченця. Той кивнув головою, побризкуючи кольчугою.
— Їх мало бути двоє.
— Є ще мій супутник, тохімоне, але я не знаю, чи він живий. Будь ласка, дозволь мені його побачити. Я знаю, що його мучають кебірийськими голками, як мене!
— Я зупинив це, — мовив чернець з-за блискучої запони. — Зупинив одразу, як тільки довідався, що вивідники привели двох людей, яких схопили на аширдимському тракті. Але твій супутник — амітрай. Жрець Праматері на ім’я Ундай Чекедей.
Я покрутив головою.
— Це Брус, син Полинника. Дорогою він мусив удавати жерця Чекедея і в храмі прийняв укус дивної, зміненої силою урочища скорпениці. Це якийсь обряд. Тоді у нього затуманилось у голові. У ній поселилося двоє людей. Чекедей, якого він вигадав, і він сам. Якщо Брус помер від ваших голок... — мій голос затремтів.
Запала тиша. Чернець-воїн поліз за пазуху своєї кольчуги й вийняв невеличку закорковану тикву.
— Попивай маленькими ковтками, хлопче. Аж поки не почуватимешся краще. Твій приятель не помер.
— Кебіриєць може його вилікувати, — озвався тохімон.
— Той пес більше його не торкнеться!
— Він ні в чому не винен, — промовив чернець. — Він ніби ніж. Ножем можна пробити гнійник або прошити серце. Усе залежить від того, хто його тримає. Проклинай нас, тих, хто тримали руків’я, а не мертву сталь. Ці кебірийці на щодень лікують, і їхні голки можуть творити дива. Я знаю, що тобі важко, хлопче, але спробуй нам довіритись. У нас тут є люди, які пройшли такі жахіття, що їм відібрало розум. Мої порошки, молитви й трави не змогли їм допомогти, лише голки Н’Ґвемби повернули їм глузд і спокій. Ми займемося твоїм супутником, тим більше, що ми самі його понівечили.
— Я — Ґніт, син Коваля, кай-тохімон клану Скелі, — кинув раптом чоловік, який сидів на троні з сідла, таким тоном, ніби ми його проігнорували. — Я веду недобитки нашого народу, передовсім утікачів із різних загонів війська і трохи цивільних. Жінок, дітей і старців. Здається, що їх багато, коли всіх треба нагодувати й напоїти, але якщо амітраї нас знайдуть, виявиться, що нас лише горстка. Вузол і його вивідники стежать, щоби нас не знайшли храмові шпигуни, і вони добре це роблять. Зазвичай він не помиляється. Але мій приятель, просвітлений чернець-воїн на ім’я Морок також зазвичай не помиляється. Один стверджує, що ти — смертельна загроза і тебе треба знищити. Другий — що ти той, хто може змінити нашу долю й учинити так, що ми виживемо. Кому мені вірити, хлопче? Що ти мені скажеш?
Морок засунув руки під кольчугу й вийняв молитовний циліндр. Я дивився, як він вправно обертає кільцями, переміщаючи вкритий знаками камінь навколо осі й між кільцями, як творить новий візерунок. Якщо йому вдасться скласти каміння, можливо він зможе прочитати на них відповідь.
— Я не знаю, що означає те, що я Носій долі. Я — Стовп, син Списника з клану Журавля. У ніч, коли був скинутий Тигрячий Трон, імператор доручив мені місію. Я намагаюся її виконати. Однак я не знаю суті місії й не розумію її. Володар Тигрячого Трону велів мені просто кудись дістатися, але не дав знати, чому. Він не велів мені з кимось зустрітися чи передати якесь повідомлення, узагалі нічого. Гадаю, що оскільки Перший Вершник загинув і вже немає імператорської династії, я повинен лишитися тут. Стати поруч із тобою, тохімоне. Я — кірененець, і моє місце тут. Також я єдиний із придворних імператора. Це може допомогти зібрати більше людей під твоїм стягом, хоча би тих із клану Журавля, які вціліли.
— Імператорський двір... — мовив Ґніт замислено. Морок крутив кільцями, я чув постукування токенів. — Ніби-кірененська династія, заснована Перевернутим Журавлем. Зрадником. Династія Тенджарук. Це амітрайські справи, Стовпе. У нас, кірененців, немає однієї влади над усіма. Немає імператорів. Клан Журавля нічим не кращий за клан Пса, Криги чи Струмка. Так було колись і так стало знову. Час минає і життя робить коло. Усе змінюється для того, щоб знову стати тим самим. Я не хочу бути імператором. Я просто перший серед рівних. Польовий вождь недобитків. Але якщо ми вистоїмо, я повернуся на своє місце. На чоло мого клану й нікуди більше.
