Вони обидва дивилися на мене. Нерухомо й запитально. У Брусових очах був гнів, у Снопових — впертість. Усе залежало від того, що я скажу. Я — командир. Раптом доля імператора здалася мені у сотню разів простішою, ніж доля польового командира. Переді мною були не армії, тимени війська й провінції, а люди, яких я знав і які готові були вчепитися один одному в горлянки з неназваної і тільки їм відомої причини. І було ще моє слово. Слово командира, завдяки якому вони зроблять те, що я скажу, навіть якщо їм це не сподобається.
— Це час, коли слід зробити вибір аґіру, — мовив я. — Момент, коли кірененць суверенно вирішує взяти на себе обов’язок чи ні. Дотепер я гадав, що ви маєте лише довести нас до Нагільґил. Ґноту потрібні всі люди, яких тільки можна знайти. Якби ми мали й далі продиратися через країну, то Брус мав би слушність. Удвох нам було б легше. Але якщо нам удасться зробити те, що ми плануємо, і ми перейдемо пустелю, ми покинемо землі Праматері і знаний нам світ. Опинимося в диких краях і нам уже не доведеться ховатися й прослизати. У такій ситуації краще подорожувати вшістьох. Скажу прямо: мені не хочеться вірити у всі ці обряди Запитання, долю, визначену Відунами й інші речі. Але немає виходу. Я роблю те, що мушу. Цілком можливо, що ми просто пропадемо безслідно в пісках пустелі та й по всьому. Тому буде так, що коли вивідники погодяться на таку долю, то ми забираємо їх, Брусе. Щодо справ, пов’язаних із самою місією, вирішуватимеш ти, щодо справ, пов’язаних із битвами й виживанням — син Теслі, хіба що я постановлю інакше. Найважливіші накази даю я. Хто вирішує йти зі мною далі — залишається. Хто ні — може піти зараз, знову пройти гори й приєднатися до кірененців, що йдуть із Ґнотом, сином Коваля. Це стосується всіх. Можете це обдумати, поки я доп’ю відвар. Мосу кандо!
Запала мовчанка.
Н’Деле поставив переді мною бляшану бокату миску з подвійними стінками й налив відвару з булькаючого тигеля.
Я зробив ковток. Відвар кебірийця був не такий, як я звик, він мав екзотичний запах якихось прянощів і патоки, але було смачно.
Сніп глянув, як я відпив і відставив миску на стіл, після чого обхопив кулак рукою і підніс їх до чола.
— Аґіру кано! — промовив він.
— Аґіру кано! — ніби луною озвався кебіриєць, і додав: — Ендо, н’вензі.
— Аґіру кано!— повторив Бенкей зі своєї лави, нюхаючи відвар у мисці.
Брус мовчав якусь мить. Упродовж кількох ударів серця.
— Звісно, я завжди буду поруч, тохімоне. Але перш ніж я скажу: «Аґіру», я скажу ще дещо. Зрозумійте мене. Ви викрали нас на дорозі. Всадили кебірийські голки в голову мого тохімона. Серед вас є людина, яка вже одного разу зрадила свій народ. Тепер ви збираєтеся іти з нами на кінець світу, бо так вирішив син Списника, якому я служу, відколи він ще був хлоп’ям. Я вас не знаю. Але віднині я довірятиму вам. Так вирішив тохімон. Аґіру кано!
— Це він про мене, — озвався Бенкей і відсалютував кулаком. — Тохімоне, дозволь мені поговорити з твоїм підданим, бо так ми не можемо іти в пустелю. Він щоразу дивитиметься з підозрою, тільки-но я присяду за скелею.
Я кивнув головою. Вивідник підійшов до столу й поставив на ньому одну ногу, після чого сперся на стегно й поглянув Брусові прямо в обличчя.
