Вона була нестерпна. Мудрагелька й хамка. Усе знала краще й без упину ображала. Та попри це я всюди бачив її обличчя. Куди б я не повернувся, на мене дивилися великі, схожі на горіхи, очі, звідусіль я чув її голос.
Наше прощання тривало дуже коротко. Не набагато довше, ніж кілька ударів серця, коли ми сплелися в розпачливому поцілунку. Наші губи торкнулися геть несподівано, я відчув її тіло, ніби вона хотіла втиснутись у мене. А потім раптом відштовхнула мене, зупинилася на мить, вдивляючись мені в очі, торкнулася долонею моїх губ і тільки мовила: «Ох, їдь уже. Їдь і знайди ту свою кляту долю. Я знатиму, коли мені вдасться знайти дім і когось, із ким я перейду через міст. Я знатиму, що ти впорався. А тепер іди вже. У мене купа роботи в лазареті».
Тому я мчав, мов божевільний, і залишав за собою сліди. Це було як ворожіння. Я відчував, що коли мені вдасться віднадити від неї примару Міраг, що якщо вона отримає шанс дістатися до нового Кіренену, то і я матиму шанс зробити те, що мені призначено. Вона ж навпаки вірила, що якщо вдасться мені, то й вона знайде дім. Ми були одне для одного ворожбою. Це по-дурному, але у важкі часи люди знаходять надію у найбезглуздіших забобонах.
Тому я мчав уперед, ковтаючи пил, із відчуттям, ніби сідло розсікає мене навпіл. У мене була мета в житті. Я хотів, щоби десь серед кланових садиб, що пахнуть свіжою деревиною, серед скель і лісів, у краю, що дихає солоним запахом моря, краю, про який я навіть не знав, чи він існує, одна дівчина перев’язала з кимось руки молитовною стьожкою, обмінялася ножами й перейшла через місток, щоб у павільйоні молодят кохатися зі своїм обранцем у світлі ламп, запалених від двох трісок. У мене була мета.
Настав час вола, коли один із вивідників порівнявся зі мною і схопив за плече.
— Риссю! — закричав він приглушеним через тюрбан голосом. — Ще дві години риссю, потім привал.
— Ні! Надто близько! — закричав я. Час для мене плинув інакше, і мені здавалося, що ми щойно вирушили.
— Риссю ми заїдемо далі, ніж на дохлих конях, хлопче, — мовив він. — Це живі істоти.
Тоді це вперше хтось озвався.
Далі знову панувала мовчанка, пирхання коней, тупіт копит і клуби куряви.
Потім один із вивідників виїхав наперед, зупинився й простягнув руку.
— Це означає «з коней», — буркнув Брус, нахиляючись у мій бік. Провідник схрестив випрямлені долоні перед своїм обличчям і махнув ними у сторони, ніби щось відрізав.
— «Розсідлати, привал», — пояснював Брус. — Вони озиваються тільки через нас.
Ми розсідлали коней і нарвали сухої трави, щоб їх витерти, потім треба було якийсь час вести їх повільно, тримаючи за кантари. Це тривало досить довго, нарешті ми могли дати тваринам пити й відпустили їх із прив’язаними ногами.
Лише після цього всього ми самі змогли попити.
— Це короткий постій, — озвався приглушеним голосом командир. Це звучало так, ніби він відвик говорити, ніби в нього заніміло горло. — Ми не будемо їсти, тільки вип’ємо відвару. Кому треба відпочити, хай лягає в тіні.
Двоє інших вивідників обмінялися швидкими жестами руки, один із них захихотів. Брус, так само мовчки, показав їм піднятий кулак і накрив його другою рукою. Один із вивідників стенув плечима й відповів кількома швидкими жестами.
— Жодних суперечок! — гаркнув командир. Між камінням палало мініатюрне вогнище, у жаринах стояли металеві, щільно закручені тиглі. Я сів на каміння, дивлячись на захід. Пагорб залишився далеко, я не міг відрізнити його від інших, що розтинали горизонт у підсвіченій сонцем імлі.
— Тохімоне, — мовив командир. Я підскочив. Я навіть не помітив, коли він підійшов до моєї спини. — Роіго не переміщається удень. Він розчиняється, як туман, і повертається в землю. Але вночі відчує сильний слід і вирушить за ним. Він швидкий, але перед ним буде довга дорога. І він точно піде за нами, бо ніщо його так не манить, як кров того, хто його прокляв.
Я тільки зітхнув:
— Сподіваюся.
— Я — Сніп, син Теслі. Отой — Шип, син Бондаря, є ще Бенкей Гебзаґал і Н’Деле Аліґенде.
— Амітрай і кебіриєць? Вони на нашому боці?
