Він стояв сторожко, не видавав навіть найменшого звуку, повільно втягував повітря носом і винюхував. Намагався намацати в пам’яті запах Ван Дікена. Персональну конфігурацію естерів та органічних кислот, запаховий підпис, єдиний у своєму роді, але без підсилювача це було геть не так просто. Він не відчував нічого. Тільки чужий запах ніби спліснявілого шмаття й протухлого сиру. Зосередився на руху повітря. Ледь тягнуло згори — це, ймовірно, був комин, трохи віяло з одного з гіпотетичних коридорів. Повітря звідти струмувало вологе, перенасичене водним пилом і чимось іще. Чимось важким, мінерально-хімічним, що трохи нагадувало гар.
Метан.
У залишкових кількостях.
Вуко стояв, зважуючи меч у руці, й чекав якогось звуку. Шарудіння одягу, подиху, серцебиття, зітхання, хрусту суглобів чи скреготу каміння, об яке з необачності перечепилися в темряві.
Нічого.
Морок приносив тільки дуже віддалений, ледь уловимий шум води, трохи ближче вода тихо хлюпотіла, а ще ближче — лише поодинокі крапельки з мелодійним плюскотом спадали зі стелі.
Якби в нього була програмна підтримка, він був би спроможний почути як повзе по камінню павук. Вуко чекав.
Уявив поодинокі часточки метану, змішані з повітрям. Атом вуглецю, симетрично оточений чотирма атомами водню, як каркас піраміди. Тетраедр. Він відчув їх усім своїм єством. Уявив, що може наказати цим часточкам рухатися на зустріч одна одній, як кулькам ртуті; що підвладні його заклику, вони прямують коридорами, вибиваються зі скель, висотуються з покладів вугілля під горою і мчать до печери, в якій він стоїть, згущуючись у невелику хмару.
Вуко поняття не мав, чи це хоч щось дає. Він імпровізував, але весь час відчував мурашки на шкірі, особливо вздовж долоні. Щось відбувалося.
Він також відчув (хоча це могла бути лише його фантазія), що гіркуватий запах вуглеводнів стає сильнішим. Майже вловимим.
Він подумав, що може, до нього повертається частина втраченої програмної підтримки. Хіба метан для звичайної людини має запах?
Він уявив собі, що розділяє хмару газу на три складові, що дві з них спрямовує в розгалуження коридору, а третю скупчує під склепінням. Що ці часточки ретельно змішуються з повітрям.
А потім він вигадав іскру.
Відчув її. Змусив існувати. Раптовий стрибок коливань електронів. Усе швидше і швидше, поки вільні заряди не зірвуться зі своїх орбіт і на мить не утворять заряджену енергією хмару. Вибух супернової для мікроскопічного космосу атомів.
Нічого.
Він тільки відчував, що волосся по всьому тілу в нього стає дибки, що хмара діамантового пилу вирує навколо нього, як скажена.
— Palaa, huoral Läämitää!
Електричні заряди на його шкірі досягли критичного значення й Драккайнен вистрілив на всі боки іскрами.
Бахнуло страшенно, три блакитні спахали, немов зблиски зварювального апарата, заповнили печеру, пляма вогню розлилася по стелі. Гуркіт вибуху прошив гору, покотився віддаленими коридорами, струсонув печерами.
У цьому потоці блискавичної миті Драккайнен подумав, що коли Ван Дікен не сховався при виході з коридорів або комина, то, може, став невидимим. Може, він здатен вкриватись якимось оптичним камуфляжем і спокійно стоїть собі там, де стояв. Посеред печери.
Вуко встиг розвернути лаву вогню, що ринула в коридори: виставити дамби із застиглого повітря в неї на шляху й направити її у зворотному напрямку. Вогонь фиркнув іще раз рештками метану, трьома синюватими язиками, цього разу всередину. Вперіщив по печері, бухнув жаром і згас.
Але тепер посередині стояла людина, охоплена полум’ям.
Нерухомий палаючий смолоскип із розкинутими руками, немов символ Ку-клукс-клану. Як ангел із полум’яними крилами, що несе світло.
Ван Дікен горів, але так, ніби його це не стосувалося, ніби вогонь не вкривав його шкіру пухирями, ніби його очі не закипали, волосся, потріскуючи, не плавилося. Він не кричав, не кидався на всі боки, тільки стояв і горів, немов пекельне опудало для відлякування птахів. Лише мить.
Наступної ж миті увесь вогонь раптом хлинув Драккайнену в обличчя, ніби хвиля прибою.
