— То ми маємо бути такими ж, як вони? Визнати, що без шарлатанства ми з ними не впораємося?
— Бо не впораємося. Що ти протиставиш Пісням, які пускають у діло направо й наліво? Я тобі скажу, що ти зробиш. Спустишся сам і сам почнеш співати. Хіба це буде за правилами? А знаєш, що буде далі? Оті зроблять так само. Змій, Псюра, Рух, Мороз і решта. Думаєш, вони не наважаться? Один за одним. Зараз основні правила ще не порушені. У нас є Ті, Хто Діють, але поки що ніхто з нас не почав. Це вони. Оті. Чужі. Це вони порушують правила. У нас криза, але ще не війна. Ти даси їм привід для війни. Вони про це мріють. Я ж пропоную дещо інше. Це ще один чужий, так. Але він прибув сюди для того, щоб повернути рівновагу. Даймо йому таку можливість.
У мене болять ноги. І я починаю біситися. Стискаю щелепи.
Порпаюсь у кишенях і зрештою знаходжу пачку «Ларсів». Ну, давай, старий, скажи, що тут не можна курити. Давай, перепаскудь мені день, гнидо. І побачиш, що буде.
Він мене ігнорує. Вороняча Тінь також.
Коваль бере велику викрутку і в задумі обкручує її навколо пальця, як шматок гуми.
— Із ким ти вже говорив?
— Ти перший. Ходімо до них разом.
Викрутка перетворюється на дуже товсту пружину.
— Хто ще хоче поговорити? — питає зрештою Укко.
— Дика й Самум.
— То він живий? Він уже все втратив.
— Я чув, що він злякався того, що відбувається, і хоче повернутися.
— Звідти, куди він пішов, радше не повертаються.
— А все ж.
Я відкашлююсь, струшую стовпчик попелу й сідаю навпочіпки під стіною. Усе даремно. Мене не існує. Мене не видно.
Коваль забиває зігнуту кренделем викрутку в стільницю і встає.
Ми виходимо через розсувні двері, за якими має бути паркінґ, а потім шосе до Рованіемі, що звивається фйордом серед сосен і беріз. Обидва великі цабе йдуть перші, а я скромно плентаюся позаду. Невидимий, неважливий. У мені все закипає. Мені не подобаються їхні правила, мене бісить ця розмова з купою банальностей про речі, яких я взагалі не розумію.
Якби я відкрив рота, вони б мене проігнорували. Як десятирічку, який втручається в дорослу розмову, якої не розуміє.
І слушно.
Я справді не розумію.
За дверима ангара немає парковки зі столітніми розцяцькованими кадилаками, шевроле й б’юїками, в які дядько Атілаайнен вставляв водневі турбодвигуни Ванкеля й електроніку. Поколіннями більшість історичного виробництва автомобільної промисловості з Детройта спочивала або на дикому кладовищі Куби, або потрапляла в рай Фінляндії.
Там узагалі немає Карелії.
Є сенегальська база Французького Іноземного легіону в Ель-Хамма. Третій полк повітряної кавалерії. Море піску, стара казба, на вигляд як напівобсипаний пісочний замок, низка бараків, лисуваті пальми й греблі з пінобетону, наїжачені самострілами, дула безперестанку рухаються, зиркаючи більмами датчиків, винюхують щось на горизонті.
За лінією коробок-бараків сідає вертоліт медичної евакуації. Його корпусом переливаються розмиті візерунки з брунатних, жовтих і дрислякових пікселів. Лопаті вертольота підіймають хмару пустельної куряви, чути пульсуюче гудіння прискорювача. Група легіонерів у охолоджуючих комбінезонах підтюпцем біжить убік їдальні, співаючи хором «Allouette».
Ми йдемо, пригнувшись, під вихорами піску, що сиплеться в очі, під тягарем пекельного жару. Грузнемо в піску по кісточки.
Минаємо форт і тупцяємо до великого брунатного намету, розкладеного тут же за територією бази. Бордель, якщо я добре пам’ятаю. Нелегальний, звісно.
«Весь мир бардак, все люди — бляди», — як любив повторювати сержант Шевалю.
Усередині розкладні столики на козлах зіставлені в довгий ряд, похідні стільці, самоохолоджувальні пляшки. Під стіною кашляє й плюється водою малий кондиціонер. Буде гулянка.
За столом сидить лише один чоловік у смугастому бурнусі, смагляві долоні, що видніються з-під сукна, бавляться вигнутим туарезьким ножем, прикрита білим зношеним кепі голова ховається в тіні.
— Давно ми не бачилися, Самуме, — каже Коваль. Він задихався і, здається, вже втратив терпіння. — Ми не могли зустрітися нормально? Навіщо ця комедія?