— Не всі амітраї хочуть повертатись у ярмо Праматері. Бенкей обожнює все те, що там заборонено, і воліє бути чужим серед кірененців, ніж жити серед своїх. Кебірийські ж найманці і дивляться на все по-своєму. Аліґенде до перевороту найнявся на службу в підрозділ, де було багато кірененців. Кебірийці дивні, важко зрозуміти їхню мову та звичаї. Здається, їх не обходить особливо ніщо, що відбувається з того боку Внутрішнього моря. Але я ще не зустрічав настільки гордовитих і вірних людей. Кебірийці не зраджують. Ніколи. Якщо вже найнявся на службу в нашому загоні, то буде йому вірний. Ба більше, коли він прийшов, ще правив імператор. Тож Аліґенде може ще бути вірним імператору. Такі речі, як перевороти та зміни на тронах, поза їхнім розумінням. Його дім — десь у пущах і степах Кебіру, от і все.
Він поплескав мене по плечу.
— Відпочинь. Посидь у тіні, випий миску відвару, а потім трохи холодної води. Залиш іще один слід для нашого демона. Цей привал буде коротшим, ніж тобі здається.
І ми знову їхали швидко, але вже не в такому шаленому темпі, як раніше. Лише пізнім пообіддям ми дісталися струмка і там зробили все, що наказав нам Морок.
— Роіго не може подолати потік води, — сказав він. — Але це не затримає його назавжди. Він розшукає якесь каміння чи міст і рушить далі, бо вони ніколи не відступають. Тому коли дістанетеся до струмка, для нього ви зникнете.
Ми зробили, що він велів. Зняли одяг і викупались у крижаній воді, потім запалили в мисках ароматні палички з різким запахом і докладно обкурили тіла, коней і весь багаж. Далі намалювали собі по всій шкірі знаки святих формул і лише тоді перейшли через річку.
У цьому місці ми не натрапили на брід, річка, хоч і не надто широка, була рвучкою і повною скель. У багатьох місцях вода могла накрити вершника на коні з піднятим списом, і ніхто не побачив би нічого, окрім вістря над хвилями й вирами.
Однак вивідники поводилися так, ніби в цьому не було нічого особливого. Якийсь час я дивився на те, що вони роблять, нічого не розуміючи. Один із них надував спеціально вичинені шкіряні мішки й розкладав їх біля себе, другий пройшовся уздовж берега, збираючи посірілі довгі палиці, принесені водою, ще інший приготував довгу мотузку і обв’язався нею в поясі, а потім, не задумуючись, зайшов у бурхливу воду й поплив.
Кусаючи губи, я дивився, як його голова з’являється серед піни і скель, а потім знову зникає. Я був переконаний, що в нього немає шансів вижити. Вивідники, які стояли на березі, спокійно попускали мотузку, поки людина, яку все далі відносило течією, якимось дивом цілою дісталася на другий берег і бігом повернулася на місце навпроти нас.
У результаті річку перетинала мотузка, але я не знав, чим це мало допомогти. Однак виявилося, що для вивідників перекинула через потік мотузка — це вже міст. Вони обв’язали її навколо скель, а потім із кількох палиць і надутих бурдюків утворився пліт, на якому на інший бік попливли наші речі. Він тримався на мотузці петлею ременя, а вивідник лежав навзнак і його щомиті заливало спіненою водою, поки він пересувався уздовж шнура сильними рухами рук. Він узяв із собою ще один ремінь, завдяки якому порожній пліт повернувся на наш бік. Коли вже не було багажу, надійшла черга тварин. В’ючні онагри, очевидно, вже знали, що їх чекає, бо сахалися й поревували, але дали прив’язати свою упряж до мотузки й зайшли в воду.
— Ви попливете за кіньми, — сказав Сніп, вручаючи мені слизький мокрий мішок, шкіру цілого ягняти, наповнену повітрям, з якої на чотири боки стирчали ніжки.
— Мішок прив’язується під животом і грудьми, — пояснював він. — Петля також буде прив’язана до головної мотузки, тож ти не підеш на дно, навіть якщо мішок проб’ється. Треба тільки триматися за кінський хвіст і дихати. Навіть дитина впорається.
Тоді я зрозумів, що вже не був дитиною. Щойно я міцно схопився за кінський хвіст, як тварина потягнула мене в крижану воду. Вона була пекельно холодною, мені здавалося, що мене ошпарило. Мішок гойдався й метався піді мною, ніби був живою істотою, яка за будь-яку ціну прагне звільнитися, бурхлива й люта вода заливала вуха й очі, вдиралася в рот і ніс, коли я намагався дихати, і я захлинався піною. Мішок трохи пересунувся і я опинився в льодяній, пронизаній сонячним світлом глибині, серед безлічі повітряних бульбашок, чуючи лише булькіт і химерно різке постукування кінських копит, що часом натрапляли на скельні виступи.