Мої легені здригалися в агонії, але очі дивилися на дивний, прихований світ, який здавався мені якимось прекрасним.
Мені вдалося перевернутися й на мить винирнути, але я не набрав повітря, тільки зайшовся кашлем, поки знову не опинився у смарагдовій сяйливості ріки, а мій власний крик звучав, немов завивання морських потвор.
Я не випустив із рук кінського хвоста, навіть коли тонув.
З відчуттям жалю, я так по-дурному помирав у річці, а разом зі мною вмирали всі кірененці, а Вода вже не зможе перейти через міст.
Смерть була безкінечною миттю болючої мокрої пітьми.
А в наступну секунду я знову був живий, перекинутий через коліно одного з вивідників, блював і викашлював із себе цілі відра води.
— Якщо ти хотів пити, можна було просто сказати, — приязно зауважив Сніп. — Не слід випивати всю річку.
Я хотів щось йому відгаркнути, але досі не міг віддихатися.
Я підводився на ноги, але був такий ослаблений і замерзлий, що просто сів без сил. Останній із вивідників, який чекав на тому березі, відв’язав мотузку, обв’язався нею, зайшов у воду й дав перетягнути себе на інший бік.
Відколи ми доїхали до берега скелястої рвучкої річки без мосту і броду, до моменту, коли ми знову осідлали коней, не згоріло б і дюйма свічки.
Однак перш ніж вирушити в подальшу дорогу, ми пройшли той самий ритуал. Обкурили тіла, від стоп до голови оздобили їх знаками святих формул і лише тоді змогли вдягнути брунатно-буре вільне вбрання вивідників, обшите шматками сітки й обтріпаним чорним і коричневим дрантям.
Потів знову був рух. Сонце заходило, а ми брели кам’янистими стежками серед скель, що відкидали довгі тіні, серед чудернацьких, ніби неохайно насипаних гір, які огортали нас, стискали у своїх обіймах.
Я гадав, що ми йтимемо всю ніч, тим часом один із вивідників знайшов приховане місце в заглибині скель і там ми розсідлали коней.
— Поки що зупиняємося на відпочинок, — повідомив Сніп. — В основному, через роіго й тому, що тут немає людей. Маленький вогонь має горіти до самої зорі. Перша варта — Бенкей, друга — я, третя — Н’Деле, четверта — Шип. Розпаліть трави. Знову треба все обкурити.
Швидко надходили сутінки, сповнені таємничих шелестів, тіней і звуків нічних птахів.
Навколо табору Шип розтягнув мотузок і повісив на ньому молитовні прапорці, які дав нам Морок.
Лише коли ми сіли навколо маленького вогню, вивідники скинули каптури, розтираючи спітнілі червоні обличчя.
Один із них, здається, амітрай Бенкей, розшнурував мішок і видав кожному по дві смужки сушеного м’яса, шматок сиру і чверть буханця хліба. Бурдюк розбавленого пальмового вина почав кружляти від рук до рук, у жарі булькотіли тиглі з відваром. Усе відбувалося в цілковитій тиші.
Ніколи раніше я не боявся нічної темряви. Може, хіба що, як був дитиною. Однак зараз я почувався так, ніби мені знову було кілька років. Але я боявся не історій про примар. Цього разу я знав, що може ховати морок. Я бачив, що там чаїться справжня примара, і сумнівався, що її могли би зупинити наші вкриті знаками жовті й червоні прапорці чи запах паличок.
Сніп не призначив варти ні мені, ні Брусові, але я думав, що мені й так не вдасться зімкнути очей. Я помилявся. Одразу ж після скромної вечері кебіриєць видобув зі свого багажу маленький барабанчик і, тримаючи його між колін, почав делікатно вистукувати ритм, мугикаючи носом монотонну приспівку. Це був дуже тихий спів, гадаю, що за пару кроків від нас, за скелями, ніхто вже не відрізнив би його від відголосів нічних птахів.
— Це молитва до його надаку, — прошепотів Шип. — Вона проганяє примару. Роіго — це одна з небагатьох речей у світі, яких ми боїмося. Кожен із нас уже вбив надто багато людей.
Я простягнувся, закутаний у плед, намагаючись випрямити зболілі ноги, потім задивився на невеличкі пломені. Вистачило дослівно кількох ударів барабана, щоб жевріюча пляма світла почала двоїтися у мене перед очима, і я геть несподівано заснув, ніби потонув у чорній ріці.
