Я ще трохи пограв, і мені здалося, що на зосереджених личках малих слухачів починають з’являтися тепліші почуття. Вони все менше нагадували переляканих щенят, а більше — звичайних дітей, які мають зараз вивчати знаки чи кидати одне одному м’яч, а не брести через пустища, втікаючи від переслідування усіх тименів імперії.
В якийсь момент я вже сам не знав, що граю, коли раптом усвідомив, що мелодія, яка плине з-під моїх пальців, це та сама «Пісня про геройство», якою я підбадьорював своїх бистринок.
Це була звичайна флейта і звичайні дітлахи, я не міг мати над ними дивної влади, яку давав мені над звірятами той інструмент, та попри це щось у них змінилося. Вони перестали схлипувати, почали розправляти плечі, а на личках з’явився вираз якоїсь дивної спокійної затятості.
Я закінчив грати й віддав флейту хлопцю.
— Перш ніж ти скажеш, що справжній кірененець використовує флейту тільки для того, щоб натовкти нею писки амітраїв, покажи мені той лазарет.
Тож ми пішли до лазарету, а частина малечі потупцяла за нами.
— Чиї це діти? — запитав я. — У них що, немає батьків чи інших родичів? Хто за ними доглядає?
— Це діти війни, — відповіла вона, досі ображена. — Вони приєдналися до нас, і ми всі за ними доглядаємо, але я навіть не знаю, чи вони всі кірененці.
— З часом стануть кірененцями, — сказав я. — Якщо ми взагалі виживемо.
Лазарет оточували розставлені усюди ширми, але він складався переважно з циновок, розкладених під полотняними накриттями, де лежали люди, рою мух, що літали повсюди попри дим від ароматичних свічок, і смороду. Однак Бруса я ніде не бачив. Я питав про нього і так, і сяк, описував як кірененця й амітрая, але ніхто не міг мені допомогти. Медиків було тільки п’ятеро, двоє з них саме спало, інші троє поралися між ширмами, носячи скривавлені перев’язки, ліки в маленьких чайничках і ємності з водою.
У мене дрижали руки, я відчував усередині раптовий страх, ніби велика змія поглинала мої нутрощі.
А потім я побачив кебірийця. Страхітливо високого й смаглявого, з великими, білими, мов цукор зубами, лискучою поголеною головою і мідно-бронзовою шкірою, вкритою татуюваннями. Він сидів навпочіпки під закритим військовим наметом, одягнений тільки в пов’язку й химерні сандалі, і грав на двосторонньому барабані.
Я не мав уявлення, чи це Н’Ґвемба, з яким я встиг запізнатися, чи хтось інший, але тут же рушив у той бік.
— Стій! — крикнула Вода й різко схопила мене за плече, другою рукою вихоплюючи ніж. — Туди не можна заходити! Що ти собі думаєш?
Я потягнувся до її стисненої руки, що м’яла куртку на моєму плечі, й накрив її долонею, обернувся, прослизнув під рукою Води, а потім зробив іще один рух і між іншим видобув ніж із пальців кірененки. Я рушив убік намету, коли дівчина робила сальто в повітрі й падала спиною на стос порожніх плетених кошиків.
Я перевернув руків’я в долоні, щоб лезо сховалося за зап’ястком, і опустив руку в положення уздовж тіла.
— Де Брус, син Полинника, якого ви катували сьогодні вранці? — запитав я спокійно, ніби хотів дізнатися чи позичать мені дрібку солі. Однак усередині в мене палав вогонь.
Кебіриєць підвів темне обличчя, але нічого не вказувало на те, що він мене зрозумів. Південці виглядали дивно. Це були гарні люди, як з картини, але здавалися страшенно дикими. Нагадували хижих звірів, які ходять на двох ногах, як люди. Двоногі леопарди з обличчями статуй.
Я повторив запитання.
Кебіриєць обережно відставив барабан і поглянув на мене жаскими жовтими очима дикої кішки. Торкнувся кулаком чола і вуст, після чого простягнув уперед відкриту долоню. Він і далі сидів навпочіпки, але головою майже сягав моїх грудей. Я подумав, що в разі чого йому не можна дозволити встати. Він був дуже худий, але жилавий, а його тонкі довгі м’язи здавалися твердими, як залізо.
— Людина не ходить намет, — сказав він ламаною кірененською. — Рядно закрите. Велика сила духів. Хворий-хворий. Там лікування.
— Брус у цьому наметі?
— Не можна, н’гана. Олімвенґа усурі.
