— Точніше кажучи, відчуваю. Між справами, людьми й цілями. Вони тонкі, як нитка, і можуть бути обірвані, але вони видимі. Їх легко розірвати і вчинити супроти долі. Відколи упав Тигрячий Трон, ти бредеш ворожою країною. Мандруєш із місією, яка не має для тебе жодного сенсу. Один серед ворогів. Якби ти потрапив до нас і не зазнав з нашого боку кривди, ти б тут залишився. Ти потрапив до своїх, а те, що ми робимо, має простий сенс, який легко прийняти. Ми хочемо вижити. Хочемо захищатися. Ти би просто став пліч-о-пліч із нами. Це здається набагато розумнішим, ніж безнадійна подорож без чіткої мети. Ти би просто розірвав нитки. А так ти, здається, волієш повернутися на шлях і продовжувати свою місію. Тебе скривдили, тож ти не завагаєшся. Підеш туди, куди тебе ведуть лінії долі. Так часом працює розум людини.
Ми зупинилися перед круглим отвором ще одного, сяйливого, ніби перлина, опуклого будиночка.
— Відпочинь, — сказав жрець. — Я наказав принести сюди твої речі, а також послав за відваром. Тут є циновка для спання, пледи й лампа. Хтось принесе тобі щось поїсти.
— Де мені шукати Бруса? Я хочу його побачити.
Він махнув рукою, показуючи кудись за межі плато, ніби хотів сказати, що Брус відлетів на південь.
— На першому рівні, там, де мій лазарет. Але він зараз міцно спить. Я дав йому трави. Він не прокинеться раніше, ніж завтра близько полудня. Тоді я сам тебе відведу.
Я залишився сам. Сам у круглому пустому будинку, що нагадував велику перекинуту миску для супу і був освітлений ясним блиском, ніби камінь, з якого він був збудований, просвічував, немов тонкий папір. У мирні часи ніхто не наближався до прадавніх руїн. У них траплялися дивні речі. З’являлися світло і голоси, отвори часом зачинялися, а будинки змінювали положення. Тут бачили демонів. Прийнято вважати, що руїни прокляті. Але зараз тривала війна, і дивакуваті, трохи страхітливі будівлі забутих народів стали просто сховком. Нічим іншим. На світі були значно гірші речі, ніж правічні демони, а тут принаймні дощ не лив на голову.
Якийсь час я сидів на скрученій циновці й тупо дивився назовні. На ідеально рівне плато, заставлене опуклими будівлями, в яких вовтузилися люди. Кірененці.
Мої люди.
Не знаю, звідки в мені колись узялося переконання, що якщо я знайду своїх земляків, то очолю їх. Я був просто недобитком клану Журавля. Майже дитиною. Навіть якби я сказав їм усім, хто я, то час Тигрячого Трону минув. Імператор без свого палацу, без озброєних солдатів і без підданих, які вірять у його владу, — ніхто. Звичайна людина.
Під стіною хтось поставив мій подорожній кіш. Я зрадів, що вивідники його забрали, хоч це й було логічно. Вони стежили за нами цілий день, бо ми здалися дивними. Підозрілими. Тому речі, які були у нас із собою, також були важливими. Вони їх забрали, щоб вивчити, але й так було приємно, що вони їх повернули.
Я виймав усе із коша й обережно розкладав на циновці. Це мене заспокоювало й створювало видимість якоїсь свідомої діяльності. Нічого не зникло, крім того, що деякі запаси встигли зіпсуватися, тож я їх викинув. А потім зрозумів, що це справді мій кошик, не Бруса. Одяг був відповідного розміру, я навіть знайшов свою кулю бажань. Якусь мить я на неї дивився й міркував, чому мені не хочеться плакати. Відчуття було таке, ніби моє серце висохло, як камінь, і затверділо, як глина.
Я турботливо відклав кулю вбік, погладив ціпок шпигуна. Меч, ланцюг, вістря списа, яке могло також бути ножем. Клеєний дерев’яний держак, що імітував ціпок, розкладався на кілька частин. Я взяв одну з моїх пов’язок і почистив леза, знайшов також маленький керамічний брусок і довів зброю до ладу. Відлив трохи олії з лампи й натер клинки, потім склав ціпок назад в одне ціле.
Якби в мене був мішок і трохи дубової тирси, я би почистив ще й ланцюг.
Я оглянув усе майно, одну річ за одною. Старанно, ніби до чогось готувався.
Так я провів більшу частину дня. Я не пригадував, як давно вже мені не треба було або йти, або ховатися. Я нічого не мусив. Так само давно я ще й уперше справді був сам. Товариство Бруса не було обтяжливим, але ми стали нерозлучними. Я відчував, ніби його невпинна присутність всмоктала мої думки. Ніби я поступово втрачав себе.
