Сніп зробив відповідний жест, Шип зіп’явся на сідло, схопився за загострену палю брами, а точніше, кривої огорожі, й перескочив за неї, зникнувши в темряві. Я навіть не почув, як він приземлився. Просто перестрибнув хвіртку, немов кіт.
За мить ланцюг злегка забряжчав, і знову запала тиша.
Ми чекали, а село потопало в непробудному сні, ніби ніч поглинула все живе.
Ланцюг затуркотів, прослизнув між балок, ніби перетворившись на змію, і хвіртка зі скрипом відчинилася.
Біля самої брами стояв будиночок, зведений із каменю, як і все навколо, однак його збудували точно нещодавно, ба більше, у ньому було вузьке віконце, яких горяни у своїх халупах робити не мали звичаю.
У вікні було видно світло каганця, але щойно ми в’їхали за браму, хтось здмухнув пломінчик і одразу ж затулив отвір зсередини дерев’яною віконницею. Я чув, як цей хтось також намагається якомога обережніше засунути засуви.
Шип підійшов до халупки й постукав по дошці ефесом свого палаша.
— Спати! — гукнув він амітрайською. Усередині щось коротко зашелестіло.
Ми їхали селом у глибокій оксамитовій тиші і спокої. Тільки копита постукували по камінню. Сніп їхав попереду, Бенкей і Н’Деле обабіч нього, трохи позаду, з луками в руках, зручно сперши їх на облуки сідла, але пильно роззираючись по дахах і темних закамарках між кам’яними халупами. Шип і Брус їхали ще далі, а на самому кінці — я, намагаючись раз за разом оглядатися та іноді обертатися разом із конем. Я був напружений, немов стріла, у мене гупало серце, а руків’я палаша вивідника стало слизьким від поту.
У темряві часом чулися легенькі шелести, десь стукнули дерев’яні двері, щось заскрипіло. Якийсь пес зайшовся гавкотом у пітьмі, однак одразу ж страхітливо заскавучав і замовк. Знову було чутно лише копита наших коней. Невдовзі ми справді минемо село, що вдавало, ніби нас немає.
До брами нам залишилося кількадесят кроків, коли я раптом побачив світло. Пляму світла, ясний пломінь смолоскипа, що лопотів біля воріт. Я знав, що це таке. Загін озброєних солдатів, що стоять упоперек тракту. Другий такий же, очевидно, стоїть при в’їзді в село, відрізаючи нам шлях. Десять загоничів на конях з кожного боку, усі з луками в руках. Пастка, в яку ми попалися, як дурні. Попалися, бо так захотів Сніп, син Теслі, а я йому це дозволив.
У моїй голові промайнула думка, що нам треба розбрестися між садибами, хіба що там зараз також запалають смолоскипи. Ніхто не знав, що ми ідемо цим шляхом. Ніхто, крім Снопа, сина Теслі.
І тоді я побачив, що смолоскип тримає тільки одна людина. Дівчина, одягнена у вузьку сукню в яскраві, червоні й золоті, смужки, чоло якої перетинає строката пов’язка і з якої звисають стрічки й блискітки, що мигтіли в світлі смолоскипа.
Дівчина тремтіла від холоду чи від страху, смолоскип ходором ходив у її руці, коли ми під’їхали ближче. Вона опустила палаючий кінець униз, освітлюючи миску на землі, в якій щось зблискувало. Потім смолоскип зі стугоном полум’я і розсипами іскор пересунувся й освітив шкіряний бурдюк, що лежав біля вкритих дрібними візерунчастими татуюваннями ніг. Дівчина ступила крок назад і встромила світоч у залізний держак на стіні.
Ми дивилися на цю сцену мовчки, а я ледь приходив до тями. Секунду тому я був заклятий у сталі й камінні, і лише тепер до мене поверталося життя. Мене цікавило лише те, чи не звалюся я на бруківку, нашпигований стрілами загоничів.
Сніп тим своїм заіржавілим голосом буркнув щось по-амітрайськи, що звучало як «Данина!».
Шип зіскочив із сідла, підійшов до дівчини й узяв із землі бурдюк. Відкоркував його, понюхав, припіднімаючи з обличчя заслону, а потім вручив їй і зробив підбадьорливий жест. Вона схопила мундштук дрижкими руками й трохи відпила. Шип нетерпляче шарпнув мішком, дівчина закашлялася, але випила кілька добрячих ковтків. Тоді вивідник узяв бурдюк, надпив, прополоскав рот і різко виплюнув на каміння. Зачекав хвильку, кивнув головою і кинув мішок Снопові.
