— Може, обійти його? — нервово запропонувала Цифрал.
— Та не думаю, — відповів Вуко. — Він же не на автобус тут чекає. Він явно блокує прохід до воріт.
Краб зашелестів дивним голосом, але не поворухнувся.
— Це тому всі зникли?
— Ні, — відказав, — люди, які з ним перетинаються, виглядають так, ніби наскочили на вентилятор, а тут жодної краплі крові. Проблема в тому, що я вже не такий швидкий, як колись. Скільки в мене цього залишилось?
— Чого?
— Того магічного блимання, ореолу, da ріски materi. Є ще щось чи ні? Він почав крутитися, час спливає. Ти операційна система, нагадую.
— Рештки, розпорошені. Якщо їх акумулювати, ти міг би припудрити собі носик.
— У ліву руку.
Це трохи нагадувало гаряче повітря над конфоркою. Хмаринка розміром із яйце, яка заламувала світло і в якій мигтіли мікроскопічні іскорки, немов діамантовий пил.
Краб заклекотів і переступив з ноги на ногу. Потрійні пазурі скреготнули по камінню двору.
— Цифрал, підлети до нього. Хочу знати, що видно між цими пластинами, коли вони настовбурчуються.
— Ти здурів? Я нізащо до нього не наближуся.
— Ти в моїй голові. Він тебе навіть не побачить. Ніхто тебе не бачить, ріčки materinu, тільки я. Вали давай, а потім не чіпай мене, я зосереджений.
— На чому?
— Ходу!
Вона надулася й полетіла. Обережно, роблячи велике коло, щоб наблизитися до краба зі спини. Драккайнен бубнів собі щось під носом, примруженими очима вдивляючись у сяйво, що мінилося над його долонею.
Раптом пролунав огидний скрегіт заліза і краб цілком несподівано підняв тулуб і розправив клешні, демонструючи два леза-півмісяця.
Вуко, продовжуючи щось далі бурмотіти по-фінськи, дрібними кроками посунувся вбік, під стіну, до підсіння на товстих стовпах.
Краб зацокотів, геть як цвіркун, і рушив до нього.
Драккайнен зробив кілька швидших кроків, залишаючись у дивній, настороженій фехтувальній позиції, повторюючи свою вперту молитву. Він говорив усе гучніше, а в тон його голосу прокралися нотки істерики.
Краб виставив обидва леза вперед і рушив блискавично, ніби розлючений вепр.
— Apiainen! Perkele аріаіпеп! — проричав розвідник, уже спираючись спиною на колону.
В останній момент він завернув за стовп, леза пронеслись, ніби вертолітні лопаті, загуркотіло, як із кулемета, з колони полетіли товсті скручені стружки.
Драккайнен припав до землі і різонув тварюку по ногах, потім відскочив, як тореадор, і сперся на наступний стовп.
Повітря прошило жахливе пискливе ревище, ніби вибух пари на пароплаві й кувікання свині, включене в записі задом наперед.
Водночас пролунав високий крик Цифрал.
Драккайнен поглянув на свою долоню, але від миготливого ореолу не лишилося й сліду. Не було й жодного видимого ефекту.
— Ну що ж, — буркнув. — Ніхто не обіцяв, що буде легко. Що видно?! — заволав у розпачі. — Що у нього під сподом?!
— Тканина, — сказала Цифрал, вагаючись. — Бліда й слизька, як у молюска. М’яка. Але вона з’являється лише на мить.
Краб вивільнив лезо, що врізалося глибоко в деревину стовпа, а потім знову рушив на Драккайнена. Шаблі розмились у повітрі, як лопаті, утворюючи навколо миготливий сталевий німб.
Ґ’яфі відбив три удари, перш ніж розлетівся, наче качка в січкарні, — промайнуло в голові у Драккайнена. — Жилавий Ґ’яфі, швидкий, як чорт. Я набагато більший і важчий. Хоч один відіб’ю?
А потім він перестав думати. Став рухом. Довірився вишколу, вписаному в базові рефлекси. Дерев’яна колона очевидно асоціювалась у краба з проблемами, бо якусь мить він кружляв обережно, намагаючись зайти то з одного, то з іншого боку. Леза, широко розставлені в сторони, як роги бика, ледь дрижали, будь-якої миті готові перетворитися на пекельний ротор.
Цього разу Вуко утік низом. Зробив нервовий рух в один бік, простий фінт, але краб дав себе обманути, і сталь просвистіла, розсікаючи повітря.
