Тож я йду. Крізь незайманий ліс, що вкриває гори. Оминаю більш протоптані шляхи й вибираю вузькі стежки, часом такі, по яких найімовірніше бігають лише звірі, гірські струмки, уздовж яких можна йти кам’янистим берегом чи стрибати по камінню. Часом продираюся навпростець через ліс.
У мене є мета. Я хочу повернутися у Землю Вогню. Там у мене є друзі, кінь і спорядження. Скоро зима.
Час, який я просиджу біля каміна на дворищі молодого Атлейфа чи в поселенні у Ґрунальді.
Час планування. Укладання змов. Накопичення сил.
Адже тепер я мушу перетворитися на асасина. Підступного вбивцю.
Я йду.
Увесь час із понурою тінню на душі.
Не можу забути нещасного мага, залишеного разом із сином-монстром у схожій на гриб хаті. Не можу забути висушеної мумії на розкрученому камені.
Мій союзник. Мій учитель і радник. Ніхто до нього не розповів мені стільки корисного.
Не можу собі пробачити, що я його не вбив.
Він був лихий. Майже такий же лихий, як Ван Дікен. Відрізнявся тільки тим, що був здатен утриматися від діянь, якими той другий упивається.
Повторюю собі ще раз: «лихий».
Я опинивсь у світі, в якому мають значення саме такі гнітючі, оціночні, допотопні категорії. Там, звідки я родом, за публічне висловлення такої оцінки ще донедавна можна було опинитись на лаві підсудних.
Тут же це цілком природні поняття. Майже технічні. Зло. Добро. Ось так просто.
Тут не можна обрати варіант «не знаю» чи «не можу відповісти». Тут світ має два вістря, як спис Гатрун. Життя і смерть. Зло і добро. Підлість і шляхетність. Немає «не знаю». На це немає часу. Ти обираєш або руків’я, або клинок. Тут не до морального релятивізму. Руків’я в долоні чи вістря в пузі. Немає місця для Понтіїв Пілатів. Тут рішення приймаються за долю секунди й раз і назавжди. Руки можна буде помити потім. Від крові.
Тому я не можу собі пробачити, що не вбив його.
Це правда, що швидше за все мені б не вдалося. Але я навіть не спробував.
Я прикрився своєю місією. Своєю найсвятішою місією та її абстрактними правилами, вигаданими під сонцем, яке тут навіть не заслуговує на те, щоби вважатися астрономічним явищем. Безіменна іскра серед зоряного пилу. Як боягуз, прикрився правилами не з цього світу. Правилами лицемірів, для яких у палиці десять кінців і все у світі відносне, тож кожна рішуча дія — це злочин. Це значить, що ми починаємо диференціювати. Послуговуватися абсолютними поняттями. А від цього вже тільки крок до роздавання моральних оцінок. А відомо ж, що це завершується інквізицією. Тож краще відвернутися. Не бачити зла.
Я відвернувся і пішов. Бо це не було пов’язано з місією.
Я не мусив вступати у відкриту конфронтацію. Закляття — немов програма. Достатньо було інакше закінчити низку команд, яка принадила в комору метан. Нехай би працювала далі. Нехай би збирала газ під склепінням, аж поки він не досягне відповідної концентрації й не опуститься до палаючих на підлозі каганців. Так це має працювати. Я починаю вчитися.
Починаю думати, як асасин.
Я маю навчитися користуватися законом, який ношу десь у собі. Ну, скажімо, в серці. І співставити його з іще більш середньовічною контрольною системою — сумлінням.
Яке очевидно сказилося, бо не дає мені спокою, що я не вбив людини. Однак я мушу йому довіритися, бо нічого іншого тут немає.
Я пам’ятаю тільки загальний напрямок, в якому маю йти. Сторону світу. На жаль, іду іншою дорогою, ніж прийшов у Землю Вогню. Окільною, що називається, а мені треба знайти невеличке поселення, що притулилося між лісом і озером. Крапку серед диких гір.
Я б собі зарадив, якби можна було хоч би кинути оком на яку-небудь карту. На дві хвилинки. Але карт немає. Я маю довіритися інстинкту.
