— Давай вилікуємо його супутника. Спорядимо їх у дорогу й дамо кількох людей, які проведуть їх у Нагільґил. Якнайшвидше. Провідників і оборонців. Хай вони не блукають і хай ніхто не стане в них на шляху. Вони мусять дістатися туди, куди мусять, і то якнайхутчіше.
— А яка з цього користь? Особливо для тих, які залишаться тут?
— Може, ми довідаємося, коли він потрапить туди, куди має потрапити. Так уже буває з обрядом Запитання. Може, він має там когось зустріти. А може, просто зачепить камінчик, який потім стане лавиною. А може, стане іскрою, яка спричинить пожежу. Відповідь, яку отримали Відуни, — це не пророцтво. Це шанс. Можливо, надто маленький. Але нам потрібен будь-який.
— Тому я маю віддати йому пару безцінних людей і випровадити на край пустелі, попри те, що він сам не знає, навіщо й чому, — поволі проказав командувач. — Бо можливо, Відуни здійснили в палаці певний обряд. І внаслідок цього обряду, можливо, повторюю: можливо, з’явилося марення, якого ніхто не розуміє, але виконання якого дає нам шанс на виживання. Я добре зрозумів те, що ти сказав, Мороче? Я — командувач, я дивлюся під ноги. Тут люди, які мені довірилися. Вирішили, що я знаю краще за інших, що робити. Для мене важливі списи, мішки з дуррою, коні й мечі. Я можу їх порахувати й відповісти: є шанс. Або немає. Я живу на землі й дивлюся на землю, Мороче. Я бачу речі, які мають значення, й такі, які його не мають. Я не займаюсь переслідуванням вітру, снами і світлом місяця. Не втручаюся в справи надаку й заклинань урочищ. Я вірю у Творця, але він далеко. Він створив людей вільними й тому не може нам допомогти, бо тоді ми перестали б вирішувати за себе. Тому на світі є зло і є амітраї. Але також є леза й руки, щоб можна було їм протидіяти. Такі речі я розумію.
— Шкода, що пророчиця не думає так, як ти, — відповів Морок з-за своєї кільцюватої запони. — Якби вона поглянула на імперську армію, якби порахувала вістря й мішки з дуррою, певно, вона б ніколи не покинула своєї пустельної келії. Але вона воліла ловити вітер і світло місяця. Повірити снам. І тепер її сни мусять бути снами всіх людей, аж до Всемор’я, Кебіру й Нассіму.
Я випив ще один ковток з його дерев’яної пляшки. Напій у ній мав міцний запах прянощів і трав, дивний смак, але був не таким різким, як амбрія. Мої руки вже не тремтіли, мене поволі охоплювало збайдужіння. Не спокій, а саме збайдужіння. Темрява, яка поселилася в мене всередині, ніби зморщилася, але залишилася темрявою. Чорною понурою ямою.
— Можливо, я вчиню так, як ти радиш, превелебний, — мовив командувач. — А може, інакше. Я мушу подумати. Коли я вирішу, ти про це дізнаєшся. Знайди хлопцеві якийсь куточок і простеж, щоби вилікували його друга.
— Тохімоне?
— Так, хлопче?
— Не знаю, як далеко це звідси і скільки часу минуло, але я знаю щось, що може бути важливим, — повідомив я. Ґніт дивився на мене нерухомим втомленим поглядом. — В осаді Аширдим живе небагато жерців. Лише кілька. Там є одна стара Відунка, яка може бути небезпечною. Але архіматрона взагалі не має сили. Не може діяти й не вміє керувати. Тільки пильнує міст і зупиняє багатьох подорожніх. Частину вбиває у храмі, а частину спрямовує на будівництво зерносховищ. Серед них є кірененці й інші люди, які все ж утікають від правління Праматері і Червоних Веж. Натомість усе місто завалене дуррою та стадами худоби, яких жриця не хоче віддавати високим родам, бо боїться узалежнитись. Це все стереже якийсь бінгон піхоти й гон кінноти перехоплення. Загоничі. Родом зі «Зміїного» тимену, вони знуджені й мають низькі моральні якості. Є ще храмова варта. Може, гон, максимум два. Мішанина. Бандити й дезертири. Окрім цього, на дорозі за мостом з’явилося урочище. Я знаю, бо бачив на власні очі. Це все. Я подумав, що якби я був паган-деєм чи тимен-басааром, то хотів би про це почути.
— І що б ти зробив, якби почув?