Драккайнен пірнув під металеві руки, стрибнув на бочку, відштовхнувся ногою від стіни із балок і зробив сальто над потворою. Амортизував падіння перевертом і зупинився посеред подвір’я, тяжко дихаючи, у хмарищі пилу.
— Усе, — буркнув. — Більше я нічого не надумаю.
Краб розвернувся на місці й рушив у його бік.
— Vittuun, — сказав Драккайнен і нервово обернув меч у руці.
І тоді згори з важким гудінням упало щось. Брунатна довгувата грудка, як недопалок сигари. Гепнулась у пісок, але одразу ж підірвалась у кривий зигзагоподібний політ, немов отруєна пестицидами комаха.
Вуко розвернувся і рвонув навіженим спринтом на інший кінець подвір’я. Створіння погналося за ним дивними стрибками, колишучи панцерним бочкуватим тулубом, але по його гострих пластинах уже повзав шершень.
За спиною розвідник почув свист сталі, відчув подув повітря, збитого лезами. Здійснив відчайдушний потрійний стрибок, хапаючи меч обома руками, а тоді вистрибнув на найближчий дах, всадивши зброю у стріху. Миттєво підтягнувся і сховав ноги. Краб лупнув об стіну, аж солома посипалася на подвір’я.
Драккайнен заповз найвище, як тільки зміг, і сів, віддихуючись і витираючи лоба.
— І що далі? — запитала Цифрал. — Сидітимеш тут?
— До чортиків, — тяжко видихнув Вуко.
— І що тепер?
— Молитися, — серйозно промовив Драккайнен.
Вони сиділи. Краб кидався на подвір’ї, розсікаючи все підряд. Судячи зі звуків, він якраз визвірився на дерев’яну бочку.
— А якщо він залізе сюди? — запитала Цифрал, майстерно здавлюючи істеричні нотки.
— З такою тілобудовою? Ти колись бачила курей, які лазять по стінах?
Унизу пролунав дикий лемент. Раптом краб почав сіпатись у дикому танці по всьому подвір’ї, налетів на стіну, потім на бідарку, що спокійно собі стояла, і порубав її на шматки.
— Що це було?
— Мій шершень. Я зробив шершня. Якщо мені вдалося, то нафаршированого нейротоксином ракоподібних. Не знаю, чи вийшло, не було часу. Не знаю, що це таке. Я хотів осу, вийшов шершень. Ще й якогось дивного кольору.
— Ти не створив би живого організму, — відказала вона. — Для цього в тебе кишка тонка. Ти максимум змутував щось тутешнє. Це діє по лінії найменшого опору, пам’ятаєш?
— Jebal to pas, лиш би спрацювало.
Жахливе кувікання на подвір’ї різало вуха. Нещасний краб борсався по землі, перевертався навзнак і колотив навколо себе ногами. Над його химерним розбуялим тулубом здіймалася хмара куряви.
Це тягнулося довго, але зрештою стихло.
Потвора лежала майже нерухомо, тільки одна кінцівка мляво рухалася.
Драккайнен зіслизнув з даху попри протести Цифрал, підійшов до свого залишеного клунка і вдягнув його на плечі.
— Ідемо.
Він був уже в брамі, коли від створіння, що лежало на землі, до нього долинуло схлипування, а потім і виразний стогін. Не страхітливий виск оскаженілого компресора, а плач дитини. Здушений сталевою шкорупою шолома типу «жаб’яча голова».
— Perkele Saatani vittou, — пробурчав Драккайнен.
— Ні, будь ласка, — благально мовила Цифрал.
— Zašto ja serti takavi glupanl — процідив. — Glupši ko turski kurač!
Він повернувся і підійшов до лежачого створіння. Підняв із землі відрубане дишло, що перетворилося на непридатну жердину, і добряче штрикнув самою кінцівкою. У відповідь почув слабкий писк.
Драккайнен підважив тулуб і перевернув краба спиною догори. Почекав хвилю, але нічого не відбувалося.
Підійшов ближче і обережно штовхнув панцир кінчиком меча. Одна нога злегка подряпала землю, але нічого більше.
Несамовито лаючись фінською, Вуко знайшов місце з’єднання пластинок, просунув пласко меч, підважуючи край. Бляхи заскрипіли, Драккайнен стиснув зуби й застогнав від натуги. Нікудишня спайка з тріскотом відскочила, скручуючись спіраллю, наступна піддалася швидше, наступна трималася ще слабше.
Розвідник розтулив пластини панцира, частково вигинаючи їх назовні. Зсередини вирвався огидний солодкавий сморід. Вуко відскочив на кілька кроків, заходячись кашлем.