Запала тиша. Тиша і волога солона темінь.
— Це минуло, — прошепотів я. — Є тільки тепер, пам’ятаєш? Украдений час, коли немає війни. Тільки ти і я. Маленька мить, яка не належить ані війні, ані Праматері.
— Так, — відповіла вона. — Є тільки тепер...
І було тільки «тепер».
Дуже довго.
Такий кошмар я бачив тільки раз у житті, у ту ніч під час засухи, коли до мого покою прокрався найманий убивця. Тієї ночі, коли загинула Ірісса.
Тоді я бачив, як надходить пророчиця, схована в зітканому з полум’я плащі. Цього разу мені наснилися околиці табору. Ніби я був шакалом, що мчить крізь болотяну рівнину з купою вигнутих чорних гілок, обвішаних водоростями, серед смороду висохлого мулу й падалі. Навколо, замість бурої пітьми ночі, була руда напівтемінь, ніби звіддалік загравою грало ціле спалене село чи ніби місяців було десять, не два, і всі вони стікали кров’ю.
Я здіймався над потрісканим болотом, летів над ним, як нічний птах, бачив слід, що злегка світився, немов розсипаний фосфорний порошок у покої знахаря. Ледь помітне сяяння, що заповнювало дві лінії, якими точилися колись колеса візка, осідало на мертвих гілках і здіймалося в повітрі. Світлиста дорога різкими поворотами вела до дивної гладкої гори — двох обрізаних конусів, поставлених один на одного, вкритих білими банеподібними будівлями, ніби колонія лугових грибів. Усе залите слабким рудим світлом під кривавим небом.
А потім я побачив того, ким я щойно був.
Спершу білу постать, що мчала так швидко, як леопард на полюванні, тільки бігла вона на двох ногах, пригнувшись до землі і опустивши плечі. Коли я зміг до неї нарешті придивитися, я побачив смагляві ноги, виткий тулуб із круглими стегнами й груди, що підстрибували в ритм кроків.
Я бачив жінку, але вона линула так швидко й плавно, як не дано жодній людині. Важко було стежити за нею поглядом, але я не знав, чому її вигляд здавався мені страхітливим. Так, ніби я дивився на потворного демона.
Жінка зі скуйовдженим волоссям і світлисто-білою шкірою, немов живіт в’юна, мчала вперед, а я здіймався над нею, немов примара. Одним рухом вона перескочила повалене дерево й припала на хвилю до землі, винюхуючи, як пес. А потім задерла голову вгору й видала жаский крик. Він прозвучав, як рев буйвола, виття скельного вовка і страхітливий стугін морських тварин водночас.
Я побачив, як її вигнута спина раптом із тріском поросла пасмом шипів, що виглядали немов пера стріл, що виростали з кожного хребця. Із пальців вистрілили заокруглені гаками пазурі, волосся нагадувало радше голки дикобраза. Вона знову завила, задираючи біло-синє мертвотне обличчя зі страшними лискучими очима, глибоко посадженими в чорноті очниць. З-за її до неможливості розтягнутих губ показалися два ряди кривих великих зубів.
А потім вона знову пустилася бігти, впевнено йдучи по сяючому тьмяним блиском сліду.
Я бачив, як біля самого підніжжя гори вона зникла серед густих низьких кущів.
Вартові стояли біля сходів, що вели на першу терасу. У напівпанцирах і шоломах, з намальованими клановими бойовими знаками. Між ними в залізному кошику горіло вогнище.
Я хотів озватися, хотів застерегти, але не міг. Я був тільки поглядом, що здіймався, ніби птах, над висушеним морем багна.
Вартові щось почули, бо один із них ухопився за смолоскип, який підпалив у кошику, інший відклав спис і взявся за лук. Вони не промовили ані слова, порозумілися самими поглядами. Заскрипіла тятива, а потім запала тиша, якої не порушив навіть найменший шелест. Стражник підняв бухкаючий смолоскип угору, потім уперед, другою рукою беручись за руків’я зброї. Обережно пішов у кущі, водячи з боку в бік рукою із джерелом світла. Вони обидва рухалися сторожко й тихо, не заступаючи іншому дорогу і стежачи за спинами один одного.
У тому сні я кричав, але це був німий крик. Крик каміння.
Ніхто його не почув.
