Тут стояли десятки табірних возів, селянських бідарок чи купецьких підвод. Між ними розставили імпровізовані намети, прив’язуючи ванти до возів і спираючи щогли об скелю. Були там військові намети, і були конструкції з якихось шматків брезенту. Усюди крутилися люди й на мене ніхто не звертав уваги. Між наметами бігали діти, жінки прали, дехто спав прямо на возі чи під возом, на розкладених на скелі циновках або просто сидів і дивився вперед, так само, як щойно я. Було багато поранених, і всі виглядали виснаженими і змарнілими.
Там, де було військо, зберігався такий-сякий порядок, але солдати справляли враження випадкової мішанини з різних тименів, їхній риштунок був строкатою сумішшю курток різних загонів і цивільного одягу, дехто мав усе спорядження, комусь не вистачало зброї, я бачив і таких, які були озброєні звичайним господарським знаряддям. Сікачі для зрізання дурри, ціпи й сокири.
Я бачив імпровізовану ковальську майстерню, де горів вогонь, валували молоти, двоє чоловіків у шкіряних фартухах випрямляли й гострили мечі, переплавляли пощерблені леза, клепали погнуті шоломи. З одного боку здіймався стос зіпсованої зброї, панцирів і шоломів, а з другого вони складали вже полагоджену, відсортовану, акуратно поставлену в козла.
Я ніколи в житті не бачив одночасно стількох кірененців. У всіх були якісь ножі, хоча не обов’язково безціні кланові леза. У багатьох було кірененське вбрання, інші нашивали чи навіть малювали кланові знаки на рукавах і спинах військових курток чи кастових каптанів.
Тоді, здається, я вперше в житті відчув себе частиною свого народу. Усі ці роки я вважав кірененськість чимось на зразок таємного товариства. Чимось, що існувало переважно в Притулку Хмар і між придворними мого батька, але було ніби приватним. Тут я протискався крізь натовп високих худорлявих людей з такою ж золотавою шкірою, як і моя, чув звуки власної мови, що змішувалась із повсякденною амітрайською. Звичайні люди. Звичайні кірененці.
Чоловік сидів під полотняним навісом, розтягнутим між таборовими возами, і грав на сітарі. Я дивився на його пальці з металевими накладками, що вправно бігали широким грифом інструменту. Чоловік наспівував казку про Людину з Першого Місяця, а діти, що юрмою його обсіли, дивилися на нього, як на заграву й робили стріли. Кріпили наконечники, прикладали оперення з найрізноманітніших пір’їн і примотували їх міцною ниткою. Готові стріли складали в коші, звідки вони стирчали, немов пучки дивних кольорових рослин.
Я трохи бездумно вештався серед людей, які метушилися на кожному кроці, і не міг зрозуміти, чому почуваюся самотнім. Усі тут були разом і з якоюсь метою. Усі мали якусь роботу. Складалося враження, що всі між собою знайомі.
Я прибув нізвідки, а моєю метою була подальша мандрівка в невідоме. Наказ мого батька, якого я не розумів.
Я зупинив дівчину, що проходила поруч, і запитав її, де шпиталь. Вона поглянула на мене великими фіалковими очима, в яких чаїлося здивування. За військовим звичаєм кірененок вона була вдягнена в чоловічий одяг, фіолетове волосся заплела позаду, але солідні випуклості під курткою не залишали сумнівів, з ким я говорив.
— Ти хто такий? — фиркнула вона, демонстративно кладучи долоню на руків’я кланового ножа. — Як можна не бачити, де шпиталь? І що ти хочеш від превелебного Морока? Гадаєш, у нього немає, чим зайнятися? Чому ти сам не візьмешся до роботи?
— Припини мене ганити, — огризнувся я. — Не твоє діло, хто я й чого шукаю. Я просто ввічливо запитав у тебе дорогу. Я — Стовп, син Списника, тохімон клану Журавля. А ти хто, щоб одразу на мене напосідати?
— Я — Вода, донька Ткалі, родом із клану Риби. І я не вірю, що ти тохімон. У тебе ж іще молоко на губах не висохло. Ти навіть ножа не маєш. І чому ти взагалі без волосся?