— Ми все ще існуємо, — сказав чернець, досі обертаючи в руках кільця й пересуваючи каміння. — Попри те, що нашу країну захопили, вимордували нас і виселили. Попри те, що нас зарахували до нижчих каст, змінили нам імена й відібрали нашу мову. Забрали навіть землю, а ми досі існуємо. Ми вистояли, бо багато поколінь тому відбувся обряд Запитання. Коли нас загарбали, Наконечник, син Сіткаря, кай-тохімон клану Журавля, той самий, який потім назвався Тагалдіном Тенджаруком, не зрадив. Він зробив те, що веліли йому Відуни — ті, які вижили в обряді. Йому наказали перейти на бік ворогів і створити імператорську династію. Йому чи його нащадкам. Він також був Носієм долі. Він виконав свою долю і його нащадок як імператор зміг учинити так, що ми спромоглися відродитись. Якби не з’явилася кірененська династія Тенджарук, Ґноте, ми б уже давно були безіменними, позбавленими пам’яті рабами з нижчих каст. Не було б ні кланів, ні нашої мови. Тому, що ти народився в кірененській родині, що тобі дали імена, ти мав батьків, що все життя ти носив клановий ніж і куртку, ти завдячуєш саме імператору.
Ґніт стенув плечима й випив вина зі своєї чашки.
— Може, але той час минув. Я більше не маю ні дому, ні родини. Як і ми всі. У мене залишилися тільки імена, ніж і куртка. Тепер нас переслідують і вбивають, а нещасний імператор мертвий. Для чого він може нам знадобитися? Амітраї навряд за ним сумують, а нам він не потрібен. Я з цією горсткою маю кинутися на столицю й відвоювати Тигрячий Трон? А кому він потрібен? Кого я б мав на нього всадовити? Як його втримати? Як зробити так, що амітраї відвернулися від своєї пророчиці? Нам потрібне місце, де ми змогли б жити, і це все. Якщо ти також цього хочеш, сину Списника, якщо ти кірененець і спроможний пробачити те, що ми тобі заподіяли, залишайся. Мені потрібна кожна пара рук. Кожна людина, яка не хоче жити у світі Праматері і вміє тримати меча. Особливо, якщо так велить покликання. Я довіряю Мороку. Якщо він каже, що ти — знаряддя долі й можеш дати нам вижити, то і я так вважаю.
— Досить, — перебив його Морок. — Це не так. Він може бути Носієм долі тільки тоді, коли зробить те, що йому призначене. Доля плинна, як вода чи дим. Немає однієї лінії, в полоні якої ми перебуваємо. Існують неминучі події, але їх не так уже й багато, і вони стосуються того, що має відбутися невдовзі. Він мусить зробити те, що мусить. Не знаю, що це. Але думаю, що він має вчинити згідно з волею імператора. Ти мешкав у палаці, — звернувся він до мене. — Чи були там Відуни?
— Здається, були, — відказав я. — Але я ніколи жодного не бачив.
— Я сам Відун, — пояснив Морок. — І хоч я не можу пояснити, чому, але вважаю, що в ніч бурі відбувся обряд Запитання. Я відчув це. Багато хто тоді загинув. Спершу від сили обряду, потім — від мечів. Коли справи стають остаточними, можна спробувати знайти відповіді — так, як вчинили після поразки у Долині Чорних Сліз. Коло з’єднаних Відунів тоді стає на мить єдиним, потужним розумом. На хвильку відкриває стежки майбутнього, пізнає те, що приховане. Багато хто з них гине, багато хто розплачується божевіллям. Відповідь же не завжди зрозуміла. Вона — як наказ юнакові, щоб він без причини помандрував кудись на край світу. Річ у тому, що лише тоді, як ти туди дійдеш, з’ясується, чому і для чого. Чи для імператора такі накази були буденністю?
— Ніколи, — мовив я. — Кожен із його людей завжди знав, що має робити і навіщо.
— А куди ти хотів дістатися? Коли мандрував аширдимським трактом.
— До містечка Нагільґил, поблизу Саураґара. У Ерг Окраїни Світу.
— Туди ти й маєш вирушити. А ми повинні зробити все, щоб ти туди дістався. Тут ти не можеш залишатися. Є ще дещо, тохімоне.
— Щось, що ти побачив у своїх мареннях, у візерунках диму й плинній воді? — запитав Ґніт.
— Так. За ним іде смерть. Я бачив її в мареннях. Вона йде за ним услід і вона вже недалеко. Однак я не знаю, що це значить.
— Смерть іде за нами всіма. Іноді вона стоїть на самому порозі. В цьому немає нічого нового. То що ти пропонуєш?