— Мене вже підбішують ці криптоніми, — Драккайнен примружив очі. — Може хтось сказати щось конкретніше? Хоча би раз? Кожен сніг, по суті, мертвий. Це тільки клапті з льоду. Невже сніг може спричинити таку сенсацію?
— Що таке «креаптонуоми»? Неважливо. Це інший сніг. Він укриває світ, як узимку, але це інша зима. Вона означає кінець і початок. Увесь світ засинає. Звірі й люди. Мертвий сніг відбирає у них пам’ять. Коли прокидаються, світ навколо вже новий. Вони не пам’ятають ані своїх імен, ані рідних облич. Не знають, хто вони і звідки. Не знають ні друзів, ні шляху додому. Нічого. Тільки те, що є в пісні людей. Найпростіші закони: як зорати поле чи викувати меч. Найпростіші речі. Вони всього повинні вчитися наново. Часом вони прокидаються зовсім не там, де застав їх мертвий сніг. Дехто мусить наново вчитися говорити й ходити, ніби знову повернувся в дитинство. Дехто ж і зовсім не пробуджується.
— Просто прекрасно. Як часто це відбувається?
— Цього ніхто не знає. Ті, хто прокинулися на початку світу, нічого не пам’ятають. Навіть ми, Ті, Хто Відає, можемо сказати лише, що він надходить то раз на сто років, то на тисячу. Коли світ втрачає рівновагу. Коли з’являється забагато змін. Коли час вибивається зі своєї колії. Зазвичай тому, що надто багато з нас надто поквапливо погналися за піснями богів. А часом світ так сильно змінюється тільки через людей. Коли забагато воєн, забагато нових ідей, забагато дивних речей, що руйнують рівновагу.
— Як розпізнати той мертвий сніг?
— Надходить туман і темінь. Це може статись навесні чи посеред літа. Так, ніби сонце померло. Дерева раптом втрачають листя і все засинає. А мертвий сніг нібито й не холодний. Він ніби попіл. Але тобі це нічим не допоможе. Від мертвого снігу не втечеш. Навіть Ті, Хто Відає засинають. Дехто з них потім щось пам’ятає. Нібито. Це неважливо. Це знання, яке нічого не варте. Послухай, що я маю тобі сказати, бо мене починає морити втома. Я скоро засну. Давно мені не доводилося так багато говорити. Давно я не перебував розумом у світі так довго. Тож слухай правду: ти не можеш носити в собі силу урочища надто довго. Якщо ти спробуєш будь-що вдіяти, її щоразу меншатиме. Друга правда в тому, що рано чи пізно ти муситимеш повернутися на урочище і знову набратися сили. Дехто намагається назбирати її про запас. Якщо ти зірвеш на урочищі гриб чи зачерпнеш трохи землі, струсиш пилок із рослини чи набереш снігу, там завжди буде трохи пісень богів. Але це небезпечно, це тобі третя правда. Той, хто не вміє співати, може вивільнити нищівну силу навіть однією необачною думкою. Ти сам можеш її вивільнити у сні чи в гніві. Якщо у тебе такий запас із собою, його треба сховати й замкнути. Не можна, щоб хтось його торкнувся чи відкрив. Четверта правда твердить, що пісні богів можна змусити самих до тебе прийти, тоді вони створять примару, Пробудженого. У такій подобі пісня богів може до тебе примандрувати, але ти маєш пам’ятати, що у Пробудженого своє життя і він — як звір. А ось тобі п’ята правда: це неправда, що пісня богів не послухає будь-кого. Послухає, тільки треба вміти просити. Якщо ти відчуватимеш спрагу, маєш попросити про дерев’яний кухлик води, не більше, ніж на кварту, і вода має бути чиста. Якщо скажеш просто «води», пісня виллє на тебе водоспад чи вкине у море. Ти маєш відчувати пісні і співати так, щоб вони могли тебе зрозуміти. Правда шоста і остання в тому, що якщо навіть пісня тебе зрозуміє, вона все зробить якнайпростіше. Якщо хочеш, щоб пісня богів запалила тобі вогнище і не скажеш нічого більше, найімовірніше вдарить блискавка. Ти маєш запам’ятати всі думки і почуття, з якими щось дієш. Потім маєш із цього створити спеціальну пісню й замкнути її в одному реченні чи слові. Такому, якого ніхто, окрім тебе, не знає. Відтак скажеш слово і пригадаєш собі всю пісню. Те, чого ти прагнеш, знову станеться. Запам’ятай мої слова, то матимеш із них користь, якщо зрозумієш. Тепер іди. У мене вже немає більше сил, щоб дивитися на цей світ. Як вийдеш, скажи тому Годвілу, чи як там його, щоб сьогодні він уже не приходив.
А потім старий замовкає. Каганці ледь пригасають, але далі горять. Якийсь час я чекаю в надії, що він ще озветься, але вібруючий голос гори стихає. Старий сидить нерухомо, круглий полірований диск далі неквапно обертається, як коло рулетки, що сповільнюється.