Перш ніж упасти на землю, волаючи у вирі пожираючих його пломенів і качаючись вологою підлогою печери, він ще встиг подумати. Перш ніж перетворитися на живий смолоскип, що звивається в корчах і з тріском палає у переплетінні обсмаленої шкіри, вибалушених від жару очей і киплячого в тілі жиру, встиг подумати, що очі Ван Дікена залиті фіолетом, як два відполіровані карбункули. Переливчасті жуки під повіками, а не риб’ячі очі людини. У нього очі місцевого.
І тоді вогонь згас.
Раптово й умить.
Запала темрява.
А потім загорілися всі каганці. Запалали з тихим пирханням і залили печеру теплим світлом.
Посередині був кам’яний диск, чорний і гладкий, немов відполірована обсидіанова стільниця. Диск, який весь час поволі обертався, левітуючи на відстані кількох сантиметрів над підлогою.
На камені сидів голий старий, по-турецький схрестивши ноги. Карикатурно худий, потворний, з блідою шкірою, вкритою плямами, з рештками волосся на зморщеному черепі. Сидів і обертався, ніби увінчував собою химерну карусель, щомиті демонструючи мавп’ячо-жаб’яче лице, на якому ніби позаростали очі.
Драккайнен згріб себе із землі й обмацав усе тіло, з певним подивом виявив, що брови й вії частково вціліли, а ось пушок на голові, що вибився після виходу з дерева, муситиме починати спочатку, триденна щетина також зникла. У нього промайнула думка, що він затулив очі рукою, але на шкірі не було слідів серйозних опіків. Лише кілька пекучих почервонінь, і все.
Він відчув на губі теплу ферумно-солону цівку, а потім повалився на коліна. М’язи дрижали від напруги.
Йому подумалось, що все це біснувате протистояння тривало щонайбільше три секунди.
Він сперся на одну руку, намагаючись не зомліти. Трусонув усім тілом, як оглушений боксер, сплюнув змішану з кров’ю слину й витер обличчя.
— Ти б загинув, — почувся скрипучий кам’яний голос. Старий не розтуляв рота й не рухався. Голос долинав зусюди. — Ти швидкий, але зі справжнім Відуном у тебе не було би шансів. Твої пісні недолугі.
— Я лише сьогодні вранці почав, — буркнув Драккайнен і спробував підвестись, спираючись на стіну. — Ти — Бондсвіф? Обидва Ведмеді? А той тоді хто?
— Він неважливий. Я не пам’ятаю, як його звуть. Здається, Годвіль, Який Штурхає Камінь. А може, це той попередній? Завжди знайдеться якийсь йолоп, який хоче діяти і який, прийшовши за порадою, подумає, що достатньо зайняти покинуту хату під Горою Стогону і прикинутися великим Дієвцем. Він мені потрібен. Я вже давно не їм, але хтось мусить мене обмивати й обкурювати. Та й пити мені треба. Хтось повинен мені співати. Хтось повинен вгамовувати смуток Гори Стогону. Перш ніж я стану туманом. Перш ніж осягну втаємничення. Перш ніж відмовлюся від чинів та дій і відійду, як чистий розум, не прив’язаний до волі.
— Ти перетворив його сина на потвору, — сухо зазначив Драккайнен.
— Ах, так. Я вирішив, що нифлінґ буде кращим слугою. Принаймні він відлякує настир. Але той прийшов шукати свою дружину. Тож я залишив собі обох. Коли я досягну просвітлення, вони стануть вільні. Якщо доживуть. Це вже так довго... Я досі не став Тим, Хто Снить. Мене розбудила Людський Пломінь. Гатрун. Господарка Гніву і Пристрасті. Наказала тобі допомогти. Тож я допомагаю.
— Ага, — насуплено відповів Вуко. — Допомагаєш мені.
— Так. Я показав тобі шлях. Вклав у твої руки силу урочища. Але ти тупий і незграбний. Йдеш углиб гори. Бачиш образ свого найбільшого ворога і що робиш? Хапаєшся за меч. Він потужний. Думаєш, ти зможеш убити його залізом?
— Ти знаєш його?
— Я чув про нього. Відчуваю, що він робить із піснями богів. Бачу його твоїми очима. Він божевільний, але потужний. Якщо ти його не стримаєш, настане кінець.
— Так-так, знаю. Війна богів, — процідив розвідник.
— Це можливо. Навіть якщо боги не обернуться одне проти одного, рівновага порушиться. Вони можуть проголосити чергове народження світу. Надійде мертвий сніг.