Сама подорож була тяжкою, але попри це у мене було враження, ніби я відпочивав. Відколи ми перебралися через річку, ми весь час носили на тілі захисні формули, на кожному привалі обкурювали себе димом паличок і здійснювали ритуали, які мали зробити нас невидимими для примарних чуттів роіго. Я гадав, що ми залишили Міраг далеко позаду, хоча в мене не було ілюзій, що річка затримає її назавжди. Однак поки що я вважав, що нам пощастило, бо навіть кошмари більше мене не переслідували, і я не мусив щоночі споглядати кривавий світ з її перспективи.
Ми подорожували, проводячи в сідлах довгі години. Мені не заважала безперервна тиша, навіть зболілий зад із часом перестав турбувати.
Вивідники вчили мене, як бути невидимим. Як ховатися серед скель і каміння за допомогою безформного бурого вбрання й залишатися цілком нерухомим. Як прокрадатися безшумно й непомітно, немов подмух вітру. Вони стверджували, що повз добре замаскованого й причаєного вивідника може пройти навіть загін війська й не помітити нічого підозрілого. Коли це робили вони, все здавалося дуже простим, але кілька разів вони веліли мені сховатися за сто кроків від них, і попри те, що я дуже уважно слухав їхні вказівки, мене знаходили одразу. Я мастив шкіру глиною, викачувався в пилюці, вплітав у сітку стебла й гілки так само, як мені показували, але від цього я не ставав невидимим. Мене видавав фрагмент неприкритої шкіри, зблиск окуття, неприродна позиція тіла, яке в моєму випадку все ніяк не хотіло стати схожим на купу невеличких валунів чи піщаний пагорб. Вони сміялись і кидали в мене камінням, хоч я натужив усі свої вміння і розум у пошуках усе вигадливіших криївок.
На моїх очах Бенкей злився зі скелею, просто відійшовши на відстань кількох кінських скоків, попри те, що я не спускав із нього погляду. Він просто розчинився в повітрі. Лише підійшовши на кілька кроків, я зміг розпізнати його постать серед сухих стебел і скельних заломів. Якби я не знав точно, де він зник, мені б це ніколи не вдалося.
Гори, що нас оточували, мали такий вигляд, ніби розсипалися від старості, і чим далі ми йшли, тим нижчими ставали. Там було небагато рослин, всі сухі й укриті колючками, які добре вписувалось у негостинний пейзаж, тож я почав міркувати, чи в цій дикій глушині взагалі живуть якісь люди, і якщо так, то чи вони, бува, не виглядають так само.
Ми минали покинуті села, такі ж понурі, як і все довкола. Садиби були збудовані з каміння, круглі, немов вулики, й зовсім без вікон. Поблизу села залишилися убогі городи, також оточені мурами з поставлених один на одного каменів. Посеред села здіймалася перекошена, не надто висока вежа, але вона не була лігвом культу Праматері. Брус сказав мені, що це оборонні зерносховища. На цьому пустищі не існувало нічого ціннішого, ніж харчі, тож їх зберігали в цих вежах. Пастухи часто потерпали від голоду й тоді часто нападали на сусідні села, щоб роздобути трохи їжі. Тоді атаковані ховалися у вежі й запекло захищали свої запаси. Однак ті села, які ми проминали, стояли пусткою. Це були такі понурі й безплідні місця, що саме споглядання їх породжувало розпач. Я намагався собі уявити, як це — народитися тут, серед гнітючих гір, у темному домі, що насправді є тільки купою викладених один на одного валунів, не знаючи нічого, крім каміння, багна і скель. Думати про це було аж боляче. Мені лише спало на думку, що сам я пішов би звідси, щойно навчився ходити. Будь-куди. Будь-що було кращим за цей безрадісний край.
Засуха, накликана Нагель Іфрією на Внутрішнє Коло, тут залила узгір’я повенями й лавинами багна, тож горяни або померли від голоду, або втекли.
Зрештою ми почали бачити людей. Нечисленних пастухів, які стерегли отари дивних на вигляд, худих ковець, що поскубували лишайники з каменів чи жували сухі стебла колючих кущів. Кілька разів ми прошмигнули між скель, ховаючись від їхнього погляду, а потім повернулися до доброго звичаю утікачів та вивідників і почали мандрувати ночами. Беззвучні, немов тіні, ми проминали закутані в темінь кам’яні села, лише здіймаючи собачий гавкіт.
Але потім нам довелося йти трактом. Кривим і кам’янистим, як і все тут, але це була єдина можлива дорога.
