— Я всю ніч здійснював над твоїм приятелем екзорцизм. Монстр кружляв навколо намету, я відчував його, чув, але він не міг подолати пісні. Н’Ґвемба вийшов, щоб його прогнати, і загинув. Лише мені це вдалося. Він пішов, але повернеться.
— Ти сказав, що він іде за мною услід. У такому разі ми маємо негайно вирушати. Може, він піде за нами, а вас залишить у спокої. Раз він нападає на тих, кого я зустрічаю, то...
— Саме на це я й розраховую, — перервав мене чернець. — Він не нападає на твоїх переслідувачів, він нападає, бо відчуває тебе. Твій слід. Це до тебе роіго хоче дістатися. Якщо ти залишишся, то загине і Брус, син Полинника, і Ґніт, син Коваля, і я, і Вода, донька Ткалі. А також кожен, кого ти бодай зачепиш. Іди по свої речі, сину Списника. Немає часу.
— Аґіру Кано! — заскреготів я кам’яним голосом і рушив до виходу.
— Стовпе! — гукнув Морок. Я обернувся.
— Ти встигнеш попрощатися.
— Мороче, Вода... Коли ви вирушите в подальшу дорогу...
— Знаю, сину Списника.
Я вийшов з намету.
Розділ 7. Шлях чарівника
Він біг рівно й ритмічно, бухаючи парою й притримуючи меча на поясі. Не надто швидко, не надто повільно. Міг бігти так кілометрами. Тільки б тримати ритм.
— Навіщо тобі бігти? — запитала Цифрал, здіймаючись поруч із його головою.
— Я надто довго стояв на місці, — відповів він, перестрибуючи стовбур, що лежав на шляху. Хмара миготливих іскор досі оточувала його ореолом, руки, рухаючись, залишали сліди слабкого світіння.
Вони вибігли на вершину, і Вуко раптом зупинився.
— Ти знаєш, які в цього можливості? Які обмеження? Як цим користуватися?
— Я не знаю нічого, чого не знаєш ти, — відказала вона. — Спробуй перемістити щось силою волі. Просто зосередься і зроби це.
Драккайнен сів на валун і вибрав собі камінь, що навис на сусідній скелі. Один із тих грибоподібних утворень, що трапляються серед вапняних стрімчаків і діють на нерви. Бо здається, ніби вони мали давно впасти, а стоять так тисячі років. Він простягнув руку.
— Почуваюся ідіотом, — повідомив. — Я маю щось сказати? Абракадабра?
— Не знаю. Зосередься. Як тоді, коли ти поворухнув підковою.
— Тоді я не зробив нічого особливого.
Він довго сидів, простягнувши руку вперед.
— Падай... — прошепотів. — Падай! Pudota! Alas!
Нічого не відбувалося, окрім того, що почало мжичити. Він почав уявляти собі розколи у структурі скелі, кристалічні форми мінералів, навіть розриви хімічних зв’язків. А потім йому урвався терпець.
Він встав, кутаючись у плащ, і рушив униз. Ідучи геть, зачерпнув ще жменю повітря, що мінилося іскрами, ніби робив сніжку, і махнув рукою в уявному кидку.
— Perkele kallio! — процідив. — Jebal tebe pas! Ходімо, Цифрал!
Бахнуло, як при артобстрілі. Основа каменя порснула хмарою свистячих уламків, велика брила кілька разів перекрутилася й рухнула вниз, зі свистом роздираючи повітря. Щойно вона гепнулась із оглушливим гуркотом в осип, як звалився й кам’яний шпиль. Він потріскався на кілька шматків і осунувся поволі, немов знесений вибухом будинок, здіймаючи стовп диму.
А потім узгір’я ожило. З жаским гуркотом лавина каменів, скель і уламків покотилась униз до вузької долини, змітаючи все на шляху, поки не дісталася лісу неподалік. Крони дерев велично схилилися. Хмара сивого кам’яного пилу огорнула їх, немов хвиля повені, кілька з них із тріском повалились.
