Чоловік гупається на землю, як мішок, голова котиться по забризканій траві.
— Це кінець! — волає хлопець. — Тепер надходить час Зміїв! Ідіть! Ідіть до Змія! Ідіть до Замку Шпичаків! Там пророк покаже вам шлях!
Вони йдуть.
Мовчки стають один за одним і йдуть вервечкою кудись у темінь. Байдуже минають нерухомий труп. Не чути ні схлипувань, ні планів. Ніхто їх не супроводжує і не веде.
Чути тільки гудіння пожежі.
І музику, яка знову починає грати.
Кошмар будить мене у синій і блідий передсвітанковий час посеред мжички і каркання ворон. Потім я сиджу, огорнувшись вологим плащем, і дивлюся крізь отвір у шалаші на сповитий туманом струмок і на мокре листя, яке вже починає жовтіти. Я мав би урвати собі ще трохи сну, але не хочу. Боюся заснути.
Боюся, що кошмар, який я бачив у сні, діється насправді.
Я заражений силою урочища. Можливо, будуть і такі побічні ефекти.
Знову йду по азимуту, швидко й без затримок, хоча єдиний метод, яким я можу керуватися, мені геть не подобається. У горах ходіння навпростець, як правило, не закінчується нічим добрим.
Натрапляю на них близько полудня, на стежці, що траверсом біжить по узгір’ю. Спочатку чую кроки. Човгання підошов, шум, коли хтось із них спотикається об камінь без стогону чи нарікань. А потім дивне ритмічне буботіння багатьох горлянок. Тоді я вже лежу в густих кущах, прикрившись сухою травою й гілками, оточений хмарою обурених комарів.
Я ховаюся за пару метрів від стежки, тож можу спостерігати, як вони проходять.
Люди Вогню або з якогось іншого племені. У будь-якому разі — не Змії. Тупцюють вервечкою, близько один до одного, спотикаючись і волочачи ноги, кожен тримається рукою за плече того, хто йому передує. Ідуть і мугикають монотонну дику мелодію. Вона здається мені на диво знайомою, аж раптом я її згадую. Вони мугикають той самий мотив, який у моєму сні грали пекельні музиканти.
Лежу абсолютно нерухомо й чекаю, поки вони мене минуть. Тридцять вісім. Чоловіки, жінки. Різного віку.
Тримаються рукою за плече того, хто їм передує й тупцюють, ніби валка зомбі, туди, звідки я прийшов.
І очі в усіх затягнуті дивним, золотаво-лискучим більмом.
Поселення я починаю знаходити пополудні.
Спершу воєнні руїни. Стоси обвуглених балок, вкриті кіптявою рештки кам’яних підмурівок, трупи рядком на різних стадіях розкладання, рої мух, каркання ворон. Жахливий сморід паленого й падалі. Це не схоже на містечко з мого сну, та все одно справляє понуре враження. Усюди я знаходжу сліди потворних екзекуцій: обвуглені покручені тіла, прив’язані двометровим ланцюгом до частоколу чи до якогось стовпа. Я бачив це уві сні. Ці люди поклонялися вогню, поклонялися богу-ковалю, виробляли драконячу олію — суміш напалму і грецького вогню, танцювали Танець Вогню. Тому Змії палять їх живцем. Змушують танцювати у вогні.
Типове почуття гумору загарбників.
Мені трапляється абсолютно пусте поселення, хоч і без слідів руйнувань.
Спершу я сидів у кущах і спостерігав.
Панувала суцільна тиша. Дим не сочився з-під дахів, не кудахкали кури, не гавкали пси і худоба не ревіла. Нічого.
Сидів так десь півгодини, добре замаскований і нерухомий.
Серед халуп — тотальна мертвота. Починається дрібний дощик, з дерев осипається листя.
Я спинаюся на невисокий частокіл, власне кажучи, похилений назовні паркан із загострених колод, і обережно просуваюсь уздовж стін.
Не видно і сліду боротьби. Ніяких трупів, ніякої крові.
Усіх ніби здуло. Чоловіків, жінок, старих, дітей, худобу, свиней, кіз і собак.
Над селом не літають навіть птахи, не видно ні мухи, ні мурашки.
Я рефлекторно активую Цифрал.
Вона з’являється в сяйві веселкових іскор, метеликова німфетка із золотим волоссям. Я починаю до неї звикати.
— Ти використав майже все, — сказала вона. — У тій печері.
Драккайнен, який присів на коліна під халупою, окинув себе швидким поглядом.
— Справді не видно того ореолу. І шкіра не терпне, — промимрив він. — Ну, що ж. Заходимо.