— Не подобається мені це, — мовив Брус під час привалу. — Де дорога, там і застава. Рано чи пізно. Навіть у такому понурому задуп’ї, як це. А через заставу легше проскочити пішки й удвох, ніж проїхати на конях ушістьох, ще й із в’ючними тваринами. Переодягнувшись, ми можемо пройти цілком нормально, показавши папери й не викликавши підозр.
— Немає іншого шляху до Нагільґил, — відказав Сніп. — Так воно вже є з цими горами. Тут часом просто неможливо щось обійти чи оминути. Є прірви, байраки й скельні стіни. Ми впораємося. Можемо пройти як амітрайський загін, ми вміємо прокрадатися непомітно навіть через блокади на шляху. Можемо пройти переодягнені, перекупити вартових чи їх повбивати. На все знайдеться спосіб. Однак річ у тім, сину Полинника, що ми звикли покладатися тільки на себе. Мені було б легше, якби ти витиснув із себе хоч краплю довіри. Ми знаємо, що робити. Ми — вивідники. І нас шестеро. У цьому пустищі це вже армія. Якщо кілька самотніх солдатів зникне в цих горах без сліду, ніхто не побиватиметься.
— Я сам колись був загоничем, — буркнув Брус. — Я багато часу провів на землях ворогів і в тилу їхніх військ, тому знаю, що можна робити, а чого — ні.
Однак не було іншого виходу, як іти трактом. Дорога звивалася між курумів і стін байраків, далі вела берегом мілкого, наїжаченого каменями потоку. Ідучи ночами, ми не зустрічали нікого, часом перед нами розбігалися дикі кози, раз ми побачили трьох величезних скельних вовків — на щастя, з іншого боку ріки.
А однієї ночі виявилося, що дорога пролягає серединою села. Обабіч здіймалися недоступні узгір’я, дорогу перегородила стіна із каменів, з-за якої було видно обриси понурих кам’яних садиб і вежу зерносховища, що стирчала над цим усім. В’їзд закривала брама з кривих загострених жердин, з’єднаних ланцюгом. Крізь темні двері будинків часом зблискувало світло вогнища, коли вітер погойдував шматки шкіри, що служили заслоною. Однак більшість будинків була зачинена наглухо, тільки пси вили й побріхували, а також квівці помекували у своїх загорожах.
Брус ледь чутно, хоча з виразною злістю, вилаявся.
— Пройдемо, — тихо мовив Сніп. — Це трохи ризиковано, але не дуже. Тільки це Стовп, син Списника має вирішити. Це він — Носій долі. Ми не вибираємо дороги. Ми просто стежимо, щоб нею можна було пройти. Нагільґил попереду, за два дні ходи. Я не знаю, іншого шляху, ніж цим трактом, бо нас оточують гори. Вирішуй, тохімоне.
— Як ти хочеш пройти? — запитав я.
— Застави у таких дірах ставлять для того, щоб залякувати подорожніх і давати відчуття селянам, що хай вони й живуть на кінці світу, але володарі про них не забули. Міць застави — це міць володаря. Вони її репрезентують, але самі безсилі. Це двоє, може, троє знуджених вартових, які корчать грізні міни, вивчають паспорти та штрикають списами мішки із дуррою. Іноді облапують дівчат, щоб перевірити, чи не переносять ті під спідницями чогось забороненого. Але зараз ніч. А вночі це просто два сплячі солдати піхоти, саменькі на чужій землі серед пустища, де їм ніхто не допоможе.
Брус похитав головою.
— Брусе?
— Слід залишається слідом. Рано чи пізно хтось довідається, що ми тут проїжджали. На мою думку, ми маємо вбити вартових.
— Ми так і зробимо, якщо вони до нас вийдуть, — повідомив Сніп. — Вдягнути каптури й узяти в руки мечі. Н’Деле й Бенкею, приготувати луки.
На каптурі куртки вивідника над чолом є стрічка, яку обв’язують навколо голови. Потім відстібають шматок тканини, щоб закрити нею рот і ніс. Після цього всього можна ще спустити на обличчя заслону з тонкого мусліну, але вночі краще цього не робити, бо тоді мало що видно.
Під’їхавши до брами, ми вже закрили обличчя й тримали в руках мечі. У кебірийця й амітрая були луки. Зазвичай вони тримали дугу, не випускаючи з пальців уже закладену стрілу. Лук висів у них на одній руці, в той час як друга була вільна. Однак я знав, що достатньо одного швидкого руху, щоб стріла влучила туди, куди вони захочуть.