— Послав би туди бінгон швидкої кінноти і стільки возів, скільки б знайшов. Захопив би місто, спалив вежі, звільнив людей і забрав запаси. А від архіматрони дізнався б, як тепер звучить нова мова барабанів. Відколи я бачив місто, справді щось могло змінитися. Ти також можеш вважати, що я брешу. У такому разі кілька вивідників швидко б з’ясували, які там справи. А легка кіннота може кинутись у розсип і відступити, якби щось пішло не так.
Ґніт стримано усміхнувся й покивав головою. А потім поглянув мені в очі.
— Попри юний вік ти мислиш, як командир. Я міркую, хто ти насправді такий, сину Списника. Але скажи мені одне: як би ти переконав архіматрону відкрити тобі мову барабанів? Попросив би її? Залякав? Розігрів би залізо до білизни? А може, наказав би Н’Ґвембі встромити їй голки в голову?
Я мовчав.
Чернець під брязкання броні підвівся й поклав мені руку на плече.
— Ходімо.
На вулиці світило сліпуче сонце й висіло величезне блакитне небо. З вершини дивного плаского пагорба ми бачили далекий горизонт, ледь помітний серед світлистого туману. Безкінечне болотяне пустище й пологі пагорби, що маячили з одного боку, суха ялова рівнина, вкрита кущами і скелями — з іншого, аж до рудих понурих гірських вершин, що здіймалися віддалік.
— Ти зовсім не мав бажання з нами залишатися, правда? — запитав Морок.
Розмовляти з тим, хто був весь час схований за миготливою завісою, було обтяжливо. У ченця не було обличчя. Невідомо було, чи він усміхається, глузує чи говорить серйозно. Був тільки голос. Я поглянув на нього, але не озвався.
— Ти просто вважав, що мусиш. Що це твоє місце. Тим часом через усе, що спіткало тебе і твого друга, ти не впевнений, чи взагалі хочеш і далі бути кірененцем.
— А ким би я міг бути? — запитав я. — Я кірененець незалежно від того, що я собі думаю чи як почуваюся. Я більше кірененець, ніж ти міг би припустити. Може, більше, ніж будь-хто звідси. Це моя природа. Це не те, що можна вибрати.
— Так, але я думаю, що зараз надію тобі дає лише переконання, що є ще багато інших, які чинять не так, як ми. Які притримуються цивілізованих принципів і кодексу війни. Що ми тут деморалізовані. Ти мусив тікати через усю країну й спостерігати речі, які ніколи не повинні ставатися. Спостерігав і думав: «Десь там є інший світ. Є мій народ, який ніколи б так не вчинив. Була колись така країна. Якби ж я тільки міг потрапити до них, якби міг знайти свою вітчизну». А тепер ти знайшов і перше, що пережив — це неприйнятна жорстокість. Від рук своїх же людей.
— Ох, припини нити, превелебний, — буркнув я. — Ти — святоблива людина, але говориш, як амітрай. То так, то інакше, то тобі прикро, то вважаєш себе справедливим. Шамотаєшся, як хоругва, залежно від того, що відчуєш. Ви вирішили, що в вашій ситуації вам можна здобувати інформацію тортурами, то не вдавай тепер, що це неприйнятно. Прийнятно, бо ви вирішили, що так зробите. Війна — це тріумф необхідності! Кірененець замислюється, перш ніж вирішити. А коли вирішує, вже не може цього відмінити. Має стати віч-на-віч зі своїм вибором. Ви вирішили, що зробите те, що спаскудить вам ґo-ганмі й буде ганебним. Вирішили взяти це на себе, бо ставка надто велика і це, можливо, необхідно. Тож підведи голову й візьми на себе тягар, який ти обрав. Навіть не згадуй, що я маю це прийняти, бо ще годину тому я сцяв під себе від болю й жаху.
Я замовк, бо Морок поклав глефу на землю і зі скреготом схилив переді мною скриту кольчугою голову.
— Кодай масса, тохімоне!
— Матаґей, — буркнув я. І раптом почув легке подзвонювання сталевих кілець. Голова ченця ледь дрижала, і я подумав, що він плаче, поки не зрозумів, що Морок беззвучно сміється.
— Глузуєш з мене? — запитав я.
— Ні, сину Списника. Але твій докір був таким природним, що в устах хлопця аж неочікуваним. Ти звик наказувати, причому давно. Уникай цього, бо це найдурніший спосіб видати себе. Ти б, звісно, мав слушність, якби не те, що сталося непорозуміння. Я лиш казав, що знаю, що ти відчуваєш і що сам відчував би на твоєму місці. Я дивлюся на світ інакше, ніж звичайні люди. Як будь-який чернець, я трохи божевільний. Я бачу зв’язки.
— Бачиш зв’язки?