Я дивився на це, нічого не розуміючи. Здавалося, переді мною розігрується якийсь спектакль.
Сніп зіскочив на землю з бурдюком у руці, а Шип знову всівся на коня. Я дивився, як наш командир підійшов до миски й байдуже перебирав в ній предмети, що виглядали, немов горстка блискучого гравію чи потовченого скла, що брязкотіли під його руками. Він витягнув корок і випив трохи вина, після чого вийняв смолоскип і освітив дівчину.
Вона піднесла руки до латунних застібок сукні, але не могла з ними впоратися. Сніп витягнув свій короткий ніж і розрізав її сукню, а потім ухопив дівчину за плече й ледь підштовхнув убік чогось, що нагадувало хлівець.
Криві двері зачинилися за ними зі скрипом, а ми чекали, сидячи в сідлах і не озиваючись жодним словом. З хлівця до нас долинали стогони й зойки дівчини, це тривало якийсь час, після чого запала тиша.
Я розгублено прокашлявся і втупив погляд у морду мого коня, який почав стригти вухами й запитально пирхати. Почувся приглушений крик дівчини, який перейшов у жахливий короткий виск, якого не могло видати людське горло.
Я завмер у сідлі й умить усвідомив, що вивідники — це люди, які коли опиняються у своїй стихії, стають геть безкарними. Вони — як люті вовки. Вона йому не вгодила? Чи може, такий був у вивідника каприз? Може, він просто любив убивати?
А все ж вони були кірененцями. Їх приставили до мене, в якомусь сенсі вони були моїми людьми, тож я відчув себе зрадженим. Спаплюженим. Ніби бездумне вбивство Снопа забризкало і мене.
Відчинилися двері, Сніп вийшов, витираючи лезо меча пучком соломи, після чого кинув комусь бурдюк і присів біля миски з коштовностями. В мені клекотіло бажання зарізати його тут і тепер, поки він стоїть на колінах із похиленою головою й ніхто на мене не дивиться. Потім я погнав би до брами і далі, до Нагільґил.
Я стиснув долоню на руків’ї меча, і в цю мить із хлівця вийшла дівчина. Ціла й здорова, вона намагалася привести до ладу розтяту спереду й заляпану болотом та гноєм святкову сукню.
Сніп всипав каміння у сакви, після чого вибрав два самоцвіти, кинув їх дівчині й знову зник у хлівці. Коли він повернувся, несучи закривавлене мертве ягня, яке приторочив до сідла, я відчув себе дурнем.
Дівчина залишилася позаду, а ми рушили до відчиненої зненацька другої брами. Поруч була така сама вартова будка, як і при в’їзді, але темна, закрита на засуви зсередини й мертва, ніби ніхто ніколи в ній не мешкав. Коли ми виїхали на тракт, брама за нами зачинилася беззвучно, я почув тільки побризкування ланцюга.
Нам вдалося.
Я не озивався аж до світанку, коли ми знайшли приховане місце й зупинилися на привал. Я почувався дурнем.
— Там у кишлаку... — я сковтнув слину. — Я думав, ти убив ту дівчину. Що там сталося?
— Через село проїхали гірські розбійники, — пояснив він. — Не вперше і не востаннє. Коштовності, вино й дівчина були для того, щоб вони не займали села.
— А навіщо ти заколов ягня?
— Повівся, як справжній зарізяка, — пирхнув Брус. — Він просто мусив щось украсти. Якби там не було ягнят, то він відлив би на вулиці чи побив чиїсь горщики.
— Краще було зарізати ягня, ніж дівчину. Моє ґо-ганмі вже не в найкращому стані й мені, власне кажучи, все одно. Але йдеться про те, щоб не здичавіти від війни. Попри все, дякую за довіру, тохімоне.
— Пробач, — мовив я сухо. — Але я не знаю тебе, а бачив уже чимало. Так це виглядало.
— І що б ти зробив? Їхав би далі під конвоєм божевільного?
— Не знаю, я вже звик, що війна — це тріумф необхідності. Хоча тут жодної необхідності не було.
— Ти помиляєшся. Не було необхідності вбивати дівчину, але була необхідність зробити щось зарізяцьке. Твій підданий насміхається з мене, але він правий. Зрештою, не бачу, щоб ви обоє гордували цим м’ясом.
Гори залишилися позаду, перейшли у м’які пагорби й самотні скелі. Ми з’їхали з дороги й помандрували навпростець пустищем, а через два дні побачили віддалік забудову, ніби узгір’я вкривала дрібна висипка. Займалося на світ.