Я старанно жую, сидячи біля згаслого вогнища, увесь обмазаний і з ножем у руці. Затерплий, промерзлий і мабуть як ніколи брудний. Відрізаю шматки м’яса чи хліба біля самих губ і подаю собі на лезі.
З-під зібганого плаща висовується худа рука, яка нишком хапає їжу і зникає.
Однак одяг не викликає у дівчини жодних притомних асоціацій.
Тож я поспіхом доїдаю сніданок і сам беруся за шмаття. Спочатку я їх показую. З одного боку, з іншого, вдягаю і знімаю. Пританцьовую трохи, щоб показати, як мені тепло і зручно. Знову знімаю.
— Ти трруп! Дуррень! — коментує птах зі свого каменя.
— Гидке! — несподівано озивається дівчина. — Я хочу свій панцир. Я — краб! А ти — тупе стерво! Таких я пожираю!
Це завершується шарпаниною. Я їй не мобільна психіатрична бригада і не вихователька. У підсумку: вона вдягнена і схлипує, у мене — подряпина на плечі.
І нікому тут не спаде на думку розпочинати слідство.
Я збираю екіпірування, ховаю ніж, чіпляю меч і вішаю рюкзак, накидаю плащ. Потім рутинні підстрибування на місці, щоб перевірити, чи нічого не бряжчить.
Курям на сміх.
Вештаючись так із очманілим дитям війни, я можу собі бряжчати, як продавець сковорідок.
— Трракт! — підганяє Невермор.
— До садиби Ґрунальді, — кажу. — Пам’ятаєш, де вона?
— Рухайся!
Тож я рушаю.
За вороном. Уже навіть це здається мені цілком раціональним.
Тепер я принаймні знаю, куди йду. Йду за вороном.
Дівчина пасивно опирається, ледь волочиться чи виривається й намагається кудись бігти. Я намагаюсь її заговорювати, питаю про ім’я, співаю якісь ідіотські пісні. Безрезультатно.
Час від часу її накриває лють, і тоді вона кидається на мене й лупить обома руками абикуди. Я прикриваюся рукою і чекаю, поки вона втомиться. У неї більше немає сталевих місяцевидних лез, є тільки кволі ручки змарнілої підлітки. Ворон у такі моменти сідає на скелю чи гілку й дивиться на мене, схиливши голову, і мені здається, що в його намистиновому оці я бачу кпини.
Так ми долаємо ще кілька кілометрів, а коли в мене з’являється відчуття, що я помалу починаю впізнавати околиці, я перестаю тримати дівчинку.
Ок. Не буду нав’язливим.
Як на зло, тоді вона йде за мною. Тримається за кілька метрів позаду, немов злісний сільський цуцик, відступає, коли я обертаюсь, а потім знову тупцяє моїми слідами.
Байдуже. Якщо вона прийде до табору, я дам їй їсти. Якщо втече, я не наздоганятиму. Усе має свої межі, мій наївняковий ідеалізм також.
Відтоді ми йдемо швидше.
Ворон перестає марудити, я йду в звичайному темпі й дівчинка поступово залишається далеко позаду. Але мені здається, що весь, час десь там маячать худі ніжки, що стирчать із бурого кілту, який сягає їй за коліна.
Шпичастий хребет, скелі, шум струмка, дощ із кольорового листя. Парад дерев у розкішних барвах осені.
Гори навколо мене здаються лагіднішими й нижчими, у долинах починають зблискувати озера.
Біля першого з них я сідаю на березі і вмиваюся кришталево чистою водою.
Я зворушений. Земля Вогню. Я почуваюся так, ніби потрапив додому.
І відчуваю виразне наростання страху.
Бо моя названа батьківщина лежить у вогні. Часом я минаю спалені хати, з яких уціліли тільки стоси обвуглених балок і підкопчених підмурівків. І покручені, зіщулені тіла, зв’язані шматками ланцюга. Тіла людей, яких змусили танцювати у вогні.
Я заглядаю у спалені обличчя, намагаюсь упізнати в обвуглених масках знайомі риси, але бачу тільки вишкірені, обпечені дочиста зуби і не знаю, чи це хтось із моїх, чи чужі. Попри це я щоразу підходжу до них на ватяних ногах, із більярдною кулею в горлі.
Відчуваю, що ми близько.
Ми не зупиняємось на постій, дорогою я їм солону смужку твердого висушеного м’яса й запиваю водою. Невермор залітає трохи наперед, а потім повертається до мене, підозрюю, видивляється ворогів.
Я підкликаю його коротким свистом. Він підлітає і сідає на скелі, глипає на мене, крутячи головою, але невідомо, чи він став таким слухняним, чи йому просто цікаво.