Я знаходжу меч, оглядаю надщерблене вістря і вставляю в піхви. За поворотом нахиляюся за своїм каганцем, який запалюю абсолютно нормально, за допомогою кресала й жменьки тирси.
Дорога назад видається мені довшою, але я втомлений і голодний, точнісінько так само, як після гіперадреналіну. Рази два мушу сідати на вологому камінні й відпочивати.
У хату повернувся відносний порядок. Розкидані меблі знову стоять, де стояли, стіл знову на ніжках, господар же зайняв своє традиційне місце у кріслі біля вогню. Він знайшов інший глек замість розбитого, поповнив запаси пива. Сидить тепер і поглядає на мене з острахом з-понад кованого рогу.
Я видобуваю з пояса ще одну срібну марку й кладу перед ним на столі. Він дивиться тими собачими очима, в яких я вчуваю страх.
— Ти добре мене навчив, — пояснюю. — Тож ти заробив ті два ґвіхти. За цю марку я хочу трохи запасів. Хліб, сир, сушену вудженину, трохи пива у флягу і якийсь невеличкий казанок. Мені треба зараз же звідси забиратися.
Він дивиться нерухомо, ніби нічого не розуміє. Зрештою тягнеться за монетою, крутить її в пальцях, а потім робить жест головою у бік комори. Я сприймаю це як запрошення до самообслуговування.
Якусь мить я порпаюся в коморі й знаходжу все, що мені може знадобитися. Маг дивиться на мене цілком байдуже і не протестує, навіть коли я показую йому бурдюк із пекельно солодким напоєм, схожим на вино, що пахне ніби хурмою і фініками.
Я знаходжу також щось, що нагадує примітивний рюкзак, — власне кажучи, хутряний мішок із пришитими ременями. У нього пакую пожитки.
Зупиняюсь якось так на півдорозі до дверей. Трохи ні в тих, ні в сих, і сам не знаю, чому.
— Як тебе звуть? — питаю нарешті.
— Ленн, Що Біжить За Сорокою.
— Дякую тобі, Ленне. Якщо мені якось вдасться зробити так, щоб не настали найгірші часи, то це буде завдяки тобі. Я вб’ю Дієвців або заберу їх із собою.
Він мовчить якусь мить, а потім поглядом показує на ворота до підземелля.
— Ти вбив його? — питає з надією. Я засоромлено кручу головою. Почуваюся по-дурному.
— Я би не зміг. Він надто сильний, навіть коли спить. Він постав переді мною в подобі мого ворога, і я не спромігся його подолати ні мечем, ні піснею богів.
— І тому ти думаєш, що подужаєш тих?
Я прилаштовую сагайдак до рюкзака, вдягаю плащ. Мовчки закидаю на плечі важкий клунок.
— А твоє ім’я?
— Ульф Нічний Подорожній.
— Знайди шлях, Ульфе.
— Якраз пора. Я йду. Думаю, вже скоро ви із сином будете вільні.
Він повільно крутить головою і робить ковток. А потім тільки сидить і бгає під столом ремінь, на якому раніше висіла підкова.
— Він ніколи не ввійде до кола богів. Коли ти був там усередині, я думав забрати сина й піти. Тоді він залишив би собі тебе. Але потім двері зачинилися, хоч були вирвані з петель. Він не хоче інакше. Та все одно я думаю, що ми скоро будемо вільні.
Я виходжу і дуже тихо зачиняю за собою двері.
Надворі туманний день, повітря розтинає пискливий спів сокола під час полювання. Я повертаюся на шлях, проминаю частокіл менгірів і ступаю в ліс, не озираючись.
Далеко я не заходжу, бо валюся з ніг від утоми. Знаходжу добре сховане місце й дрижкими руками розв’язую ремені клунка і поглинаю кусень хліба, копчений сир і щось типу ковбаси. Мені шкода часу, щоб різати це на шматки, я просто відриваю все зубами, як звір. Пиво тече по моїй бороді, я насилу згадую, що треба жувати. Після цього в мене немає навіть сил, щоб поприбирати крихти. Я просто заповзаю під листя пір’їстої папороті і закутуюсь у плащ, щоб поринути у сон, схожий на летаргію.
Найбільше я люблю ті миті, коли я просто мандрую. Ходьба дає мені рідкісне на Землі почуття свободи. У цьому є щось первісне, що заселяє ділянки мозку, які призначені для прадавніх інстинктів із тих часів, коли ще не було прописаних норм, турботливих процедур та інститутів контролю. Ось людина простує вперед. Іде, куди хоче, спить там, де її застане ніч. Усе життя зводиться до теперішнього, усе планування — до однієї доби. Треба прожити ніч, знати, що їстимеш завтра і куди підеш. Усе, що далі, це вже абстракції без особливої практичної цінності.