Усередині панцира були овальні пластини слимакуватої, вкритої слизом матерії, що огортали скручене клубочком бліде й дрижке тіло. Десь позаду двостулкової оболонки роздувалась велетенська пурпурова пухлина, що розрослася на всі боки, наче восьминіг присмоктався.
Стримуючи позиви до блювання, розвідник сплюнув густу слину, засукав рукави й занурив руки в панцир. Йому вдалося просунути долоні під слизьку оболонку гумоподібної матерії й намацати людську шкіру, але щось не пускало. Він розсунув пластини ширше й побачив якісь ребристі прозорі трубки, встромлені в рот і в кожен отвір тіла зіщуленої істоти, й пурпурові клубки судин під шкірою уздовж хребта.
Вуко вийняв ніж і знову занурив руки в чужу тканину, щоб обережними надрізами видобути зсередини ув’язнену маленьку людину.
Двічі йому доводилося відходити вбік, щоб ковтнути повітря, кількома плювками позбутися надлишку слини, що не давала дихати, і перечекати, поки мине судома в горлі.
Слимакуваті м’язи нарешті піддалися, гидотно чвакнувши. Драккайнен схопив дрібне тіло під пахвами й витягнув назовні.
Ув’язнена всередині краба дитина була більшою, ніж він очікував.
Дівчинка.
Досить доросла, може, тринадцятилітня. Без волосся, вкрита слизом, зі слідами від вшитих під шкіру мацаків, спухлими, ніби виразки. Вона тремтіла від раптових дрижаків, а може, й від конвульсії.
Він поклав дівчинку на землю й обережно торкнувся її шиї.
— Пульс рівний, — повідомив. — Пришвидшений, але без аритмії.
Вуко підняв їй повіки, але побачив лише величезні горіхові райдужки на все око й вилаявся.
Відніс дитину до колодязя й обмив кількома відрами води, делікатно вийняв останні залишки трубок, що стирчали під шкірою, ніби пурпурові п’явки.
Дівчинка перестала дрижати, несподівано сіла й інтенсивно виблювала якимось слизом. Спершу душилася й ловила повітря, аж нарешті розплющила очі.
— Води... — простогнала.
Драккайнен сів на коліна й підняв відро, щоб вона могла напитися.
— І що тепер? — запитала Цифрал безжалісно в’їдливим тоном. — Удочериш її? Чи радше почекаєш, поки вона виросте?
— Я дам їй плащ і відпущу. Я ж не можу її няньчити.
— А вона натрапить на Зміїв і вони засунуть її в наступного краба. Де логіка?
— Я хочу до Змія... — пробурмотіла дівчина. — Чому не чути музику? Мені так холодно...
— На тобі. Хоче до Змія, — Буркнув Драккайнен.
— Вуко... — прошепотіла Цифрал.
— Ні, — мовив він із ноткою люті в голосі. — Усе має свої межі. Цього я точно не зроблю. Я тут вирішую. Мені далеко до святості, але я не монстр. Не для цього я її витягнув.
— Вуко...
— Я — людина, і збираюся зберегти людяність. Бо інакше я просто збожеволію. Або перетворюся на таке ж бидло, як і він.
— Вуко... Поселення... Туман надходить...
Драккайнен підвів погляд і поглянув на будинки. Щось мінялося. Сутеніло й між будівлі почав просочуватись холодний туман. Він звивався клубками, схожими на щупальця, а десь під сподом, при землі мигтіло веселкове сяйво, як діамантовий іній.
— Ходу! — крикнув Драккайнен. Схопив дівчину за плече, закинув її на спину, біжучи, захопив свій клунок і погнав у ліс.
Він біг так довго, поки поселення не залишилося далеко позаду, а він геть вибився з сил.
Невелике вогнище горить у заломі скелі, надійно захищене від будь-якого погляду. Трикутна заглибина в стіні, закрита з боків скелями, над якою я звів дах із палиць, прикритих шаром свіжо скошених гілок гірської сосни.
Я зміг пронести її близько кілометра.
Майже кілометр бігу на відкритій місцевості через дикий ліс із двадцятип’ятикілограмовим тягарем, який висить на плечах і скавучить.
Потім я тягнув її через пущу.
Вона йде сама, але важко уявити собі більш обтяжливого супутника. Коли я її відпускаю, вона тікає. Недалеко. Як миша. Знаходить яке-небудь прикриття — стовбур, скелю, повалене дерево, втискається в найтісніший кут і скручується в нервовий клубок. Увесь час виє і тремтить.
