— Нагільґил, — оголосив Сніп. — Ось тепер буде найцікавіше.
— Ти про що? — запитав я.
— Сюди ми мали дістатися. Ти зустрінеш тут своє призначення?
Я стенув плечима, сам не знаючи, що далі. Щиро кажучи, я вже так звик мандрувати, що не уявляв собі, що можна просто кудись дійти.
— Нагільґил — це лише етап, — відповів я. — Ми маємо когось зустріти, а потім рушити далі. В Нагель Зим. За Ерг Окраїни Світу.
Десь позаду Брус роздратовано пирхнув.
Далеко дорогою тягнулася групка людей, що виглядали звідси, немов мурашки, трохи ближче якесь дитинча в просторій сорочці поганяло кількох ковець.
— Сховаймося, — пробурчав Сніп. — Рух, як на Свято повітряних зміїв.
Ми злізли з коней і зайшли між засохлі кущі та скелі. Далеке місто зникло з-перед наших очей.
Ми зупинились у покинутій господі серед куп’я засохлих кущів. Кілька зліплених із глини хат із запалими солом’яними стріхами, поставлені чотирикутником навколо криниці.
Причаївшись між скель, ми стежили за садибою, але серед кущів і чудернацьких дерев, схожих на пучки перистого листя, нічого не рухалося.
Сніп тихо цмокнув, після чого зробив кілька швидких жестів. Бенкей і Шип зняли зі спин луки, з’їхали піщаним схилом на животах, беззвучно, ніби змії. Там, де вони зникли, лише на мить загойдалися стебла, а потім нічого не було ні видно, ні чути.
Очікування тривало недовго, але вимотувало нерви. Разом із сонцем простір заливала спека, звідкілясь з’явилися великі блискучі мухи. Я намагався лежати так нерухомо, як і інші, але кляті комахи лізли в очі й рота. Поволі, як мене вчили, я потягнувся до отвору каптура, відстібнув муслін і опустив його на обличчя. Вивідників майже не було видно, попри те, що вони були на відстані кількох кроків від мене. Н’Деле напівсидів, майже врісши в тонке й гостре, як зубці пили, листя, й перед собою плазом тримав лук, спертий дугою на коліно. Він був геть нерухомий, немов мертвий, придивлявся до будинків, не зважаючи на мух, що повзали по його губах і мідного кольору щоках. Навіть наконечник його стріли, націлений на господу внизу, був вимазаний сажею, щоб не зблиснув у сяйві світанку.
Шип абсолютно спокійно з’явився посеред подвір’я, з мечем у піхвах, простягнув руку й махнув нею перед собою, ніби погладив невидиму дошку.
Кущі й купини трави навколо мене ожили, перетворившись на вивідників. Кебіриєць прогнав мух з обличчя і зняв стрілу, Сніп тихо присвиснув на коней, що піднялися з піску, після цього вхопив двох із них за вуздечки. Хтось потягнувся, аж кістки затріщали.
— Цей жест означав: «Спокійно», — буркнув до мене Брус. — Так говорять і тоді, коли десь абсолютно порожньо, і тоді, як усіх повбивали. У будь-якому разі, коли панує спокій.
Я встав і пішов відвести вниз в’ючних онагрів.
Колись ця господа, ймовірно, була спокійним і затишним місцем для життя. Будинки були малі, але оточені кущами, які давали плоди й затіняли усе парасолею з листя, в невеличкій загорожі, певно, мекали квівці, а посеред двору стояла прикрита спеціальною лядою криниця. Тепер рослини наввипередки зсихалися, плоди перетворилися на пусті шкаралупки, що кришилися в руках, у глибокій криниці був тільки пісок і більше ніхто тут не жив.
Лише тоді, як я спустив тварин на вкрите висохлою, як камінь, глиною подвір’я, я зрозумів, чому.
Старий сидів неподалік входу на зручній лаві, під очеретяним дашком, по якому нещодавно звивалася лівмолость. Його очі зникли, а шкіра зібгалася й висохла, ставши схожою на жовтуватий пергамент і відкривши на диво довгі зуби. Рот був розтулений, а всередині стирчав камінь. Надто великий, щоб його можна було просто впихнути, особливо, не ламаючи його зубів.
— Дуже хороше місце, — мовив Шип, побачивши мій нерухомий погляд. — Без сумніву, його вважають проклятим. Як видно, тут побував якийсь Дієвець.
Він витримав паузу під моїм запитальним поглядом, після чого тріумфально всміхнувся.
— Треба дивитися навколо, — пояснив. — Не треба зупинятися на одній речі, що здається важливою чи страшною, а побачити усе нараз.