Це був неспокійний сон, сповнений кошмарів, крові і страху. Я бачив у ньому потвору, яку інші називали роіго, а я знав, що її ім’я — Міраг, і колись я пригортав її до себе. Ба гірше, за її синьо-білим тілом я бачив інші постаті. Бачив їхні забризкані кров’ю, бліді, як папір синюваті обличчя, вуста, немов криваві дірки, очі, залиті застиглою кров’ю. Вони стояли пліч-о-пліч із примарою на межі світла від вогнища. Хлопець, якому я грав на флейті. Двоє вартових, які стерегли табір. Вивідник, якого я знав як Ґюльдея і якого звали Колос, син Гончара. Він усміхався роздертими губами й простягав до мене закривавлену руку, в якій тримав пучок водяної капусти й рибу. Руку, на якій бракувало двох пальців. Ті, хто загинули, бо опинилися між мною і породженою урочищем і спраглою помсти примарою. З-за їхніх спин почали з’являтися й інші вбиті мною, а я не міг поворухнутися, знаючи, що за мить побачу й Воду, доньку Ткалі. Я бачив її дрібну похилену постать. Не бачив обличчя. А потім вона поволі підняла голову і коли світло місяців упало на її лице, я прокинувся з приглушеним криком.
Панували тиша і темінь. Я довго лежав, боячись знову заснути. Вогнище згасло, і було видно тільки обриси скель і колючих кущів. Я не міг розгледіти навіть нікого з тих, хто спали поруч. Нерухомі, закутані у пледи, у своєму вільному одязі, обшитому потріпаним ганчір’ям, вони скидалися на купи каміння й піску.
Цей сон не нагадував того з попередньої ночі, коли я дивився очима примари, хоча не знав, як це працює. Я відчував, що в мене був звичайний кошмар, хоча через нічний жах я був увесь мокрий від тривоги й практично впевнений, що Води вже немає серед живих. У ту мить я навіть хотів побачити примару Міраг, щоби бути впевненим, що вона пішла за нами, але попри те, що я вибалушував очі, бачив тільки ніч, скелі й пісок.
Нарешті я видивився Бруса, який ніби від доторку мого погляду розплющив очі й пильно на мене подивився. Коли він поправляв на собі плед, я побачив, що він не випускає з руки ніж. Потім сховав його під клунком, на якому лежала його голова, й по-змовницьки мені підморгнув.
Наступного разу я прокинувся, коли один із вартових змінював іншого, попри те, що це відбувалося без жодного звуку. Один вивідник відкинув плед і встав, після чого безшелесно розчинився між скель, а другий огорнувся опоною і перетворився на нерухомий горбочок. У пітьмі понуро пролунав голос нічного птаха на полюванні.
Лише майже під ранок я побачив світ очима роіго. Цей сон був іншим, ніж попередні. Я знову бачив ніч, залиту химерним рудим світлом. Почув жаский крик, угледів, як він безпорадно кидається на березі річки, що постала перед ним, немов круговерть серпів стрімкого ридвану й гучна стіна вогню. Я побачив, як він зубами розриває тканину, що служила мені за бинти, як намагається злизати трохи застиглої крові, а потім вирушає уздовж берега. Велетенський, як поні, скельний вовк, який без зусиль повалив би й розтерзав коня разом із вершником, пив воду зі струмка. Побачивши Міраг, він завив і кинувся тікати з підібганим хвостом, але вона легко його наздогнала, як румак може наздогнати козу. Я почув її сповнений люті крик, мигнули гакоподібні пазурі, й вовк видав коротке страхітливе скавчання, після чого був роздертий на клапті, що пашіли парою. Роіго тільки присіла, притримуючи його дрижке тіло, щоб трикутними іклами впитися в шию, і одразу ж погнала далі.
Пробудження принесло мені полегкість, бо я відчував, що побачив правду, і примара погнала нам услід.
Прокинувшись, я побачив, як кебіриєць танцює на тлі палаючого сходу сонця.
Наступні дні були монотонні, але по-своєму спокійні. Дотепер ми з Брусом розраховували лише на себе. Дотепер ми безперервно мусили бути пильними й напруженими, як тятива луку. Тепер ми могли покластися на наших мовчазних вивідників. Це вони дбали, де їхати, що їсти і куди ховатися. Ми мандрували через невисокі скелясті гори, через порожні й абсолютно безлюдні місцини. Чи їхали ми риссю у клубах пилу, чи йшли серед каміння при боці коня, єдиними живими істотами, яких ми бачили, були хижі птахи, змії й шакали.