— Було би краще, якби Відуни сказали мені, про що йдеться. Якби я знав, що маю робити, я би просто зробив. А так вони просто вказали мені напрямок. Звідки мені знати, який вибір буде правильним? Ти сама сказала, що у кожного з нас багато доль. Тож як я маю йти за тією, що принесе користь кірененцям? Як мені її розпізнати? Знання, що від цього залежить майбутнє нас усіх, геть не допомагає. Мені скочити з урвища? Чи поцілувати тебе?
— Та тут якраз немає різниці — наслідки будуть однакові, — розсміялася вона. — Краще вже вилий собі цей гишмиш на голову. Що ти робив до перевороту?
— Був придворним у імператорському палаці, — відповів я розмито. — Це було так давно, що здається, ніби минула вічність. А що ти робила?
Вона надовго замовкла.
— У нас був прекрасний клановий дім серед скель і озер. Наша родина вирощувала коней. Вечорами я грала на сітарі, а все життя проводила в стайні. Ми жили, як у Кіренені. У нас були меблі, картини, давні пісні й сувої. Кожен займався святим ремеслом. Мій батько, мати, мої брати. Дядько був ковалем, мати — ткалею, батько — бондарем, один брат був рибалкою, другий вчив верховій їзді. Нашим стилем, не по-амітрайськи. А яке в тебе було ремесло?
— Різьба по дереву. Але я не встиг добре навчитися. В палаці було багато іншої роботи.
— Знаю. Імператор був зрадником. Жив, як амітрай.
Я стиснув щелепи. Не думав, що слова Води зроблять мені так боляче. Перед моїми очима постав мій батько в клановій куртці і з ножем на поясі, який співав нам казки в цілком кірененському інтер’єрі його павільйону в Притулку Хмар. Батько у своїй майстерні, у шкіряному фартуху, робив найгарніші списи, що ніколи не хиблять.
Я порахував вдихи і видихи. Розслабив м’язи, але відчував, як у мене тремтять руки.
Випив ковток вина.
— Імператор не був зрадником, — сказав я тремтячим голосом, хоча поволі і спокійно. — Якби не його рід, який ти називаєш зрадницьким, не було б уже й сліду від кірененців. Ніхто б не знав мови. Ми були б безіменними рабами з найнижчих каст або м’ясом для Підземної Матері!
Я замовк, бо усвідомив, що кричу.
— Не говори так більше в моїй присутності, бо я тебе вб’ю, — почав я знову пошепки. — Особливо, якщо ти вважаєш себе воїтелькою і прийняла військове аґіру. Імператор правив усією країною. Усіма народами імперії, не тільки нами. Але коли покидав палац, одягав куртку й вішав на пояс ніж. На великій площі він створив кірененський дворик. Там був і дім. Із павільйонами, що стояли серед скель і кущів, обличчям до озера. Імператор був кірененцем, і все, що він робив, робив згідно з кодексом і звичаєм. Навіть у політиці. Я ніколи не знав кращої людини. Мосу кандо! Я все сказав!
— Я почула, що ти сказав, — гнівно відповіла вона, а потім запала тиша.
Вона мовчала. Я також. Я спорожнив миску й дивився на пломінчик лампи.
Я заспокоївся. Мій гнів загорівся і згас, немов вогонь, що поглинає солом’яного снопа. Я відчував лише образу й несправедливість. Рештки люті тліли десь під сподом.
Зненацька Вода простягнула руку й ледь торкнулася моєї долоні.
— Пробач, — прошепотіла.
— Легко кидатися звинуваченнями, коли не знаєш усього. Той час минув і всі загинули. Залишилися тільки попіл і пам’ять. Немає вже ні мого палацу, ні твого дому.
Вона опустила голову.
— Ми збудуємо нові домівки. Знайдемо місце далеко від амітраїв і їхньої божевільної Праматері. Таке, яке ми зможемо захистити. А там поставимо нові будинки, засадимо поля й народимо дітей. Прикличемо своє надаку. От побачиш. Кіренен відродиться по-справжньому.
— Я цього мабуть не побачу, — мовив я. — Я піду тим своїм шляхом у невідоме. Я — Носій долі, пам’ятаєш?
— Коли ти маєш рушити?
— Невдовзі. Не знаю, коли. Щойно мій супутник зможе йти далі.
Я потягнувся за глеком, налив вина й подав їй миску. Вона взяла її, вагаючись, і перекрутила в руці.
— Колись я думала, що робитиму так у день свого весілля. Пальмове вино з однієї миски, дві тріски, запалені від однієї лампи, його ніж у моїх піхвах, а мій — у його. Дві руки, зав’язані святою стьожкою з молитвою до Творця, а потім спільний перехід мостом на Острів Молодят. Плече до плеча, з тим, із ким я захочу подорожувати разом. А тепер усе пішло з вогнем. Підземна Матір повернулася. Усе має спливти кров’ю на її славу, а потім стати єдиним.