— Ти — зухвала, різка й невихована, — процідив я. — Найгірший тип дівчат. Тобі здається, що ти можеш будь-кого безкарно ображати. Триває війна. Мій батько загинув. Я — тохімон, але з мого клану ймовірно вцілів тільки я і ще одна людина. Ця людина зараз у лазареті. Я хочу з ним побачитися й перевірити, чи йому чогось не треба. Ми прибули лише вчора, тож я не знаю, де лазарет.
— Я тебе проведу, — сказала вона, прикушуючи губу. — Я не впевнена, але може, тут є ще якісь люди з клану Журавля.
— Де тут можна отримати якусь їжу? — запитав я, коли ми йшли вздовж возів.
— Ти навіть цього не знаєш? — запитала вона підозріливо. — Звідки ти взагалі взявся?
— Від розпитувань тобі буде мало користі. Ті, хто мають про мене знати, — Вузол, син Пташника, Ґніт, син Коваля, і Морок — знають. І хай тобі цього буде достатньо. Ти не можеш відповісти на просте запитання якось інакше, ніж іншим запитанням?
— Я просто не розумію, чому тобі не сказали, де взяти харчі?
— Хтось мав мені принести, — відказав я. — Так вирішили.
Вона знову закусила губу.
— Це був ти? У мене не було часу. У шпиталі десятки поранених. Не знаю, чому б це я мала носити їжу комусь, хто може сам по неї прийти.
— Тому що тобі загадали, — сказав я терпляче. — У цьому суть війська. Власне тому від дівчат на війні більше хаосу, ніж користі.
— А що б я мала робити? Я — кірененка, тому борюся. Було багато жінок, які здобули славу на війні. Ти ніколи не чув про Бору, доньку Віщунки?
— Чув, — відказав я знуджено. — Але це не геройський епос, а війна. До того ж, паскудна. Тут не слави варто чекати, а болю, смороду, страху й страждання.
— Я вже вбила амітрая! — вигукнула вона. — А ти?
— Я убив кількох. Зокрема найманого вбивцю. Але я не став від цього кращим. Це тільки необхідність. Ґо-ганмі.
— Справжній кірененець — мужній і сповнений честі. Він радо від дає життя за свій клан, народ і Творця. Убиває, як вовк, і сміється з перемоги, а не ниє й розповідає про ґo-ганмі. У «Пісні про Бору» чітко сказано...
Я махнув рукою і замовк. Ми пройшли ще кавалок шляху. Вода відчула себе зневаженою, тож образилася на мене, але дорогою вилаяла кількох випадкових людей, виговоривши їм, як мають поводитися справжні кірененці. Чотирьох солдатів піхоти, які попивали пальмове вино з однієї тикви і грали в кості, замість того, щоб пошукати якесь корисне заняття; якусь поважну жінку, яка сиділа на возі, причісувалася й принаряджалася, ніби збиралася на весілля, тоді як люди страждають і борються; а на сам кінець насварила дітвака, який сидів на дишлі й беззвучно плакав, втупившись поглядом у простір перед собою. Цей своєю чергою був уже майже чоловіком і мав демонструвати мужність воїна. Мені Вода вже в печінках сиділа.
Я присів біля хлопця й обережно торкнувся його плеча.
— Можна подивитися флейту, яка в тебе за поясом? Ти вмієш грати?
Він покрутив головою.
— Це флейта моєї сестри. Вона єдина, хто в мене залишився, а тепер вона лежить хвора в лазареті. У неї жовта гарячка. Кажуть, вона може померти. Їй же всього вісім років!
— Але поки що вона не померла, — мовив я. — А в лазареті її намагаються вилікувати, тож не оплакуй сестру завчасно. Може, вона видужає і твій біль виявиться марним. Дай мені флейту, я її не заберу.
Я узяв флейту, звичайну, очеретяну сякукамі і дмухнув на пробу. У неї був приємний простий звук, тож я заграв якусь мелодію, потім наступну і ще одну. Я не був віртуозом флейти, але прості народні пісні міг зіграти.
Я помітив, що біля нас купчиться більше дітей. Замурзаних, у подертих куртках, але з клановими облямівками й ножиками біля стегна. Вони повсідались навколо мене на землі, дивлячись великими вологими очицями, немов сполохані звірятка. Очицями, в яких я побачив пожежі, кров і поневіряння.
Вода стояла над нами з нетерплячим виразом обличчя й демонстративно схрещеними руками.