Минуло кілька секунд, упродовж яких всередині хати вирувало торнадо. У повітрі літали розбиті на друзки глечики, лахміття, шматки хутра й дрібніші меблі. Стояк із дивакуватою парадною бронею раптом рухнув навзнак, ніби зомлів, списи рядком впилися в стіну, глек, наповнений пивом, вибухнув, ніби в нього влучили з ракетниці, й розбризкав свій вміст на стіни.
Драккайнен, ігноруючи це все, перестрибнув стіл і схопив Бондсвіфа за горло, розмістивши великий і вказівний пальці з обох боків кадика так, щоб стиснути артерію.
— Ти прив’язав її в урочищі?! — крикнув. — Хотів, щоби вона народила тобі потвору, pasi kurču?! Де його батьки, погань?! Що ти з ними зробив, паскудо?!
Він навіть не зрозумів, що горлає хорватською.
Бондсвіф, якого він так наполегливо душив, природно не міг видобути із себе жодного змістовного звуку, окрім глухого хрипу, тільки судомно дряпав і шарпав руку, яка його стискала. Безрезультатно. Це тривало мить, поки Драккайнен, стискаючи пальці, цідив жахливу фінську лайку, а в кімнаті все перекидалося, літало й ламалося, ніби в ній біснувався невидимий псих. Собачі горіхові очі Бондсвіфа закотилися вгору, відкриваючи під сподом вузьку смужку склери, що налилася кров’ю. Маг уже рив каблуками підлогу і шарпав усе слабше й конвульсивніше, коли Вуко опанував себе й раптом послабив стиск. Бондсвіф рухнув обличчям на стіл, кашляючи і хрипко вдихаючи повітря.
Драккайнен одним різким рухом зірвав із балки ремінь, на якому досі висіла підкова, і блискавично затягнув на його кінці зашморг.
Бондсвіф, змагаючись за дихання, досі лежав на столі, однією рукою масажуючи стиснуте горло, другою розпачливо жестикулюючи.
— Я добре пам’ятаю, що каже закон? — запитав Драккайнен. — Спочатку мотузка з петлею, а потім три нові списи? А потім... ні. Забагато церемоній. Ми зробимо інакше. Мені потрібна боксерська груша. Зараз побачимо, що я можу з тобою зробити силами урочища.
— Це зробив не я... — видушив із себе Бондсвіф. — Це Бондсвіф...
— Ах ти... — почав Вуко, піднімаючи руку. Але не встиг.
Ґліффнак влетів поміж них, немов кудлатий локомотив. Драккайнен від удару в груди гепнувся назад, перевертаючи стіл. Йому перехопило подих, але він викинув уперед зігнуті ноги й швидко підхопився.
— Ні... — пробелькотів єті. — Не можна... Нічого тату не роби... Не можна тата...
— Це він... твій батько? — запитав безпорадно розвідник.
Повіяло скельним, печерним холодом. Двері вглибині кімнати раптом зі скрипом прочинилися, подмух пригладив язики полум’я у каміні й забрязкотів тотемами, що звисали зі стелі.
— Уже пора... — війнув дивний голос, що лунав звідусюди і звучав так, ніби заговорила гора. Неголосно, луною, що пульсувала під вапняною стелею, шумом підземного струмка, скрипом скельного розлому. — Уже пора... зустрітися.
За прочиненими воротами виднівся темний коридор, що вів невідомо куди. У розтрощеній кімнаті, стікаючи кров’ю, Ґрендель допомагав своєму знеможеному батьку, який масажував укрите сивою щетиною горло й заходився страшним сухим кашлем, ніби всередині у нього все ламалося. Єті підвів на розвідника вологий погляд горіхових очей із тривожною іскрою розуму, що дрімала десь там під сподом.
— Якби тут усі не клеїли із себе таких таємничих, не було б цих прикрих непорозумінь, — примирливо сказав Драккайнен.
Він роззирнувся по зруйнованій кімнаті, шукаючи якусь уцілілу лампу, зрештою знайшов одну металеву, потрусив і почув усередині хлюпотіння олії. Підпалив ґніт від палаючої в каміні тріски, вийняв меча і кілька разів глибоко вдихнув.
— Мені, звісно ж, ніхто не скаже, що там усередині? — вирішив упевнитись, але не отримав відповіді. Оглянув відчинені двері, після чого відклав меча і спробував вийняти ворота з петель. Не вдалося. Тож він зупинився на тому, що відірвав відкидний засув, що одним кінцем висів на ланцюгу, й порубав його сокирою на шматки.