— Якщо поблизу є якесь урочище, — кажу тихо, — то відведи мене туди. Я не знаю, на що ми кожної миті можемо натрапити, мені потрібна сила. Потрібна пісня богів, розумієш?
— Таа!.. — каркає і знову відлітає.
Знаходить мені урочище через півгодини ходи між лісу і скель. Галявинка, оточена з трьох боків болотом, наїжачена вапняними скелями, гострими, ніби зуби, на якій стирчить кілька психоделічно покручених дерев, однак усі всохли. Як і трава, кущі та якісь інші рослини. Усе мертве.
Я зосереджуюсь і активую Цифрал.
Вона випурхнула звідкілясь з-за його голови у ряхтінні райдужних крилець, і облетіла галявину швидкими зигзагами, зупиняючись на мить біля кущів і скель, як метелик.
Драккайнен укляк біля невеличкого, заповненого водою заглиблення, занурив у нього руку. Вода була прозора, але коричнева, як слабка кава.
— Чарр! — закаркав Невермор.
Розвідник підніс руку і обдивився її з усіх боків.
— Нічого тут немає, — повідомив розчаровано. — Я не бачу того ореолу. Це мабуть не урочище. Виглядає добре, але нічого більше.
— Тут колись була сила, — сказала Цифрал. — Це видно по рослинах, відчутно в землі. Але вона зникла. Отак просто.
— Скррута! — загорлав Невермор. — Немає чарр! Примари забрали! Пішли! До Шпичаків! До Зміїв! Скррута! Немає тумаан! Немає опаар!
— Ясно, — кинув Драккайнен. — Браво. Ти за все життя стільки не наговорив. Я лише зараз починаю розуміти. Це стратегічна сировина. Звідси ці примари, Пробуджені й інші радості. Той мерзотник збирає їх собі. Робить запаси. Пісні богів, де б вони не були, відрощують ноги й повзуть до нього. Принаймні ті, про які йому відомо. Він експлуатує урочища, так, як це. Кепські наші справи, пані й панове.
— Я знайшла залишки, — відрапортувала Цифрал. — Вони в ягодах.
— У чому?!
— У ягодах, — повторила вона. — Деякі з цих кущів — це ягоди. Кущі вмерли, коли сила пішла, але ягоди тільки всохли й замкнули чар усередині. Придивися.
Вуко присів на коліно й зірвав поморщений коричневий плід розміром із родзинку.
— Вони не отруйні?
— Не в звичайному сенсі. Вони спотворені закляттям, але тобі цього й треба було. Якби вони росли не на урочищі, тебе б хіба що трохи прочистило. Але я б їх не їла. Невідомо, як вони подіють. Краще використати якось інакше.
— Не вірю, ріски materinu, — буркнув Драккайнен, стоячи на колінах серед всохлих кущів із чашкою у руці. — Я збираю ягоди в чашечку. Там світ палає, а я зриваю собі срані ягоди.
По всій галявині йому вдалося наскубти десь пів чашки поморщених плодів. Він потрусив посудиною і помітив бліде блимання, немов мікроскопічні голки льоду, що витали в морозяному повітрі.
— Є, — оголосив він. — Принаймні трошки.
Він загорнув ягоди в тканину, ще й зав’язав ремінцем.
— Не достатньо, — сказала Цифрал. — Якщо ми дійдемо до людей, треба буде запакувати це герметично. Для них це гірше, ніж ебола.
— Поки що немає чим, — відказав він. — Повертаємося на шлях.
Трохи далі він справді почав упізнавати місцевість. Перевал, на якому він знайшов шапочку котрогось із викрадених дітей. Велике пасовище, яке проходив ще за дня.
Він ішов понуро, зі стиснутими зубами і якось причаївшись, не знімаючи долоні з руків’я меча, увесь час тримаючись узлісся.
Дім Ґрунальді Останнє Слово був уже близенько.
Дім або ж обвуглений скелет колишньої садиби. Випалене попелище з трупами, прив’язаними ланцюгами до палісаду.
Невермор полетів на розвідку і не повертався. Драккайнен піднявся майже на вершину схилу, а тоді раптом повернув під завісу лісу і сів під деревом. Зняв рюкзак, розшнурував ремінь, почав порпатися всередині. Потім обмацав кишені куртки, знайшов люльку і вклав її в зуби. Далі витягнув капшук, турботливо перебрав пальцями сумні рештки тютюну. Цифрал зависла перед його обличчям, спостерігаючи, як він уважно видобуває дрібку за дрібкою, щоб зрештою витрусити в люльку крихти з дна мішечка.