— Я мушу його негайно побачити, кебірийцю, — процідив я поволі, але рішуче. Я не міг відірвати погляду від його надзвичайних жовтих очей. Дивився й дивився, відчуваючи, як у мене німіють щоки. Я пригадав собі, що перед боєм треба бачити всю постать супротивника. Дивитися приблизно на кадик і охоплювати зором усе тіло, а не вдивлятися в очі. Кажуть, кебірийці можуть приборкати поглядом диких звірів. Тільки от я — не пустельний шакал. Мені необхідно було пройти, а він присипляв мене поглядом. Усе тіло здавалося мені важким і раптом здалося, що на його високому чолі, над самими бровами, розплющується ще одна пара очей, менших, але так само пронизливих і хижих.
Я потрусив головою і спромігся відірвати погляд від обличчя чоловіка, а потім зробив крок убік і потягнувся до поли намету. Кебіриєць почав підійматися. Одним вправним рухом, попри перехрещені ноги.
Я схрестив стегна і з оберту штовхнув його п’ятою, викинувши назад ногу. Мені здавалося, що моє раптове буцання мало звалити онагра з ніг, але воно потрапило в порожнечу. Нас відділяв лише крок, я не міг схибити, а попри це голова й тулуб кебірийця зненацька відхилилися вбік, ніби в нього зовсім не було хребта.
Колись у палаці я бачив танець кебірийської акробатки. Високої, смаглявої й голої, її тіло блищало від олії. Вона танцювала, тримаючи на голові глек із кубком усередині. Глек тримався, ніби приклеєний, аж раптом вона підкинула його одним скоком і завмерла, похилена вперед. Глек приземлився їй у руки, а келих упав на випнуті сідниці. Дівчина без зусиль вигнула спину назад, піднесла глек над головою, цівка вина полилася прямісінько в келих. Потім вона зненацька перекинула довгу пряму ногу над головою і зробила сальто, спираючись об підлогу однією долонею. Коли вона приземлилась на колінах перед троном мого батька, у долоні вже тримала келих, з якого не пролилося навіть краплі вина.
На мить я втратив рівновагу й мусив протанцювати кілька кроків, щоби знову стати в бойову позицію. Я поправив пальці на руків’ї схованого в руці ножа. Кебіриєць стояв спокійно, виструнчений, ніби мідна статуя. Здавалося, що він нічого не помітив, що просто собі стоїть. Дуже високий і худий, він скидався радше на ляльку, ніж на людину. Я відчував, що варто мені лиш поворухнутися, як він відреагує блискавичним рухом кобри. Що ж.
— Рая, н’вензі, — мовив він тихо. З усіх мов імперії кебірийську я знав мабуть найгірше. Н’вензу — друг. «Спокійно, друже». Я не був спокійним. І не був його другом.
— Газіма індо. Газіма кана. Куна н’ту, — видобув я з якоїсь пітьми пам’яті. «Я мушу зайти, мушу побачити, моя людина». Здається.
На його витесаному обличчі зблиснули великі й білі зуби-перлини.
Він пальцями показав на свої очі, яких знову було два, як у всіх.
— Не йде. Дивиться. Там велике лікування, ти голос, крик, твоя н’вензу померти. Матуфу, розуміє? Велике лікування. Великі духи.
Матуфу — смерть.
— Я вб’ю тебе, собако! — крикнула Вода, линучи в наш бік зі зламаним держаком від лопати в руці. — Ти, підлий пацюче!
Кебіриєць миттю простягнув уперед руку й показав їй розчепірені пальці. Нічого більше. Вода раптом зупинилася, ніби наткнулася на стіну. Держак випав із її рук. Частина волосся вибилася з кока й упала на обличчя, на якому очі сяяли від сліз злості, а рот був розтулений, і так вона здавалася справді гарною. Голос застряг у неї в горлі.
— Будь ласка... — мовив до мене кебіриєць. — Ти ніж земля, я покажу намет. Тільки дивиться.
— Я мушу... — повторив я вперто.
— Ніж земля. Тензанґу тілага, н’те, — «Відклади зброю, людино».
Я вже мав опустити ніж, коли побачив обличчя Води. Її святий клановий ніж. Якщо я його кину, вона справді мене вб’є. Це кірененка. Справжня.
Я зробив легкий надріз на своєму передпліччі, підклав долоню під лезо й присів, тримаючи ніж обома руками, а потім поклав його на землю.
Коли я востаннє бачив власний ніж, він лежав на вішаку в моєму покої в Будинку Сталі. Я тікав, переодягнувшись, і мені навіть на думку не спало взяти його і зберегти. А тепер якийсь завойовник із «Кам’яного» тимену чистив ним бульбу й колупався під нігтями. Що я за кірененець такий?