Тепер на мене ніхто не полював і я був один. Тож я сидів, сперши руки на коліна, й дивився вперед. Періодично попивав ліки з пляшки, яку мені дав чернець-воїн. Мене наповнювала байдужа, спокійна пустка. Ніби я перетворювався на скелю.
Мене влаштовував цей стан.
Мені не хотілося ні з кимось говорити і бачитись. Нічого мені не хотілося. Відвар діяв, хоча час від часу повертався спогад сьогоднішнього ранку, і тоді мене охоплював жаский страх, що пронизував до мозку кісток, немов холод. Це тривало мить, поки я дрижав, згорнувшись клубочком, а потім трави знову лагідно заспокоювали мій розум, як колискова.
Так я провів чимало часу, дрімаючи, прокидаючись, дрижачи в приступах паніки чи втуплюючись у простір перед собою. Не відбувалося нічого, але я відчував, що саме щось схоже мені й було потрібно. Я чув віддалені розмови, відголоси повсякденної метушні, але слухав це без особливого зацікавлення.
Ніби я був твариною чи річчю. Каменем. Дерев’яним стовпом. Я не мріяв, не тужив і — що для мене дуже незвично — навіть не жадав тіла жінки. Просто лежав на циновці, ніби увесь загоювався.
Поволі я повертав себе. Протягом останніх місяців я був то мандрівним сіндаром, то адептом, то імператором, то раптом імператорським посланцем чи тохімоном клану Журавля. Поступово я вже сам втрачав розуміння, хто я.
Стовп, син Списника. Теркей Тенджарук. Аґирен Кисалдим. Арджук Гаратмал. Стільки імен. Стільки різних людей. Кожен із них був іншим. Котрий був мною? Ким був я сам?
Ким я взагалі був?
Адже насправді я навіть не знав, скільки мені років. Одна річ — рахувати час від дня народження, а інша — час, який ти прожив. Місяці минають то швидше, то повільніше. Іноді кілька днів — як цілі роки. Дні, а навіть години можуть змінити людину назавжди. Іншим разом знову нічого не відбувається і, попри те, що час минає, він ніби стоїть на місці. Людина нічого не вчиться, триває, не змінюється.
Я був іще майже дитиною, але пережив більше, ніж багато дорослих. Якби я був сином купця десь під пануванням мого батька, я б лише вибився з дитинства. Мене би хвилювали лише дівчата, танці й нічні розваги в тавернах. Я б досі з радістю запускав повітряних зміїв і стругав кораблі з дерева чи грав на сітарі. Мабуть у мене зовсім не було би крові на руках, може, я навіть не бував би у справжніх бійках. Не переймався б нічим серйознішим, ніж нудне навчання ремеслу чи суворість учителя. Найбільшою мукою була б для мене байдужість дівчини, підвернута щиколотка чи зубний біль.
Якби я й далі жив у Тигрячому палаці, то був би одним із наступників трону. Який допомагає правити, відчуває на своїх плечах тягар доль мільйонів підданих. Я б жив імператорськими справами і в багатьох аспектах мусив би бути дорослішим за звичайного шістнадцятирічного хлопця.
Однак для того, щоби змагатися з долею, яка мені випала, я досі був надто слабким. Мені бракувало спокою, розсудливості й стійкості зрілих людей. З іншого боку, якось я справлявся, і швидше, ніж вони, зміг прийти до тями.
Я пролежав так багато годин, чергуючи сон, вдивляння в точку поперед собою й насичення мовчанням. Мені навіть не хотілося думати, скільки разів протягом останніх днів я прощався з життям, переконаний, що цього разу настав мій кінець.
Я був виснажений.
Однак пізнього пообіддя я почав приходити до тями — я зрозумів це, бо відчув голод. Життя поверталося й відстоювало свої закони. Ще мене весь час мучила тривога за Бруса. Я відчував, що мушу його побачити, але просто не міг поворухнутися. Нарешті я встав і неохоче залишив свою тиху безпечну баню. Ступив знову в світ, який мені вже остогид.
Передовсім я пошукав якесь місце, де можна було спорожнити шлунок. У скелі, звичайно ж, викопати вбиральню вони не могли, але виявилося, що використовували одну з дивних порожніх ніби-криниць — таку, як та, в якій тримали мене. Я відчув легку вдячність, що мою камеру не використовували з такою метою. Колодязь був накритий платформою, знятою з воза, й закритий ширмою. Там поставили навіть миску з водою, щоб очиститись, і другу — щоб помити руки. Вбиральня була якраз порожня. На рівні, де знаходилася баня, в якій я відпочивав, узагалі крутилося небагато людей. Мабуть він був призначений для командування. Увесь табір лежав нижче, на терасі, що оточувала дивакуватий, обрізаний зверху схил. Туди можна було дістатися вузькими, вирізьбленими в скелі сходами.