— Що ти робиш? — запитала вона.
— Немає сенсу економити, — відповів Вуко, вивертаючи капшук навиворіт. — Якщо там усе гаразд, то в моєму багажі є ще дві пачки. Мій «Принц Альберт» і ще якийсь, хтось мені поклав у десантну капсулу. А якщо садиби немає, то треба буде битися, щоб пройти далі. У такому разі я мушу відпочити.
— Вуко, це ж нічого не змінить.
— Не мороч мені голову. Я погано почуваюся. Мені недобре, крутить живіт, пітніють долоні, я ослаблений і в мене болять м’язи. Може, в мене грип.
— Вуко... Ти боїшся.
Він не відповів. Знайшов кресало, насипав на шматок кори купку наструганих ножем стружок і висохлих шматків слані якогось моху.
— Вуко... Можна просто заглянути за край схилу. І ти вже знатимеш.
— Не заважай, — відказав він невиразно, роздмухуючи жар. Переможно підняв палаючу тріску й наблизив її до чаші люльки.
Потім сидів нерухомо і, пихкаючи клубами ароматного диму, дивився на порослі лісом пагорби, вкриті осіннім туманом.
Цифрал сіла на гілку і принадно сплела ніжки з виразом нетерплячості на лиці.
За якийсь час Драккайнен із кам’яним обличчям видобув із наплічника шматок сиру, вудженини і відламав половину пласкої буханки. Поклав усе це на листок, після чого вийняв меч і подивився уздовж леза, примружуючи одне око. З кишеньки на піхвах ножа витягнув напилок і почав методично гострити меч.
— Якщо ти будеш їй постійно залишати їжу, вона так за тобою і йтиме, — не витримала Цифрал.
— Знаю, — невиразно буркнув він, не виймаючи люльки з рота.
Перевірив лезо великим пальцем і сховав меч. Знайшов шматок ременя, схопив кінці і одним рухом перев’язався ним навскіс, утворюючи імпровізовану упряж. Цифрал мовчала, коли він вішав піхви з ножем під ліву пахву руків’ям донизу і кріпив меч на спині. Мовчала, коли зашнурував черевики і зав’язав їх іще раз, стягуючи ремінь тісно в кісточках.
— Ти залишаєш рюкзак?
— Він сковує рухи, — відповів розвідник. — І він більше мені не буде потрібен. У будь-якому разі.
Він витрусив люльку, встав і кілька разів підстрибнув на місці. Поправив положення ножа, а потім розв’язав ремінь на згортку з ягодами і поклав усе в кишеню.
Втягнув повітря носом і випустив через рот.
— Вуко... Усі бояться. Це нормально.
— Я вже забув, як це страшенно заважає, — відповів він. — Ходімо... Boh, як же мені не хочеться сьогодні працювати.
Ці кілька десятків метрів на вершину пагорба він ішов, ніби автомат, причаєний і напружений. А піднявшись, просканував долину швидким поглядом.
Поселення Ґрунальді стояло за смугою невеличкого лісу, вкритий неторканою ґонтою дах ледь блищав у мжичці, із трикутних отворів під гребенем сочився блакитний дим, далі барвою полірованої сталі мигтіло озеро. Біля помосту гойдався невеличкий човен.
Підрихтовані господарські будівлі світили латками свіжих, обструганих дошок.
Ворота були відчинені, зовні крутилося кілька осіб. Групка дітей гнала всередину стадо кошлатих чотирирогих козиць, а на краю помосту сидів самотній чоловік із вудочкою і ловив рибу.
Драккайнен зупинився як укопаний і не вимовив ані слова. А потім сперся на дерево, сповз по стовбуру й сів на землю.
— Вуко... — озвалася Цифрал. — Усе добре. Все в порядку. Зараз ти спустишся вниз, привітаєш друга, вип’єш пива, знайдеш свого коня...