— Кіренен повернеться, — прошепотів я. — Ти сама казала. Треба в це вірити. Але якщо до цього дійде, ви знайдете якусь країну, найкраще на морському узбережжі, де є скелі й дерева, що сильніші від штормів, які гнуться, але не ламаються. Ви збудуєте там кланові садиби, поселення і храми Творця. Заспіваєте пісню Камарассу і в перший день весни запускатимете повітряних зміїв. Тоді ти знайдеш когось, із ким перейдеш міст. І якщо так станеться, подумай про мене. Тому що це може означати, що я знайшов ті кляті лінії долі й це якось допомогло. Я хотів би вірити, що так і буде. Що б мене не спіткало, я думатиму, що так відбувається для того, щоби ти зв’язала з кимось руки стьожкою і обмінялася ножами. Мені буде легше. Доля однієї вцілілої людини — це конкретна мета. Щось, що я принаймні можу собі уявити.
— Ти сам сказав, що тільки божевільний захотів би зі мною жити, — відказала вона й забрала обличчя від світла лампи, ховаючись у тіні.
— Війна породжує шаленців, — запевнив я. — Знайдеш якогось, Водо, донько Ткалі.
Вона подала мені миску.
Я випив, і це справді було, як поцілунок.
— Якщо колись так станеться, я подумаю про тебе. Вмовив, — прошепотіла вона.
Я долив вина й віддав їй миску.
— Така тут тиша, — сказала. — Наче й немає війни. Там, далеко. Не чути гудіння полум’я, сигнальних барабанів, рогів загоничів, криків і виття Червоних Веж. Нічого. Лише птахи й вітер. Але ми також невдовзі звідси підемо. Коли поранені трохи оклигають. Знову почнеться похід, сутички й битви. Вони нас знайдуть. Не заспокояться, поки не знайдуть.
— Є тільки тепер, — відказав я. — Те, що було, вже зникло. Залишилася тільки пам’ять. Завтра ще не настало, воно приховане. Треба жити тим, що у нас на відстані простягнутої руки. Так, щоб потім пам’ятати кожну мить. Невідомо, скільки їх нам відміряно.
Вона зробила ковток, і коли віддавала мені миску, наші долоні торкнулися в темряві.
— Так, — мовила тихо. — Є тільки тепер...
А потім, коли я проводив її до бані, через тонке полотно куртки я відчував, як гупає її серце. А може, це було моє серце?
— Як ти міг таке мені зробити, — прошепотіла вона набагато пізніше в темряві. Ми досі були тісно переплетені, повністю мокрі від спільного поту, попри те, що ніч була прохолодною.
— Я хотів, щоб ти мене запам’ятала.
— Я б і так тебе запам’ятала. Протягом одного дня ти бився зі мною і переміг. А потім кохав мене і теж переміг. А маєш бути безпорадним і несміливим. Це мало залишитися милим, але незначним спогадом. Ти не мав права вчиняти так, щоб я пережила щось таке.
— Це — як гра на сітарі, — сказав я. — Ти граєш на мені, а я на тобі.
— Його звали Гак, син Бондаря. Я кохала його, бо він був першим справжнім кірененцем, якого я зустріла.
— А твоя родина?
— Ох, припини вже. Я тобі набрехала. Мої батьки були зрадниками. Мати була кірененкою, але ненавиділа наш народ і звичаї. Служила Праматері відколи я її пам’ятаю. Кілька років я мусила жити з нею у Домі жінок при Червоній Вежі. Батько був імператорським чиновником і навіть не знав свого справжнього імені. Вживав тільки амітрайське. Я дізналася, хто я, коли мені було десять. У чотирнадцять я вже сварилася з матір’ю щодня. Вона хотіла, щоб я поклонялася Праматері, а я хотіла бути кірененкою. Нарешті в шістнадцять я виїхала до дядька в село. Дядько був щирим кірененцем. Викував мені ножа і навчив усього необхідного. Тітка навчила мене знаків і жіночого знання. Це тітка була ткалею, а не моя мати. Це там я зустріла Гака. Він жив недалеко, був мисливцем і ми випадково зустрілися якось у лісі під квітучими сливами. Я була впевнена, що ми поберемося, хоча йому було майже двадцять п’ять років. Але коли повернулася Праматір, на наші домівки напали. Селяни з сусіднього кишлаку. Я тоді була вагітна, але втратила дитину. А Гака забрали у вежу, як і мого дядька й тітку. Тільки мене забрали у Дім жінок, тому мені відомо, що все це сталося через мою матір.