Боїться мене, боїться дерева, пташку в небі, неба над головою.
Не знаю, чи вона колись видужає.
Я здогадуюсь, як це працює. Беруть налякану дитину, яка живе у світі, що помалу перетворюється на бійню, і перетворюють її на танк. На створіння в панцирі із лезами, якими можна порубати все, що вселяє страх, в істоту, захищену пластинами, яких не проб’є ні меч, ні стріла, всередині якої — лоно. М’яке, тепле й вологе середовище, яке нагодує, пригорне й приспить розум, транслюючи в нього таємничу музику.
А тепер вона гола, слимак без мушлі. Безборонна. Немає музики, немає панцира, сама мусить жувати й ковтати. Витягнута зі шкорупи, як устриця, виставлена на крижаний вітер і палюче сонце. Покалічена камінням і колючками. Світ зовні жорстокий і страшний.
Значно краще бути крабом. Жахливим панцирним створінням, але всередині теплим і м’яким.
Це дає почуття безпеки.
Я дивлюся на звивисті пломені й потягую воду з вином.
Її я нагодував.
Силою. Розтискаючи щелепи і вкладаючи в рота малі шматочки сиру і хліба, вливаючи в горло воду. Ніби годував дике налякане звірятко. Коли я її нарешті відпустив, якусь мить вона шарпалася, але за спиною в неї був схил, а з боків — скелясті стіни. Навпроти, там, де вихід на свободу, горіло страшезне вогнище і сиділа потворна людина. Зрештою вона забилася в найтісніший куток і скрутилася в клубок, загортаючись у мій запасний плащ.
Я дивлюся на цей схований у тіні дрижачий клунок і не знаю, що далі.
У мене є величезне бажання так її й залишити.
Тягнучи дівчинку за собою, я ніде не сховаюся, бо вона тут же викриє будь-яку позицію. Я не втечу і не проб’юся.
У результаті й так загину, а вона разом зі мною.
Розрахунок. Зважування шансів.
Безглузда трата часу. Тільки для того, аби переконатися, що десь там усередині я досі раціональний.
Але навіщо, якщо я й так не можу її залишити. Ми, люди, так створені. Окрім логіки, глузду й уміння зважувати шанси, у нас є ще сумніви. Сумління. Почуття. Різні забобони, які роблять нас людьми.
Що не змінює факту, що я жахливо вляпався.
Я й так її кину. Ну, тобто «кину». Відпущу. Вона мені ні тітка, ні донька. Просто дитина війни. А я — не механізований полк піхоти. Хай котиться під три чорти. Тільки ж не в серці гір, практично за лінією фронту. Я залишу її, коли ми дійдемо до якоїсь більш-менш цивілізованої місцини.
Якщо така ще залишилася.
Блідого світанку мене будить холод. Крижаний туман і волога.
І каркання.
Великий чорний птах сидить на моєму клунку і смикає дзьобом ремінь, яким зав’язаний мішок.
— Вали звідси! — вітає він мене хриплим хамським криком, і давно вже ніщо не могло мене так втішити.
— Куди ти подівся, Невермор, старий мерзотнику?
— Траакт!
Дівчина також прокидається. Я впевнений, що побачивши ворона, вона впаде в істерику, але вона лиш глипає з-під пледа повним захвату поглядом сарни.
— Крааб! — озивається ворон з острахом.
— Знаю, старий, але що поробиш?
— Трруп!
— Ні. Ми так не робимо. Це погано. Недобре. Поганий, непозитивний птах!
— Ти трруп! Крретин!
Я забираю в нього мішок. Ворон відскакує, стріпуючи крилами, і сідає на найближчій скелі. Я витягаю шматок хліба, пару смужок м’яса. Беру порцію і підсовую дівчині.
Вона надувається й відвертає обличчя.
Добре.
— Це їжа, розумієш? Окей. Харчі, харчі.
Вона дивиться жалісним вологим поглядом і тісніше загортається в плащ.
Відкушую шматок м’яса і кидаю ворону. Він крутить головою і зблискує оком-намистиною то з одного боку, то з іншого, а потім проковтує шматок.
— Сирр!
— У тебе в голові мабуть якесь помутніння, — кажу, але відламую йому шматок копченого козиного сиру.
Знаходжу в мішку своє попереднє вбрання: шматки плаща, порізані на кілт і туніку. Кидаю це дівчині. Вона трохи відсовується в куток скелі, але більше нічого не робить.