Коли сутеніє, я спиняюся. Будую надійний курінь зі зв’язаних ременем жердин, вкритий товстою стріхою хвойних гілок. Розпалюю мініатюрне вогнище в укритті між камінням, готую суп з якогось кореневища, що пахне, як дикий часник, їстівних бульб, схованих у корінні папороті, шматка сушеного солоного м’яса і хліба.
Викурюю економно набиту люльку й попиваю гарячу воду, приправлену солодким, як сироп, вином.
Дивлюся на воду. Гірський струмок, що плюскоче по валунах. Мені би хотілося знати, чи це не якась притока Драґоріни, але вона, на жаль, не підписана.
Я поспішаю.
Мене гнітить відчуття, що сталося щось погане. Що для чогось уже може бути надто пізно.
Мені сниться гурт химерних музикантів. Ансамбль, ніби з пекла, сидячи на бочках і табуретах посеред галявини, грає химерну галасливу мелодію. Флейтист худий, а обличчя його нагадує череп щура, на дудці грає створіння, вкрите пурпуровими виразками і схоже на роздуту людиноподібну ропуху, людина-лобстер у багряному панцирі з шипами крутить ручку ліри чи торбану. Музика, гучна й писклива, майже заглушує жахливий гул пожежі. Горять дерев’яні халупи — у повені іскор провалюються дахи, вогонь шмагає небо.
Уздовж частоколу на прибитих до балки ланцюгах звисають чорні покручені клунки. Деякі ще догорають, усі димлять і нагадують обсмалені й зібгані від вогню виставкові манекени.
— Хтось хоче станцювати Танець Вогню? — горлає худий чоловік, що стоїть під встромленим у землю бунчуком. Держак обплітають вигнуті в танці змії, верхівку увінчує череп і дві кінські гриви.
Перед поселенням на колінах стоїть горстка людей зі схрещеними позаду руками. Стоять мовчки, за їхніми спинами з гуркотом балок валяться хати, але вони дивляться на макабричний оркестр.
— Ті, хто поклонилися Змію, підуть із нами. Живі й неушкоджені, як я й казав, — чоловік то гримить басом, то пищить скрипучим тенором. Мутація.
Це пацан.
Підліток, чиє тіло вкрите зигзагоподібним татуюванням. Поблизу крутиться кілька десятків Людей Зміїв. Рослі чоловіки у вигадливих ламінарних півпанцирах і штурмаках, неподалік вогонь малює зблиски на панцирах кількох крабів. Чому вони слухають такого смаркача?
— Я спитав, чи хтось іще хоче поклонитися Богові Вогню?! А може, хтось хоче помірятися силою зі Зміїним Жалом?!
Мовчать і дивляться на оркестр.
— Ти! — кричить хлопець. — Ти бився! Я тебе бачив! Сюди його!
Два величезні воїни витягають із натовпу чоловіка, він пручається, але його виштовхують на центр галявини і кидають на коліна прямісінько перед музикантами. Він підводить обличчя й дивиться на вкрите бородавками жаб’яче рило, на щурячий череп і витягнуту морду лобстера. Виглядає так, ніби хоче прокинутися. Трясе головою, яку оперізує просякнута кров’ю хустка.
— Дайте йому меч! — кричить хлопець. Хтось зі Зміїв подає бідоласі короткий сікач. Той бере його і стискає долоню на дерев’яному руків’ї, на мить заплющує очі. Поволі встає з колін, зважуючи лезо в руці.
— Тиша! — На крик хлопця музиканти перестають грати. Гуде й гримить тільки пожежа. Справжній ураган вогню. Ще реве худоба, яку зігнали в тісну купу десь у темряві.
Підліток відкидає назад поли плаща, чорна тканина спливає з його плечей. Лівою рукою він підносить меч, береться за руків’я і повільно витягає над головою лезо. Односічне, блискуче, як люстро, у сімдесят сантиметрів завдовжки. Мономолекулярне лезо меча «Нордланд», меча розвідника. Він хапає обмотаний стрічкою держак обома руками, геть неправильно, і починає крутити лезо в якихось незграбних подригуваннях. Його суперник нахиляється і згинає ноги, виставляє свій короткий сікач, як ніж. Пританцьовуючи по-боксерськи, кілька разів ухиляється й відскакує.
Це триває недовго.
Двічі чути різкий свист, хруст плоті при розрубуванні та здушений крик. Якусь долю секунди у світлі пожежі видно також раптовий вибух розпиленої крові.