— Заткнися, тупа сліпа вівця! — пробелькотів Драккайнен. — Це ж Змії. Там живуть Змії. Поглянь, як вони вдягнені, подивися на татуювання. Це все Змії. Ґрунальді більше немає. Немає Ядрана.
Якусь мить він просто сидів, а потім устав і рушив униз.
— Вуко, ні! — крикнула Цифрал. — Облиш, це безглуздо!
Він не відповів. Потягнувся до внутрішньої кишені, дістав кілька ягід і всі одразу кинув у рот.
— Добре... — сказала фея поволі. — Я цим займуся.
Розділ 8.
Гірський шлях
Уперше, відколи я покинув палаючий Маранагар, я опинився в сідлі. І вперше в подорожі не мусив вдавати когось іншого. Наш амітрайський одяг, подорожні коші й узагалі все, що ми дотепер використовували, опинилося на спині в’ючного онагра. Таких було два — великі, понурі тварини, які могли йти на рівні з конями.
Ми не відрізнялися від вивідників. У нас було таке ж буре вбрання кольору землі й сухої трави з безформними сітчастими плащами, накинутими зверху, такі самі мечі, широкі й короткі ножі та каптури на головах зі смужкою потона, що закривало ніс і рот.
Із табору людей Ґнота ми виїхали вчвал і мчали скільки було сил, щоб від’їхати якнайдалі й віднадити роіго від наших людей. Я залишав за собою слід. Кілька разів змочив сечею кущі та скелі, кілька разів зіскочив майже на льоту, щоб вивалятися в дорожній пилюці.
Я порізав собі долоню й періодично вичавлював на землю кілька крапель крові, а потім викинув шматки скривавленої тканини, якою перемотував рану.
Ми могли лише сподіватися, що примара рушить за нами й залишить табір у спокої.
Ми мчали в такому поспіху, що не було можливості говорити. Брус не пам’ятав нічого, що сталося після того, як нас завели в фортецю. Ні зустрічі з архіматроною, ні того, де він перебував і навіщо. Він не пригадував також нічого, відколи нас підпоїли мертвецькою водою.
Він лише дізнався про існування примари, а також що ми рушаємо в Нагільґил у супроводі чотирьох вивідників зі зненацька посталої піренейської армії. Усе впродовж кількох хвиль, поки ми поспіхом збиралися в дорогу. Також він довідався, що його катували і що в нього від цього затуманилось у голові, що лікували його екзорцизмом і кебірийськими голками. Довідався, що я — Носій долі і що недобитки нашого народу мандрують у пошуку нової землі. Усе нараз. Я або збожеволів би, або не повірив. Брус же просто довідався. Мовчки вислухав із незворушним обличчям, відсалютував кулаком Ґноту, схилився перед Споглядачем Творця. Усе, що він мав сказати, це: «Аґіру кано!». Жодних запитань — солдат.
А тепер нам лишалося тільки поспішати. Якийсь час ми мчали так швидко, як тільки могли, щоб за нами встигали онагри. Ніколи раніше мені не доводилося бачити таких швидких в’ючних тварин. Вони були почварні, але страшенно витривалі. Наші коні теж радше не вирізнялися красою: низькі, жилаві й кудлаті, але швидкі і, здавалося, безутомні.
Вивідники намагалися вибирати дорогу через кам’янисті пустища, щоб там було якомога менше куряви, але й так за нами залишалася руда хмара, що тягнулася на багато кроків назад. У ту мить не було нічого важливішого, ніж поспіх. Ми гнали вперед, а пагорб, на якому кірененці розбили свій табір, досі здіймався на горизонті. Гори, які стали нашою метою, здавалися такими ж далекими й затягнутими туманом, як і на початку шляху.
Я відвик від сідла й дуже швидко віддавив собі сідниці, але того дня я не знав утоми, так само, як і наші тварини. Навколо нас простягалося скелясте запилюжене пустище, зрідка поросле сухими кущами й пучками гострої трави, але я всюди бачив Воду. Воду, доньку Ткалі.