— Я беру те, що є, — бурчить бедуїн у кепі, тут же знімає головний убір і кидає його на стіл, виставляючи нашим поглядам великовуху пасмисту морду чи то шакала, чи то пантери. — У мене немає ні сил, ні часу порпатись у снах. Сюди мені найближче. Це отой?
Це він про мене. Це я той «отой».
Мені представитися? Як? Капрал Островський?
— І що ви про це думаєте? — питає дівчина, відгортаючи полотнище намету. Вона дивакувато вбрана, неначе зійшла з плакату часів XX століття — такого, які збирав мій батько. На ній парашутні черевики, порвані панчохи в сіточку на поясі й розстібнута тактична жилетка, обвішана спорядженням. Є фляга, шість магазинів, гранати, бойовий ніж, кобура. Але поза цим дівчина гола. У неї коротка стрижка, а обличчя перетинають камуфляжні смужки. На передпліччі — татуювання з черепом. Тьолка-командос.
— Тобі ідеально пасує, — цідить Вороняча Тінь, обмахуючись руками.
— Похіть і війна, — хихотить дівчина. — Моя стихія. Гарна сорочка, Вороне.
Вороняча Тінь спльовує крізь зуби й підсовує до себе пачку данських крекерів із водоростей.
Я беру розкладний туристичний стілець, пляшку мінералки й сідаю віддалік від столу.
Мені на це насрати.
Я — дерево. Що ще зі мною можуть зробити? Зрубати, попиляти на дошки й склепати з мене нужник?
Принаймні щось відбувається. Не доводиться дивитись на вершини гір, що горнуться одна до одної, як ті сідниці, вкриті харкотинням льоду. Будь-що краще, ніж це.
— Гляньте на нього, — каже Вороняча Тінь. — Відчуйте його гнів. Посмакуйте його обурення. Задумайтесь. Кажу вам: звільнімо його, хай поприбирає за своїми. Іншого йому й не треба.
— Він надто слабкий, — каже песиголовий туарег. — І він один. Ті прибули, щоб дізнатися. А залишилися, щоб ліпити світ на свій розсуд. Щоб діяти. Із ним може бути так само. Так уже з ними є. З усіма. Пісні самі до них липнуть.
— Цього ми не знаємо, — втручається Коваль. — Ми не знаємо, чому сталося те, що сталося. Може, він інший.
«Чому сталося те, що сталося». Як вишукано. Просто віртуоз тавтології.
— Якщо він буде діяти, з ним може статися те саме. Якщо не буде діяти, загине. У будь-якому разі погано. Кажу вам.
— Давайте довіримось долі. Воєнному щастю, — хихотить дівчина. — Принаймні щось розворушить це болітце. Якщо ми нічого не зробимо, це зроблять за нас. Так чи сяк, закінчиться все однаково. А він мені подобається. Вміє битися і вміє трахатися. Відчуваю, у нього давно не було жінки.
— Я й далі наполягаю, що ми маємо чинити, як слід, — хитає головою Коваль. — Ми не виправимо ситуації, порушуючи ще одне правило. Давайте вб’ємо його, швидко й безболісно. А потім робімо так, як маємо.
— Ще раз: ми не порушуємо правил! — сердиться Вороняча Тінь. — Це вони їх порушують. Цей чужий, — тикає у мене крекером, — це єдиний елемент, який у все це вписується. Він не один із нас і має якийсь шанс. Останній і для нас самих, нагадую.
Я підводжусь. Усяка гулянка колись закінчується.
— Якщо я добре втямив, то ваша проблема — мої земляки. — На мене переводять сконфужені й очманілі погляди, неначе це заговорив кондиціонер. — А також те, що вони опанували ці так звані Пісні. Правильно я розумію, що так вони здобули забагато могутності, влади, сили чи що воно там таке? Це так ви впорядковуєте свій світ? Ці грьобані Пісні, як я бачу, валяються під ногами, а коли хтось їх підбирає, ви впадаєте в істерику й побиваєтесь через невідомо які правила. Може, хтось мав би вам сказати, що в житті не так вже й багато непорушних правил? Чого ви боїтеся? Що я також стану магом і почну перетворювати людей на кроликів чи літати на лопаті? Ну, то буде вам один маг, а не кілька. Якщо ви хочете, щоб я вам допоміг, дайте мені належну інформацію. Локалізація, середовище, можливості об’єкта. Поясніть мені, де мої земляки і що з ними сталося. Будь ласка, дайте мені інструкцію до Пісень богів і явища холодного туману. Як ні, то панькайтесь собі далі. Я виберуся з цього дерева й заберу їх звідси. А якщо не вийде — повбиваю. Або залишусь і заквітну на весну.