Жаска жінка вистрибнула з кущів, як тигр. Прямо їм в обличчя. Різке, люте дзижчання стріли, стугін смолоскипа, що злетів угору, та брязкіт меча при видобуванні з піхов злилися в один звук.
А потім пролунав ще й приглушений крик і хрускіт кісток. На біле гладке узгір’я бризнула кров, перш ніж смолоскип упав на землю.
Жінка-демон із вищереними акулячими щелепами й волоссям, як голки дикобраза, повернула своє майже мартвецьке обличчя просто на мене. Біле лице з іскрами в очах і запалими щоками. Лице, яке я знав.
Лице мертвої Міраг.
Я прокинувся зненацька, давлячись криком, що бився в мене в горлі, немов птах.
Світало. Небо сіріло. Я бачив це крізь неймовірні сяйливі стіни бані. Вода сиділа на колінах біля входу, демонструючи мені перехрещені стопи, круглі сідниці, тонку талію й майже трикутну лінію спини.
— Наснився кошмар? — запитала вона.
— Здається, так, — відповів я, намагаючись прийти до тями.
— Там щось мабуть сталося унизу, — прошепотіла вона. — Мене розбудили якісь крики.
Застрибуючи у вбрання і дрижкими пальцями намагаючись зав’язати шнурівки черевиків, я відчував, ніби моє горло перетворювалося на камінь.
Лазарет оточувало щільне кільце людей. Вони мовчали, тільки часом у натовпі лунало приглушене схлипування. Це звучало значно страшніше, ніж хоровий плач. У повітрі повис страх, а у мене складалося враження, що протискаючись крізь юрму, я просто кам’янію.
Вони лежали вряд перед лазаретом. Накриті плащами, які поволі просочувалися кров’ю. Як криваві, складені для довгої подорожі клунки.
Шість клунків.
— Нічого більше не можна зробити, — сказав Морок, стоячи над ними у своїй кольчузі, що закривала все тіло, і спершись на глефу. — Їм вже не можна допомогти, а вбивця втік. Наші брати вже відійшли Дорогою Угору на зустріч із Творцем. Ми виставили додаткову варту, зрештою, вдень він не повернеться. Тепер ідіть. Ми поховаємо їх на заході сонця. Мовчки.
А потім він повернув до мене запону зі сплетених кілець і ледь припідняв полу намету.
— Зайди всередину, сину Списника.
Мені не залишалося нічого іншого, як рушити за ним. Клунки лежали в жахливій нерухомості, по них повзали мухи, а з одного вибилася рука.
Рука, на якій бракувало трьох пальців.
Брус уже сидів не посеред намету, а на циновці, що лежала на землі, і дивився на мене цілком притомним поглядом.
— Я голодний, як леопард, Арджуче. Довго я спав? Де ми? Звідки тут Споглядач Творця? Я справді бачу мандрівного ченця-воїна, чи це я ще не прокинувся?
Мій голос загруз у горлі.
— Він здоровий, — озвався Морок. — Настільки, наскільки я зміг йому допомогти. Недуга голови може повертатися. Він уже був хворий, коли в нього встромили голки. І до речі, Н’Ґвемба Асані мертвий.
— Як це...
— Н’Ґвемба Асані, Вузол, син Пташника, Колос, син Гончаря — вивідник, який вас упіймав. Двоє солдатів, які конвоювали вас до бані на горі, а сьогодні стояли на варті, а також хлопець. Сирота на ім’я Молот, син Ловця. Я лікував його сестру від жовтої гарячки.
Я тільки розтулив рота і так і застиг. Немає дихання, немає слів. Хіба що якесь кректання.
— Це був демон, — вів далі Морок з-за своєї кільцевої запони. — Потужний демон урочища, із тих, яких ми називаємо роіго, а амітраї — упирмаз. Саме це я бачив у воді і візерунках диму, але зрозумів тільки зараз. Він іде за тобою вслід. Убиває кожного, хто мав із тобою хоча би що-небудь спільне. Кожного. Тому ви мусите піти негайно. Ми дамо вам кількох людей, запаси, навіть коней. Ти мусиш дістатися туди, куди веде тебе твоя доля, сину Списника. Твоя і наша, і хай би тобі вдалося. Я молитимуся за вас, Стовпе.
— Звідки він... — почав ошелешено Брус, але ми не звернули на нього уваги. Він це помітив і замовк.
— Як це — кожного? — запитав я. — Адже ти, тохімон Ґніт... Брус... Не кажучи вже...