— Не вихваляйся, — сказав Брус. — На стіні поруч є напис. Його вже не надто добре видно, але якщо придивитися, то можна прочитати.
І правда. Я помітив недбало нанесений символ Підземного Лона й незграбні знаки, розмиті й криві, ніби це писав п’яний.
«Торгівля — це хтивість. Вода мені не належить. Вода належить Матері. Матір гдує свох дтей. Нехай усс стае єдним».
— І от нам усе відомо, — мовив Шип. — Був собі дрібний торговець. Ця місцина живе з караванів і більше ні з чого, бо тут особливо ніщо не росте. Він збудував собі невеличку хатку, за кілька годин ходу від міста, де дорого й гамірно, і крутяться різні дивні типи. Може, мав гарну доньку, хтозна. Викопав собі криницю, а в цій місцині це ще той виклик. І все. Криниця, гарний дім, якесь добро. Матір такого не схвалює. Усі діти єдині. Не може бути так, що хтось собі викопає криницю й має, а хтось інший — ні. Зрештою, що він мав робити? Взяти цю криницю під пахву й занести у місто? А воду в нього й так забрали. Методами Дієвців. А може, криниця пересохла.
Я мовчав.
— Це називається «покарання цвяхами», — додав він за мить. — У людину забивають великі вухналі, але так, щоб вона не надто швидко померла. Так просто, молотком, як у балку. Тільки зазвичай це роблять на якійсь площі, щоб усі надивилися. Такій людині ще велять писати правди Праматері власною кров’ю. На сам кінець її саджають і забивають цвях прямо в череп, — він постукав пальцем по маківці. — Думаю, що це зробили ще до перевороту. Показово. Тому він встиг так висохнути. І тут був Дієвець. Камінь — це прокльон. Він нібито виростає в роті того, хто йде супроти закону Підземної. Я чув, що вправний Дієвець може втнути таке на відстані, якщо знає ім’я.
— Була засуха, — несподівано мовив Брус. — Люди в розпачі, буває, роблять різні речі. Може, він прогнав інших, які хотіли тільки напитися? Може, справді був хтивим? Хто знає, що тут насправді сталося?
Я дивився на нього, не відповідаючи. Віднедавна Брус почав робити такі зауваження. На привалах чи під час руху. Раптово й несподівано виголошував щось таке, що було гідне фанатичного амітрая. Або відсовував від себе м’ясо і пиво. Часом лише насилу шукав виправдання прихильникам Праматері. До вивідників також ставився з погордою. Потім це так само раптово минало і Брус знову був Брусом. Я не знав, чи це в ньому прокидається клятий жрець Чекедей, чи це лише моя підозріливість.
— Тварин — у загорожу, багажі — у дім, Шип — перша варта, — роздав накази командир. — Зайдімо всередину. Навіть якщо це місце покинуте, то воно й надалі має таким здаватися. Настав час нам поговорити, сину Списника. Тохімоне.
Усередині було темно й прохолодно, лише через дірки в стрісі проникало трохи світла. Низький стіл у центрі й лави уздовж стін були виліплені так, як і самі будівлі: з висохлої, як камінь, глини, змішаної з січкою.
Н’Деле розпалив невеличке вогнище в топці, вийняв із мішка горіхи й тиглі. Бенкей затулив вхід опоною й запалив маленьку лампу.
Ми сіли за низьким столом, за яким колись нещасний торговець сидів зі своєю родиною навколо миски гишмишу з кашею.
— Питання: що далі? — озвався хрипучим голосом Сніп. — Ми дійшли. До Нагільґил залишилося пару годин ходи. Я повинен знати, що далі, щоб я міг діяти. Ми маємо зайти в місто, от так просто? І навіщо?
— Далі, — озвався Брус, — справи такі, що ви провели нас, як велів кай-тохімон утікачів, Ґніт, син Коваля. Честь вам і подяка. А тепер ви повертаєтеся до решти кірененців, а ми робимо те, що нам судилося. Удвох ми привертаємо менше уваги й маємо більше шансів. На чотири леза більше тут нічого особливо не змінюють.
— Сину Полинника, пробач, але я хочу говорити з Носієм долі, не з тобою, — відповів вивідник. — У мене своє аґіру. Це він тут окунін, польовий командир. Це йому я маю служити і це він Носій долі, не ти. Зрозумій, що тепер ти не єдиний підданий сина Списника. Якщо його місія полягає в тому, щоб дійти в Нагільґил, ми переконаємося, що ви туди дістанетеся в безпеці, й підемо собі. Але ж якщо ви йдете в Ерг Окраїни Світу, як він мені сказав, то ми йдемо з вами. Нам загадали: допоможіть йому здійснити місію, якою б вона не була. Такий у мене наказ і я буду його виконувати. Мосу кандо!