— Послухай мене, сину Полинника. Це правда, мене не народила жінка з одного з кланів вашого народу. Я — амітрай. З великого міста недалеко звідси. З триклятого Саураґара, про який говорять, що це місто зла. Я родом із нижчої касти, з племені карагай. Але я ніколи нікого не зраджував, і вже тим паче клятої Праматері. Я народився в країні імператора Баральдіна Тенджарука. А імператор говорив: Бенкею, ти можеш бути собі карагімом, можеш бути місячним псом із хвостом між ногами, але я кажу: встань і зроби щось корисне. Навчися чогось і зароби на себе. Ти нічим не гірший за будь-яку жінку і не гірший за будь-якого ефрайма чи сіндара. Ти будеш вартий того, що здійсниш у житті. Візьми собі жінку, якщо знайдеш таку, яка тебе захоче, і наплоди дітей. Не роби того й сього, не кради й не кривди інших. Але щодо всього іншого — живи собі, як умієш. Прості закони. У країні імператора цінували кожного. І амітрая, і кірененця, і нассімця, і кебірийця, і будь-кого. І це був мій володар. Такий закон я поважаю. В сраці я маю ідею, щоб усе і всі ставали єдиним. Бо ми не єдині. Всі — різні. Один високий, інший — розумний, третій — лінивий, четвертий — відважний. Хтось здоровий, хтось хворий. Хтось багатий, хтось бідний. Один добре справляється, інший — ні. Так точиться життя. Можна дати собі раду тільки тоді, коли ти вільний. Люди не народжуються рабами і не народжуються однаковими. Навіть амітраї. Тому я був і залишатимусь підданим імператора, який дозволяв мені будувати життя так, як я хочу, говорити, що хочу, їсти, що хочу, і трахатися, коли захочу. Я ніколи не повернуся до загорожі для карагімів. Не вклонюся Кодексу Землі. Плював я на Кодекс Землі! Це книжка для ковець, яким потрібні Просвітлені, щоб ті за них думали. А вони велять моїм землякам бути, як мурашниці. Як бездумні хробаки. Вони хочуть так їх змінити, щоб усі були однакові. Тільки от не можна витягнути низького чи відсипати розуму дурному. Можна лише підрізати того, що надто високо виріс, отупити того, хто думає, і знищити багатого. Тільки так вони можуть стати єдиним. Неможливо зробити так, щоб усі були багаті. Натомість легко усіх поробити бідними. А кому не подобається, вони рознесуть голову сапою й віддадуть святій землі. Земля — не свята. Це лише багно під нашими ногами. Я не поклонюся багну. Краще я буду останнім підданим імператора й боротимуся пліч-о-пліч із кірененцями. Краще йтиму Угору на зустріч із вашим Творцем, ніж буду бездумним хробаком, якого виплюнула земля і який має стати землею. Я не ношу кланового ножа. Він мені не потрібен, бо я не кірененець. Але ношу ніж вивідника, якого мені достатньо, і це мій клан. Я — аскаро вашої армії, бо колись це була імператорська армія. Колись я, може, стану окуніном. Але я завжди житиму так, як учив імператор. Я сам даю раду світові, власноруч. Це все. Може, колись ти навчишся мені довіряти, сину Полинника. А може, колись я навчуся довіряти тобі. Це не я раптом біля вогнища кажу, що прихильники Підземної не знають самотності чи непевної долі. Це не я кажу, що можна пробивати тіло стариганя цвяхами, навіть якщо він відмовився дати комусь води. Я хочу йти з тобою пліч-о-пліч, тохімоне. Але якщо ти скажеш, що і ти не можеш довіряти амітраю, я повернуся до наших людей за горами. Повернуся до тохімона Ґнота. Мосу кандо!
— Я почув тебе, — мовив Брус. — Пробач. Скажу ще раз. Я не знаю тебе. Але познайомимося ближче, і тоді я знатиму. Я говорив, що думаю. І говорив, що довірятиму тобі. Але зрозумій, що я відчуваю.
— Бенкей іде з нами, — кинув я. — Так я вирішив.
— Aґipy кано! — відчеканив Бенкей тоном службиста й повернувся на свою лаву.
— Ще раз запитую: що тепер? — озвався Сніп. — Наказуй, тохімоне.
— Брусе?
— Аґіру... — буркнув Брус. — У місті має бути двоє людей. Кебірийців. Це брати. Брати Мпенензі. Вони водять пустелею каравани солі й торгують із людьми-ведмедями. Далеко. Ті купують сіль і шкіру кам’яних волів. Платять коштовностями й цінними металами, які їм дають люди з вовчих кораблів. Ми повинні приєднатися до каравану й разом із ними перейти Ерг Окраїни Світу. А потім іти в дикі краї вовчих кораблів.
— Куди? — запитав я спокійно.
— Я не можу цього повідомити надто рано, — сказав Брус. — Пробач, тохімоне, але так наказав імператор.
— Чудово, — процідив Сніп. — А якщо ти загинеш, то що нам робити?
— Така доля, як та, яку заповіли Відуни, сама здійсниться. Нічого не можна пришвидшувати. Однак якщо так станеться, рухайтеся на північ. Аж до моря. Відповідь дасть море і небо.