— Замикати ці двері, коли я буду всередині, не має сенсу. Наприклад, підпирати лавкою чи щось у тому ж дусі, — категорично заявив він. — Я й так їх відчиню, а потім буду дуже нелюб’язним. Дуже. Я зрозуміло пояснюю?
Мовчання він сприйняв за схвальну відповідь. Узяв іще кресало і знову потрусив лампою, щоб переконатися, що олія не закінчиться одразу.
— Що би тут ще... — пробубонів. — Крейду? Клубок шпагату? Я стаю таким обережним.
Коридор виявився справжньою тріщиною в скелі, не ширшим за метр, і вів трохи вниз. Каміння під ногами було гладеньке й вологе, єдиний слід людської діяльності — це старанно спиляні сталактити. Це зробили давно, бо на цурпалках уже з’явилися кількасантиметрові натьоки, схожі на руді бурульки.
— Утворення, які ви бачите на стелі, називаються сталактитами, ті, які здіймаються знизу, — сталагмітами, а ті, які з’єдналися в одне ціле, — це сталагнати, — пробурмотів він мудрагельським тоном, піднімаючи вгору лампу.
Коридор був вигнутий, через кілька кроків тьмяне світло кімнати залишилося десь позаду й навколо запанувала оксамитова непроглядна темрява, підсвічена тільки миготливим пломінчиком, що виводив тіні й відблиски на вологих, вкритих натьоками стінах, але світла давав небагато.
— Не подобається мені це, — буркнула Цифрал. — Схоже на пастку.
— Така робота, моя Дзинько, — процідив Драккайнен. — Я нічого не доб’юся, стоячи на місці чи перестраховуючись. Доводиться лізти дракону в пащу, якщо ми хочемо сколихнути це болітце.
Він протиснувся між двома скелями й раптом зупинився, як укопаний.
— Здається, вдалося... — прошепотів він, обережно підіймаючи руку. Невидимий у темряві діамантовий німб, що оточував його тіло, засвітився навколо долоні теплим зеленим блиском.
— Круто, — зрадів він. — Чарівники у фільмах завжди так роблять. Тільки через це краще видно мене, аніж мені. Nek ide и dupe. Ще й засліплює.
Він зосередився, і зеленувате сяйво поступово пригасло. Однак через кільканадцять метрів світло з’явилося знову, тільки вже не від розвідника. Воно засвітилося десь за поворотом тьмяним, миготливим блиском. Вуко обережно поставив свій каганець на місце, де не крапало зі стелі, і повернув меча в долоні вістрям назад.
З цього моменту він ішов беззвучно, обережно переставляючи ноги. Схилений і стиснутий, немов пружина, одну руку він виставив уперед і сховав лезо за відставленим плечем.
Печера була невелика, майже кругла, може, шість метрів діаметром, із високим склепінням, наїжаченим сталактитами, що стирчали, як зуби нарвала. Її освітлювало коло розставлених під стіною каганців.
А навпроти входу стояв Ван Дікен. Високий, у своєму довгому чорному плащі, з волоссям, зачесаним назад. Він стояв і знущально посміхався.
Драккайнен ударив миттєво, як кобра, розтинаючи повітря хрестом навскіс. Перший удар у ліву артерію, другий горизонтально через живіт. Не роздумуючи.
Меч рубонув твердо, як по каменю, два різкі звуки брязкоту відбилися луною від стелі, а Ван Дікен зник. Звідкілясь, немов із-під землі, почувся сміх. Не монументальний оперний регіт лиходія, а звичайне злісне хихотіння.
Вістря витримало, заробило тільки дві невеликі щербини, але шок від удару на мить прошив Драккайненову руку неприємним болем, що розійшовся аж до ліктя.
Він усвідомив існування свого магічного ореолу, відчув його, відчув, як терпне шкіра, ніби від потужної магнетичної котушки індуктивності, потім велів туману згуститися, завирувати за подобою галактичної туманності. Він діяв наосліп. Інстинктивно.
Вуко подумав про подмух крижаного повітря. Про рух молекул. Про завірюху.
А потім махнув рукою — і всі каганці згасли. Темінь впала на печеру, як чорна вода. Усе зникло. У холодному вологому повітрі розійшовся запах спалених ґнотів і олії.
Панувала непроникна оксамитова темрява.
Темрява остаточна.
Він пам’ятав, де знаходяться скелі і де стирчать сталагміти. Прослизнув у інший бік печери безгучно, як кіт, і став так, щоб за спиною була лита скеля.
Два темні місця позаду, плями мороку, в яких він не встиг нічого побачити, могли бути звичайними нішами чи входами в чергові коридори. Угорі ще одне таке місце: темна щілина, яка могла бути комином, що веде в печери або ж назовні чи на вершину гори.