Двері найближчої хати були не замкнені. Він легенько штовхнув їх лезом, а потім прослизнув усередину, уздовж стіни, весь час несучи на плечах гілки для маскування.
Досить довго нічого не було чути. Драккайнен обійшов чималий покій із мечем напоготові, переставляючи ноги в бойовій позиції, немов у якомусь дивному плавному танці. Зазирнув у всі закамарки і за кожні двері. А потім випрямився, гмикнув під носом: «Чисто!» і викресав вогонь. Пломінь каганця підмалював своїм сяйвом стіни з балок, старанно заслані й прикриті шматками хутра дерев’яні ложа у нішах, довгий стіл, заставлений, як до трапези.
Щедрої трапези на кільканадцять осіб. Дві запечені цілими туші на дерев’яних тацях, пласкі круглі буханки, пучки біло-рожевих стебел, схожих на лепеху, якісь квашені овочі в маринаді у глиняних мисках.
Печене м’ясо було холодним, у глеках спала піна, хліб зверху трохи підсох, але ніщо не зіпсувалося. Пахло цілком апетитно.
Драккайнен присів біля каміна й розтер у пальцях дрібку попелу.
— Схоже на те, що це сталося вчора, — повідомив. — Вони сіли вечеряти. Багата вечеря й заможна хата. Усюди прибрано, на столі чистий посуд і солідні ножі, печені кабани чи якісь там інші тапіри, біля каміна хутра, справжнісінький тобі скансен. Кілька з них встигли відрізати собі м’яса, хтось — відламати хліба, хтось — налити пива. І все. Ніхто не випив і ковтка, ніхто нічого не надкусив. Вони спокійно встали і вийшли, забравши з собою худобу, а також мух і бджіл, ймовірно їх дуже дбайливо й без застосування сили викрало НЛО. Що я несу, це я тут НЛО.
Він підвівся.
— Аж само проситься в рота. Аж проситься зупинитися на нічліг. На стінах зброя, в колодязі вода, запаси дров, числі ліжка. Ідеально. І тому мені це зовсім не подобається. Виходимо, Цифрал. Через лазню. Нічого не торкаємося, не беремо навіть цвяха.
Наскільки він вивчив планування тутешніх халуп, загалом майже ідентичних, ніби від однієї девелоперської компанії, у лазні мав бути інший, «чорний» вихід, що вів у оточений господарськими будинками двір.
Він знайшов його і беззвучно вислизнув на вулицю. Ще зазирнув у хлів і обору, але нікого не побачив. Не було там ані коня, ані брунатного буйвола з величезними рогами чи жахливої, схожої на мініатюрного гіпопотама, свині. Ані мухи чи павука. Нічого.
Панувала мертва тиша, лише вітер шумів у деревах і неподалік плюскотів струмок. Вуко прокрався крізь масивну дерев’яну хвіртку в кутку подвір’я і пішов між халупами, спорожнілими й тихими, як і та, до якої він навідався. У повітрі кружляло яскраве осіннє листя, схоже на тропічних метеликів.
— Будь-хто тут зупинився б, — сказав Вуко. — Місце гарне й покинуте. Живи собі. Навіть краєвид звідси чудовий. І відбиватися можна, тільки частокіл міг би бути кращий.
— Ти бачиш десь той ореол? — запитала Цифрал.
— Тих магічних мурашок на шкірі? Ні. Ані сліду. Тільки це нічого не означає. Думаю, вони тут зупиняються. Кожен хто мандрує цим шляхом чи забрідає в цю долину. Мисливці, біженці, пастухи.
— Тоді чому тут нікого немає?
— Хороше запитання. Ти точно хочеш знати? Бо я ні.
Він обійшов усе поселення, крадучись обережно, ніби сподівався натрапити на снайперів чи міни. Нічого не відбувалося.
А потім він повернув і напоровся прямо на краба.
Той стояв посеред вулички між халупами, абсолютно нерухомо, немов огидна скульптура. Стояв і дивився прямо на Драккайнена щілиною на своїй пиці, що нагадувала лицарський шолом типу «жаб’яча голова». Його руки були апатично складені під пахвами, леза сховані, гострі, як луска глибоководної риби, пластини панцира легко й ритмічно підіймалися.
Розвідник дуже повільно відстібнув ремені рюкзака і поставив його на землю.
— Я знаю, що всередині ти дитина, — прошепотів. — А точніше був, бо зараз ти монстр. Тому, якщо муситиму, я тебе вб’ю. Я просто хочу пройти.
Він виставив одну ногу, відповідно розподілив вагу тіла й поклав кінець леза пласкою частиною на плече, потім розслабив усі м’язи й зосередився на диханні.