Це тривало якусь хвилину, після чого запала тиша, яку переривало тільки каркання обурених птахів, що купчились над сповитим хмарою пилу переліском. Схил змінився так, що його годі було впізнати.
Драккайнен лежав на стежці в дивній позі, звісивши ноги з узбіччя, судомно стискаючи якийсь кущ, сивий від пилу. Він підтягнувся й заповз назад на стежину. А потім сів, спльовуючи слину, змішану з піском. У нього було розсічене чоло, боляче забите плече, у руці стирчало кілька скляних уламків, вузьких, як голки. Він витягнув їх зубами й поглянув на знищений край лісу.
— Jebem ti dusu... — буркнув. — Сподіваюсь, там ніхто не збирав гриби. Це все через той нібито кидок?
Він зачерпнув значно меншу порцію діамантового туману, що мерехтів навколо нього, і жбурнув у іншу скелю.
Однак нічого не сталося, тільки німб, що оточував Драккайнена, ледь збрижився.
— Треба потренуватися, — сказав Вуко. — Тільки десь на відлюдді.
— Чому ти так радієш? Бо розтрощив скелю?
— Ні. Я зробив це несвідомо, ще й з’ясувалося, що цього не передбачиш. Це поразка, а не успіх. Воно наче граната, а мені потрібен пістолет. Ні, я радий, бо живий. Відчуваю, що живий. Мене перетворили на дерево, а я живий. Я отямився голий у горах, і я живий. Я спустився в урочище, і все одно живий. Це наснажує, знаєш?
Він спускався з гори довгими кроками, коли раптом зупинився й заспівав на все горло вібруючим балканським голосом:
— Hej, doktore-e-e! Srdce mne bole-el Na ljubavi nema lijeka, ne pomoze apoteka, hej, hej, hej, doktorel Ja-hou!
Цифрал дивилася на нього трохи обурено і трохи тривожно.
Хата Пісенника стояла так, як він її й залишив. Втиснена в скелю, немов трухлявий гриб, оточена кривими стовпами менгірів. Унизу гуркотів водоспад, збиваючи хмару водяного пилу.
— Агов, Бондсвіфе! Я повернувся! — весело загукав розвідник. Йому відповіла тиша, шум водоспаду і якесь дивне скиглення.
Вуко ступив за кам’яні стовпи стривожений і зупинився.
— Ґліффнак? — запитав він невпевнено.
Єті сидів, скрутившись клубочком під частоколом, гойдався й очевидно плакав. Сльози цівкою текли по його пласкому, зморщеному обличчю, крапали з вишкірених ведмежих ікл.
— Що сталося, Ґренделю? — запитав Драккайнен дещо делікатніше, ніж зазвичай.
— Боляче... — схлипувала потвора. Він белькотав, але цілком зрозуміло. — Я хочу до тата...
— Jebem ti majku... — пробурмотів Драккайнен, бліднучи, як стіна. У нього перед очима з’явився спогад менгіра в урочищі. Менгіра, з якого звисав ланцюг, що закінчувався кайданами. Досконале місце, щоби хтось міг прив’язати вагітну жінку. Хтось, кому потрібна була її мутована в потвору дитина, яка захищатиме й просуватиме бізнес.
А тепер нещасна мавполюдина страждає й сумує за своїм татом. Діамантовий туман навколо розвідника ніби згустився й почав крутитися, як атомна орбіталь.
— Бондсвіф! — крикнув Вуко й рушив до хати.
Двері відчинилися, коли він лише простягнув руку, але він цього навіть не помітив. Дерев’яний засув тріснув із оглушливим грюкотом, його шматки зі свистом відбилися від стін.
Бондсвіф підскочив зі свого улюбленого місця біля вогнища, випускаючи з рук глек, і блискавично потягнувся за вигнутим костуром. Надто пізно.
Драккайнен відчув, як у нього терпне шкіра, ніби німб навколо нього став відчутний на дотик. Спершу він не звернув на це уваги. Сили урочища, магічні тумани й інші дурниці миттю вилетіли в нього з голови. Він планував ухопити мага за горло, гепнути ним об стіну чи просто віддубасити ногами. Далі буде видно.